Війна наповнена щоденною, рутинною роботою кожного воїна. Війна наповнена вчинками й героїзмом. І в цьому матеріалі ми хочемо трохи розповісти про ці військові будні через історію військовослужбовця 158 бригади Василя Лукʼянчука. Цей скромний 50-річний чоловік напрочуд спокійно розповідає про запеклі бої, в яких він брав участь. Наприклад, про штурми в районі Авдіївки у 2023-24 роках.
“ТАМ ВСЕ ПОВНІСТЮ ГОРІЛО”
“Це було під Авдіївкою. Є там таке село – Архангельське. Під час штурму ворожих позицій ми потрапили в засідку. Кілька наших машин було розбито. Був наказ відійти, бо там все вже повністю горіло. У мене була контузія. Коли виходили, наїхали на міну протитанкову. Капсула в машині витримала: у MaxxPro (американський бронетранспортер International MaxxPro, – Авт.) капсула доволі міцна. Нам ще тоді пощастило, що не одлетіло колесо. Так на скатах побитих і виїхали”.
“ПОВІСТКА ПРИЙШЛА – Я ЗІБРАВСЯ Й ПІШОВ”
Тепер Василь Лук’янчук – командир відділення в стрілецькому батальйоні 158-ї окремої механізованої бригади, дислокованої на Чернігівщині.
“Про підрозділ можу сказати тільки хороше, – каже він. – До мене добре ставляться, і я людям відповідаю тим самим”.
Зараз бригада активно комплектується особовим складом. І поряд з новобранцями несуть службу воїни, які раніше набули бойового досвіду в різних підрозділах.
“Родом я з Житомирської області, – розповідає пан Василь. – Свого часу я пройшов строкову службу, але ж то було давно. А зараз служу з 2023 року. До того в цивільному житті працював на фабриці, на “паперовій машині” – виробляли ящики, упаковку. Був мобілізований. Чи боявся? Ні. Коли повістка прийшла – я зібрався й пішов. Служив у 31-й механізованій бригаді”.
“ЦІЛЬ У НАС БУЛА – ВИСАДИТИ ДЕСАНТ, ЗАЧИСТИТИ ОКОПИ, А МОЯ ЦІЛЬ – ЗАХИСТИТИ ПОБРАТИМІВ”
Фото: Василь Лук'янчук
“Я був на бронетранспортері MaxxPro кулеметником, стріляв з “Браунінга” (великокаліберний кулемет Browning M2, – Авт.). Тобто на машині – башта, і цей кулемет стоїть на ній закріплений. Ціль у нас яка була? Заїхати в окопи, висадити десант. Власне, перш ніж зачищати, йти в окопи – спочатку по них повинна відпрацювати арта, потім танки, потім працює мінометка, а потім уже йдемо ми.
До окопа доїжджаємо, хлопці виходять; ми від’їжджаємо й прикриваємо. Хлопці зачищають окопи, – ми вертаємося назад і їх забираємо. Така оце була у нас робота.
А оскільки я був на “Браунінгу”, значить, мені треба було прикрити людей, щоб вони могли зайти та могли вийти. Моя ціль – побратимів захистити”.
“ВЗАГАЛІ-ТО ВМІЮ ВСЕ”
І після перенесених контузій пан Василь продовжує службу. Брався за будь-яку роботу, наприклад, якийсь час виконував у своєму взводі обов’язки кухаря:
“Я їсти варив, хоча спеціально на кухаря не вчився. Готувати навчився сам. Тепер все, що надумав, – те й зробив. Треба борщ? Став – зварив. Хтось же має людей нагодувати.
Взагалі-то вмію все, тому що я сільський чоловік. Люблю “столярку” – працювати по дереву. Теслярством я займався в цивільному житті. Робив меблі: і “на магазин”, і на замовлення – на Київ. Хоч я і самоучка, але навчився робити не тільки для себе, а й на продаж.
Я робив двері, балкони, вікна, кухні. Ну, які замовлення приходили, такі й виконував. Верстати купив і працював. Також і різьблення по дереву робив”.
“ПРО СЕБЕ НЕ ДУМАЄШ, І СТРАХ ДЕСЬ ДІВАЄТЬСЯ”
Ми спитали пана Василя: чи можна навчитися опановувати себе в бойовій обстановці, долати страх? Чи це тяжко? Військовий відповідає:
“У мене страх теж був, але в таких умовах я моментально переключався. Організм у цей час робить на адреналіні. Все стороннє, так би мовити, з голови вилітає, я нічого зайвого не бачу – і для мене існує лише одна ЦІЛЬ. У мене ціль яка? Побратимів захистити.
Отже, думаю про роботу, і ВСЕ. І тоді як такого – страху немає. Я навіть не знаю, як це діло пояснити. Він десь дівається.
Звичайно, якщо починає тебе зверху крити, – природно, що спочатку страх є. Але саме коли ти потрапляєш в “хорошу” таку ету самую… десь він дівається.
Про себе взагалі не думаєш абсолютно – що з тобою станеться. Навіть мислі такої нема. Найбільше думаєш ПРО КОГОСЬ. Про побратимів насамперед – що їх треба прикрити. Це не тільки я вам розказую, – я думаю, це вам будь-хто з бійців розкаже”.
* * *
Ця стаття стала можливою за підтримки програми “Голоси України”, яка є частиною Ініціативи Ганни Арендт і реалізується Лабораторією журналістики суспільного інтересу спільно з Європейським центром свободи преси та медіа і фінансується Федеральним міністерством закордонних справ Німеччини. Програма не впливає на редакційну політику, а даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією.
