Це сталося 3 березня 2022 року у Чернігові. Близько 12.45 у вухах вчорашнього фермера, а нині тероборонівця, Тараса Масюка затріщало. Обличчя роздирала невидима сила, а він сам ніби зникав кудись у часі та просторі. Але чоловік не зник, за кілька хвилин розплющив очі та зрозумів: провалився з третього на другий поверх. На груди щось тиснуло, не давало дихати. За кілька хвилин вчорашній підприємець, а тоді командир загону ТРО Олексій Афанасьєв чимдуж мчав на третій поверх шукати своїх. Там замість стелі над головою було небо. Він гукав друзів, побратимів. З-під завалів обізвався і затих лише його кум Ігор Корчев… Людмила Журилкіна прибігла до місця авіанальоту за півтори години, аби знайти свого чоловіка Сергія. Всюди працювали рятувальники, загиблих та поранених вивозили “швидкі” та цивільні автівки, а на руїнах різними мелодіями дзвонили телефони. Це люди шукали своїх, почувши про бомбардування. Чимало телефонів витримали авіаудар, багато їхніх господарів – ні.
Той день став трагедією для багатьох родин у Чернігові. Від авіанальоту на місто загинули десятки людей. Точної цифри досі не назвали. Мікрорайон Подусівка став одним із епіцентрів удару. Російські бомби влучили в школи №18 та №21, приватні будинки мікрорайону. Серед загиблих були й тероборонівці. Це історія про один із загонів добровольців, які загинули 3 березня 2022 року. Почитайте спогади вцілілих та розповіді рідних про те, ким були загиблі.
Чоловіки пішли отримувати зброю на заклик мера
3 березня 2025 року родини загиблих приїхали на кладовище в Ялівщині, де поховані їхні батьки, сини, брати. Робили це, не змовляючись, у різний час. Кожен покладав квіти та цукерки не лише на могилу свого, але й інших загиблих того дня чоловіків загону.
“У цього хлопця була домовина, накрита тюллю. Інших ховали в ящиках”, – говорить подруга вдови Сергія Журилкіна. Жінка була тут під час поховань у квітні 2022 року.
Крізь сльози вона пригадує моторошну картину: багато військових, екскаватор риє траншею, в яку ставлять ящики з тілами, священик проводить богослужіння. Потім біля могил військових поставили хрести, могили цивільних мали лише таблички з іменами. Такі поховання відбувалися тут щонайменше впродовж квітня та травня 2022 року.
Вшанувати полеглих побратимів приїхав і виживший під час авіанальоту Тарас Масюк з дружиною Мариною та посестрою Ніною Батуш. Він, Олексій Афанасьєв та восьмеро загиблих побратимів долучилися до війська добровільно 26 лютого 2022 року. Того дня в телеграм і на фейсбук-сторінках тодішній мер Владислав Атрошенко звернувся до чернігівців із закликом їхати в Зелений гай, отримувати зброю та захищати місто. Почувши це, підприємець Олексій Афанасьєв попрощався з родиною і зателефонував своєму куму та компаньйону Ігорю Корчеву. Той уже прогрівав авто у своєму дворі, так само збирався їхати за зброєю. Разом подзвонили ще одному куму – зварювальнику Павлу Малюженку. Чоловік уже стояв у ТЦК. Але черга була нескінченною, відтак вони утрьох вирішили їхати за зброєю в Зелений гай, аби триматися разом.
Людей у Зеленому гаю було багатенно. Фермера Тараса Масюка з товаришем енергетиком Сергієм Журилкіним без черги провів знайомий. Працівник СТО Олександр Урбановіч отримав зброю за день до того і перебував десь у таборі неподалік. Серед інших чоловіків у ті дні окремо одне від одного не будучи знайомими приїхали завідувач складськими приміщеннями Володимир Корнійчик, винороб Сергій Золотар та генеральний директор компанії Олексій Брянських з товаришем. За кілька днів ці люди сформують загін, до якого в якості медика долучиться 16-річний десятикласник Дмитро Іванов. А 3 березня троє з них переживуть один із найстрашніших днів у житті, для восьми людей з їхньої групи той день стане останнім. Але це буде згодом. А тоді, 26 лютого, вони почули команду: “Хто зі зброєю, підійдіть сюди”. І понад сотня розрізнених і часто не знайомих між собою чоловіків попрямували на голос.
Вилазка на “Епіцентр”
“Нам сказали: збирається група на “Епіцентр”, бо там прорив. На територію, де ми базувалися, заїхали два КАМАЗи, оті самоскиди, що пісок возять. Люди почали застрибувати туди. Ми з Ігорем Корчевим та Павлом Малюженком поїхали на моєму авто. Зупинилися на АЗС біля пологового. Там усі вивантажилися. Один чоловік був головним. Він скеровував людей іти праворуч та ліворуч, так організувалися два натовпи, які попрямували в бік “Епіцентру”. У кожного такого “загону” був один головний, хто мав зв’язок із керівництвом. Бо у нас – ні рацій, нічого не було. Я не бачив наших регулярних військ чи ще когось. Ми з кумами трималися разом і намагалися бути біля головного. Кожен із нас мав автомат і два ріжки з набоями, – це 60 патронів. Я з Ігорем вперше того дня тримав зброю, Павло колись строкову службу проходив. Не уявляю, що б ми робили, якби тоді зустрілися з ворогом”, – пригадує Олексій Афанасьєв.
Він з товаришами були в групі, яка заходила на “Епіцентр” ліворуч. Вони чули автоматні черги праворуч від “Епіцентру”. Там же перебували Тарас Масюк та Сергій Журилкін. Вони приїхали в одному з КАМАЗів, у кожному було близько 50 людей. Ось що про події того дня згадує Тарас:
“Ми дійшли до пагорба, лягли. Навколо – бур'ян по пояс. Ми в своєму цивільному одязі, без амуніції, озброєні автоматами. Було страшно, бо не розуміли, де ворог. Пару хвилин полежали, почали потиху йти, аж тут праворуч пролунали постріли. По Кільцевій їхав ворожий “Тигр”. Ми всі почали по ньому гатити. Сенсу, звісно, не було: він броньований. Мабуть, то була розвідка. Але налякали його, він зник у бік Товстолісу. Ми пройшли ще десь 40 м, аж тут моє взуття застрягло в багнюці. Я почав витягувати ногу. Раптом чую позаду гул. То приїхали три наші танки на підмогу. Вони запитали, де бойовий рубіж, а ми ж самі нічого не знали. Пішли в бік “Епіцентру”. Знову почули автоматну чергу, у мене над головою просвистіли три кулі. Я пригнувся. Потім побіг у той бік, де стріляли. Побачив, що на землі лежить один наш важкопоранений, інший мав легку травму. Той перший згодом помер. Виявилося, коли наші йшли до “Епіцентру”, їм назустріч вийшов чоловік у військовій формі. Хлопці сказали йому здаватися. Він відповів: "здаюся", але підіймаючи руки почав стріляти по них. Наші у відповідь. Він помер у лікарні. Це був російський розвідник. У нього був новісінький український військовий квиток з відміткою “Прилуцька танкова бригада”. У нас зроду такої не було. Отак ми, напівдикі на вигляд чоловіки зі зброєю навели там шороху, і окупанти відступили в Товстоліс”.
Ймовірно, ворога підстрелив Володимир Корнійчик. Його донька Людмила розповідала, що того дня тато мав трофей – зброю російського військового.
“Ці хлопці врятували місто, я вважаю. Якби росіяни тоді прорвалися в Чернігів, закріпилися десь в “Епіцентрі” чи житлових кварталах поруч, нас би чекала доля Маріуполя. Син розповідав, що вони були просто в полі, не було, за що сховатися навіть. Наших регулярних військ одразу там ще не було. Тож вони зустрічали росіян, озброєні лише автоматами”, – говорить колишній військовий Андрій Брянських, його син Олексій теж брав участь у бою біля “Епіцентру”.
Ввечері головному на телефон прийшла команда вантажитися в машини та повертатися. Додому чоловіків уже не відпустили. Ту ніч вони провели на одній із баз на Чернігівщині.
Група сформувалася стихійно
Під час зачистки “Епіцентру” до трійки Олексій, Ігор і Павло долучився Олександр Урбановіч. Так їх стало четверо. Потім прийшов наказ формувати загони по 10-15 людей.
“Наша група сформувалася стихійно. Сашко Урбановіч долучився до нас біля “Епіцентру”, він був для нас як молодший брат. Ми вчотирьох сиділи на лавочці біля нашої бази. І якось так вийшло, що підійшов Володя Корнійчик, потім Сергій Золотар, далі – Тарас Масюк з Сергієм Журилкіним. Обидва Сергії мені такими схожими видавалися, наче два брати: завжди усміхнені, веселі, вдягалися цікаво. Потім долучився Юра Мекшун та Льоша Брянських. Льоша такий тихий завжди був, мало говорив, але робив свою справу. Головним у нас тоді був Олексій, прізвища не пам’ятаю, з позивним “Кот”. Трошки згодом нам дали ще медика – 16-річного Дмитра Іванова”, – розказує Олексій Афанасьєв про формування групи.
З їхнього загону бойовий досвід мав Юрій Мекшун, який в 2015-2017 роках воював в АТО. Володимир Корнійчик у молодості служив в Афганістані. Олексій Брянських закінчував військову кафедру. Деякі з чоловіків проходили строкову службу, але були й такі, котрі ніколи не мали справи з військом.
Вночі 27 лютого частина групи поїхала на чергування на блокпостах. Інша – повезла боєприпаси на блокпост, що знаходився на виїзді з Чернігова. Коли чоловіки доїхали до мікрорайону ЗАЗ, виявилося, що позиції вже втрачені, а рубіж змістили ближче до міста.
Вивантажили привезене, від’їхали з позицій, і той блокпост накрили “Градами”. Після цього тодішньому командиру стало зле, він здав зброю і поїхав додому. Загін очолив Олексій Афанасьєв. До 3-го березня чоловіки виконували різні завдання командування: чергували на блокпостах, підвозили боєприпаси, відловлювали ДРГ і мародерів тощо.
3-го березня збиралися зробити спільне фото
Авіаналіт стався 3 березня 2022 року, десь о 12.45.
“Нас у кімнаті було дев'ятеро. Ми відпочивали після нічних чергувань. Я прокинувся о 10-й годині. Зробив собі чаю. Сів за стіл і залип у фейсбуці. Прокинувся Сергій Журилкін, Володя Корнійчик. Уже був час обідати. Я запропонував піти в їдальню, але вирішили, що пізніше, бо черга”, – пригадує той день Тарас Масюк.
Потім у вухах затріщало. Обличчя ніби розідрало. Тарас провалився з третього на другий поверх. Коли отямився, груди щось здавило, дихати було важко. Чоловік почув гул літака. Намагався кудись відповзти, аби сховатися. Але нічого не було видно, очі засипало пилом та цементом. Зробивши кілька рухів, відчув, що повис на плиті. Тому зупинився з думками: будь, що буде… Коли все стихло, Тарас відтер очі від пилу, підвівся і вийшов у коридор. Насилу спустився сходами. На вулиці йому стало зле, хтось підхопив його під руки і повіз до лікарні. Там він пробув майже три місяці. Чоловік мав численні переломи ребер, обпалене тіло, контузію. Тарас досі не розуміє, як вижив під час того бомбардування. Каже, трьох чоловіків з його загону викинуло надвір, а п’ятьох придавило плитами.
Також того дня дивом уцілів медик загону, десятикласник Дмитро Іванов.
“Мені подзвонили, кажуть, треба кудись поїхати, ми збиралися змінити локацію. Я посидів трохи, хлопці відпочивали. А потім мене як перемкнуло: я взяв речі, в голові була одна думка “швидше, швидше, швидше”. Тільки спустився на другий поверх, як пролунав вибух. Він застав мене в дверному пройомі. Це диво, що я вцілів. Полетіли уламки, люди тікали в коридор, а я наче завмер на кілька секунд. Усе сприймалося, як в уповільненій зйомці. Потім відійшов, побіг на третій поверх, де були хлопці, а там уже немає нічого й нікого… Я почав допомагати, виносити поранених”, – розказує Дмитро Іванов.
Третім вижившим у загоні був його командир Олексій Афанасьєв. Він вийшов з приміщення за кілька хвилин до вибуху. Того дня хлопців мали відпустити додому побачитися з рідними, привести себе до ладу. Він ішов домовитися про це з головним серед тероборони – Олександром Клименком з позивним “Алекс”.
“Пам’ятаю, зранку хлопці обговорювали новину, що за загиблих родини отримають по 15 млн грн. Казали, що це добре, що сім’ї матимуть підтримку у випадку трагедії. Ще напередодні згадували, скільки разів смерть була близько, але обійшла стороною. Хтось на “Епіцентрі” брав участь у сутичках з росіянами. Коли ми вперше повезли боєприпаси на блокпост на ЗАЗі, нас теж уберегло від загибелі: приїхали б раніше, – потрапили б під обстріл на старому блокпості, пізніше, – на новому. Багато таких історій було. Зранку 3-го березня я їздив на шикування, за цей час хлопці склали список нашого загону з прізвищами та контактами родин. Я прийшов, мав вписати своє і віднести старшим. Але мені якраз зателефонував Алекс, я чомусь залишив свій телефон біля того списка і пішов до нього вниз”, – пригадує Олексій події, що передували авіанальоту.
Коли чоловік вийшов назовні, Алекс з кимось спілкувався. Раптом усі почули гул літака. Алекс крикнув: “Повітря”. Люди почали бігти, падати на землю, ховатися під будівлю… Далі вибух. Крики. Паніка.
Олексій побіг в те крило, де були хлопці. Забіг на третій поверх сходами, а там замість стелі – небо.
“Я кричав, кликав Ігоря, Пашу. Якоїсь миті Ігор обізвався з-під завалів. Сказав, що живий, але його придавило. Ми не могли його швидко розкопати. Згодом виявилося, що в нього були несумісні з життям поранення. Я допомагав розбирати завали. Першим винесли Володю Корнійчика. Потім побачив, що ведуть Тараса Масюка. Він весь був чорного кольору. Я згадав, що в машині є другий телефон, подзвонив дружині, кажу, біда, хлопців немає. Але є надія, що, може, під завалами, може, живі. Я просив ДСНС залишитися по максимуму, поки всіх не дістали. Пашка був розчавлений. Ігор так само мав страшні поранення. Їх усіх забрали до моргу: два моїх куми, Брянських, Журилкін, Золотар, Мекшун, Урбановіч… Людей просто не стало. Я опізнав їх тіла, назвав імена, але деякі чомусь були серед неопізнаних тривалий час”, – каже Олексій.
Дружина Сергія Журилкіна Людмила прибігла до школи близько 14-ї години, коли не змогла додзвонитися чоловікові. Хотіла допомогти розбирати завали, але її не пропустили.
“Я постійно набирала його номер, виклик ішов, але ніхто не брав слухавку. У школі лунали мелодії десятків телефонів. Це так дивно, що вони витримали авіаудар, а багато їхніх господарів, – ні. Там загинуло багато цивільних людей, волонтерів, які несли речі, їжу. Але про них ніде не розповідають”, – ділиться Людмила Журилкіна.
Групу Олексія поховали в квітні та травні 2022 року, коли ЗСУ звільнили Чернігівщину від окупантів.
Наприкінці жовтня 2023 року Тарас Масюк звільнився з війська. Олексій Афанасьєв продовжує служити, зараз має посаду психолога. Дмитро Іванов навчається на лікаря, за три роки він стане стоматологом.
Ким були загиблі
Сергій Журилкін, 55 років. Працював енергетиком у КП “Міськсвітло”. У молодості захоплювався боксом. Завжди ставав на бік справедливості, мав активну життєву позицію. У 1990-му брав участь у “ковбасній революції”. Тоді під час аварії з обкомівської автівки випала ковбаса та інші смаколики, які не були доступні звичайним людям в часи дефіцитів. Так само в 2022-му не роздумуючи долучився до захисту міста. У Сергія залишилася дружина та двоє синів.
Олександр Урбановіч, 32 роки. Захоплювався машинами та технікою. Самотужки відремонтував стареньку BMW, дуже любив цю автівку. У мирному житті Олександр працював на СТО. Він був єдиним сином у родині. У нього залишилися батьки, дружина та маленька донечка.
Павло Малюженко, 44 роки. Був умілим зварювальником: робив монтаж водопроводів, систем опалення, сантехніки. Після його загибелі на телефон ще довго дзвонили клієнти, ніхто не міг повірити, що Павло загинув. Любив їздити на риболовлю з друзями, збирати гриби, кататися на лижах. Але багато працював, тому часу на відпочинок не вистачало. У Павла залишилася дружина, двоє дітей та сестра.
Володимир Корнійчик, 56 років. Працював завідувачем складського комплексу. В молодості воював в Афганістані. Коли почалася війна на сході України, хотів долучитися до війська, але його не взяли через стан здоров'я. У 2022 пішов у ТРО. Рідні згадують його життєрадісним, надійним, співчутливим, ерудованим та товариським. Він знаходив спільну мову з людьми будь-якого віку: як зі старшими, так і зі своїми однолітками, і навіть з друзями доньки. У Володимира залишилася дружина, донька та онука.
Олексій Брянських, 28 років. Магістр права, генеральний директор у чернігівській філії всеукраїнської компанії. Працювати там почав зі студентських років. У 2022-му його збиралися зробити партнером. У вільний час захоплювався спортом та автомобільними перегонами, любив стріляти. Власної родини створити не встиг. У нього залишилися батьки, сестра та племінник.
Сергій Золотар, 50 років. За життя змінив багато професій, але захоплювався кожною своєю справою. Останні роки займався виноробством, був талановитим у цьому. Вино його виробництва було на виставках за кордоном. За ним сумують колеги, його смерть стала важким ударом для них. Рідні тривалий час не могли відшукати тіла Сергія, хоча його опізнав командир, коли доставив у морг. У Сергія залишилися батьки, четверо дітей та брат.
Юрій Мекшун, 44 роки. Працював у супроводі пошти. З 2015 до 2017 рік брав участь в АТО. Його тіло до середини квітня було серед неопізнаних. При ньому зберігся розбитий телефон. Колишня дружина розповіла, що працівники моргу переставили сім-картку в працюючий і так знайшли контакт брата. Запросили на опізнання. Юрій був дуже доброю людиною, любив читати. У нього залишився брат і син. Мама померла за кілька тижнів після поховання.
Ігор Корчев, 36 років. У мирні часи був підприємцем: співзасновник і керівник компанії-дистриб’ютера торгової марки кави та сервісного центру з ремонту та налагодженням кавових машин, постачання запчастин до них. Ігоря згадують доброю порядною людиною, яка неодноразово приходила на допомогу у скрутну хвилину. Він мав гарне почуття гумору. Чоловік обожнював свою родину і робив усе, аби вона почувалася в безпеці та була щасливою. У нього залишилися дружина, син, мама та сестра.
* * *
Звичну тишу, притаманну кладовищам, у Ялівщині порушує вітер. Під його натиском тріщать верхівки сосен, тріпочуть прапори біля могил. Час від часу тут знову проходять похоронні процесії. Війна оживила це старе кладовище. На кожній могилі військового встановили однакові пам’ятники, поруч проклали доріжки. Влітку роботи з облаштування мають продовжитися. Рідні загиблих на День захисника та захисниці збираються тут разом. Вони згадують час, коли їхні батьки, сини, брати були живими. І хочуть, аби місто пам’ятало, яку ціну вони заплатили за умовний спокій у Чернігові.
