Якщо безсоння або термінові справи раптом виженуть вас о п’ятій ранку на Вал, ви, швидше за все, побачите там високого юнака з чорно-білим пухнастим котом на повідку. Це новий режисер Драмтеатру, Мірес Пенюшкевич, та його улюбленець ДеВіль вийшли на променад.
У свої 20 Мірес має у творчому доробку понад десяток вистав, більшість з яких була поставлена у столиці. З якими меседжами він планує звертатися до чернігівського глядача? Що хоче поставити з шевченківцями? У чому причина ранніх прогулянок з котиком? Про все це й трошки про мюзикл «SHOW Маркізи ля Морт», з якого режисер розпочав свій чернігівський етап творчості, з Міресом поговорила наша журналістка.
"Глядач бачить режисера в кожній його виставі"
"SHOW Маркізи ля Морт"
- Оскільки вистава вийшла буквально вчора, давайте не будемо спойлерити ані її сюжет, ані ваші режисерські знахідки. Та все ж зовсім оминути цю тему не вийде. Як працювалося на новій для вас сцені, з новим колективом?
- Я був не сам: зі мною з Києва приїхали четверо акторів, які грали в моїх попередніх виставах. Дуже радий, що вони погодились. Всі плюс-мінус мої ровесники й вони принесли в театр нове акторське дихання. Більш досвідченим чернігівським акторам, як на мене, стало цікавіше працювати, бо щось нове й незвичне – це хороший стимул.
- Чи не було упередженого ставлення до вас через ваш юний вік?
- Я звик, що мене в кожному театрі сприймають як експеримент, як щось скороминуче, тимчасове, й мають певні ейджистьскі упередження. Перше, що я бачу в очах колег: «Зелений, недосвідчений. Що він може і знає?» Мене це не тригерить. Моя задача – добре зробити свою роботу. І тим приємніше потім, після прем’єри, бачити, як змінюються ці погляди, як тебе запрошують до подальшої співпраці. Тому стараюся не вступати в конфлікти: просто працюю та мовчки роблю те, що маю.
- «SHOW Маркізи ля Морт» - мюзикл. Хто був автором текстів і музики?
- Я композитор цієї вистави. Й вірші писав теж я. Та й хореографічні номери теж ставив я (посміхається).
- Тобто ця вистава плоть від плоті - ви сам!? І чернігівський глядач, дивлячись її, деякою мірою може зазирнути вам у душу?
- Мені здається, глядач бачить режисера в кожній його виставі. Тому що ідею, жанр, тему завжди задає режисер.
- Але ж ступінь проявленості режисера в кожній виставі може варіюватися залежно від тиску згори. Чи я помиляюсь?
- Та ні, це правда. Коли новий режисер приходить у театр, там є художні керівники, директори. Вони бачать свою стилістику, а режисер бачить свою. І часто їх погляди не збігаються. Тому важливо, щоб керівні посади обіймали адекватні, самодостатні люди, які розуміють, що все суб'єктивно. Якщо людина входить у дорослу позицію, вона може порадити, як краще, але не ламати й не забороняти щось робити. Я дуже вдячний Андрію Рінатовичу Бакірову. Він не втручався, нічого не змінював. Міг порадити, але казав: «Це твоя робота, роби, що хочеш». Але в моїй практиці були люди, які категорично забороняли все і казали: «Ні, ти будеш робити так, як хочемо ми, або не буде роботи взагалі». Український театр, на жаль, в більшості випадків - диктаторська система.
“Взимку 2024-2025 року я паралельно ставив 4 вистави в Києві”
Пластична вистава "Сандармох"
- Скільки ви поставили вистав на сьогодні?
- Ой, та вже понад 10.
- І коли ви встигли?
- Я прогулював навчання (сміється). Я жахливий студент. Моя майстриня, режисерка Влада Бєлозоренко, не те, щоб толерувала це, але, принаймні, не забороняла, і я дуже радий цьому. Свою першу виставу в професійному театрі поставив на третьому курсі. Це були «Рептилії» за п’єсою українського митця та військового Олександра Жугана в «Театрі Драматургів». Ну, з того часу й понеслося. Дійшло до того, що взимку 2024-2025 року я паралельно ставив 4 вистави в Києві. Це було дуже важко ментально. Але я занадто сильно люблю цю професію.
- Певно, мріяли про неї з дитинства?
- А от і ні, закохався вже в процесі. Я хотів бути вокалістом. Мріяв стати світовою зіркою. Приїхав на творчі іспити до Київської муніципальної академії естрадного та циркового мистецтва. Спускаюсь з екзамену і бачу: якась дівчинка сидить і гірко плаче. Я підійшов, запитав, що трапилось. Каже: не пройшла. Я вирішив її підтримати. Ми разом пішли в приймальну комісію. Записав її ще на якісь факультети і сам разом з нею записався.
Досі не знаю, чому мене взяли. До того я не те, що не мав досвіду, а жодного разу не був у театрі. Уявлення не мав, як там все робиться. Творчі завдання виконував чисто інтуїтивно, але впорався й мене взяли. Я був останнім, хто прийшов на творчий конкурс та першим, кого хотіли вигнати на курсі. Решта студентів до цього були як мінімум в театральних гуртках, розуміли, як все працює. А я про все дізнавався по ходу справи.
“Я ставлю вистави не для себе, не для акторів... Я ставлю для глядача, який прийде”
Пластична вистава "Occupаtion"
- Що для вас найважливіше у професії?
- Я ставлю вистави не для себе, не для акторів й не для художніх керівників. Я ставлю для глядача, який прийде. Важливо, щоб постановка була зрозуміла кожному, незалежно від рівня підготовки. Щоб глядач, який ніколи не читав роман або п'єсу, за якими це поставлено, зацікавився та зрозумів цю історію. Але я також накладаю багато підтекстів, художніх алегорій, художніх засобів, щоб глядачу, заглибленому в контекст, було, що розгадувати.
- У яких жанрах вам найцікавіше працювати?
- Пластика, документалістика — це те, що я просто обожнюю. Вистава «Сандармох», наприклад, яку я ставив у Києві для проєкту «Сплетіння», поєднує пластику і документалістику. Я вибивав місце, щоб мене пускали в архів, багато працював з документами. Так само пластична вистава «Occupation», прем’єра якої відбулася в Центрі Леся Курбаса, створена на основі реальних історій людей, що пережили окупацію Херсона. Коли я був у Херсоні, одна пані передала мені свій щоденник. Багато людей писали в директ. На першому етапі я відібрав 20, а потім 5 історій. Але пройшло їх через мене набагато більше. З кожним з цих людей я спілкувався по відеозв'язку, телефоном, був емоційно залучений.
Я взагалі не дозволяю собі під час роботи над проєктами про терор, воєнні злочини, репресії відходити від цієї стилістики. Постійно знаходжуся в інформаційному контексті: завжди - архіви, новини, відео про злочини. Щоб це була чесна історія, враховуючи, що я ніколи не жив у Радянському Союзі або не був в окупації. Тому завжди себе наповнюю цією інформацією.
- Але ж це дуже виснажує психіку… Такими темпами можна загнати себе.
- А я і загнав. Не можу нормально спати вже понад півтора роки. Буває, не сплю дві доби підряд, або, наприклад, сплю, але по дві години на добу. Тому я пішов у терапію й зараз дотримуюсь курсу лікування з психотерапевтом. Антидепресанти дуже добре допомагають. Я не впадаю в активну тривожність, як було ще півроку тому. Можна було би, звісно, відволіктися, поставити щось легеньке, якусь лав сторі. Але я просто не можу.
- Чому?
- Коли говориш «Сандармох», то добре, якщо про це знає 5% людей. І то це здебільшого - театрали або філфак. Так само - ГУЛАГ. Старше покоління знає, а от молодь… І я думаю: ну, як так, це ж історія ваших родичів?! Можливо, ваш прадідусь загинув у ГУЛАЗі. Це наша пам'ять, і ми повинні її відроджувати. Тому всі мої вистави поставлені виключно в контексті комунізму, геноциду, голодоморів, злочинів над людиною. Для мене важливо зробити все, аби ця історія більше ніколи не повторилася. Понад 400 років ми ходимо по колу. Єкатєріна Вєлікая, Пьотр І, дєдушка Лєнін, Сталін, Путін… завжди те саме. Для мене дуже важливо розірвати це коло своїми виставами. Дуже цінно, коли підходять глядачі і кажуть: «Ми після вашої вистави більше не хочемо говорити російською ніколи».
“У Чернігові люди живуть в моменті, тут і зараз”
- Після столичного життя чи не видається вам Чернігів занадто маленьким та тихим?
- Я народився й провів більшу частину життя у значно меншому містечку - Городку на Хмельниччині. Чернігів порівняно з Києвом справді дуже спокійний, але я б не сказав, що це погано. Для того, щоб «крутитися» у столиці, потрібно завжди бути в пришвидшеному русі, в якомусь процесі. Тут цього немає. Люди просто живуть спокійним життям, п'ють собі спокійно каву, нікуди не поспішають, дбають про себе. Їм не потрібно завжди бути в цьому тривожному процесі бігу. Все компактно, все близько. У Чернігові люди живуть в моменті, тут і зараз.
Місто дуже зелене, напрочуд смачна кава. Але дещо мене бентежить. Більшість людей, з якими я перетинаюся в цьому місті, російськомовні. До переїзду я працював над виставою про окупований Херсон, і коли приїхав в Чернігів, у мене перші два тижні було враження, що я знаходжусь в окупованому місті. Українською - лише написи, скрізь на вулицях - потік російської мови.
Зараз мене лякає вже не сама російська, а те, що я до цього за три місяці адаптувався. Я не так сильно звертаю увагу, чи звучить до мене російська мова чи українська. Просто сприймаю підтекст, що мені хочуть сказати. Це не окей, тому що моя позиція принципова. Якщо ми живемо в Україні, то принаймні в публічному просторі маємо спілкуватися українською.
- Можливо, у вас тут вже з’явилися якісь улюблені місця?
- Вал. Я люблю там гуляти зі своїм котом. ДеВіль приїхав зі мною з Києва. Я його беру на поводок і ми часто гуляємо зранку. Якщо розумію, що вже п’ята ранку, а я не можу заснути, виходимо на прогулянку. Тихо, спокійно, безлюдно… І ми просто спокійно собі живемо це життя.
А ще я дуже полюбив сцену Драмтеатру. Багато часу проводжу там. Постійно сиджу, щось думаю, завжди в процесі роботи. У акторів репетиція, наприклад, з 11 до 14, а я завжди залишаюся довше.
- Що плануєте ставити далі?
- У грудні планую випустити пластичну виставу, дуже актуальну. Поки не можу розголошувати, що це за драматургія, яка тематика тощо. Але це дуже впізнавана історія для всіх. І дуже масштабна. А ще в цій виставі буде задіяно дещо, чого на чернігівській сцені ще не було (хитро посміхається).
- Ну, і як тепер дожити до грудня? Заінтригували! Може, хоч якийсь натяк дасте?
- Ні! Але я й сам не хочу чекати аж так довго. Тому, думаю, в серпні-вересні поставлю якусь проміжну виставу. Хочу піти на білу сцену з декількома акторами. Тож побачимося з вами й глядачами ще раніше. А потім будемо готуватися до пластичної вистави.
Фото надані героєм матеріалу
