«Мені кажуть, що мине час і біль стихне, але він нікуди не дівається. Ти просто звикаєш з цим жити», - говорить Світлана Ніколаєнко, дружина загиблого захисника з Чернігова Сергія Печеного. Чоловік понад 9 років боронив Україну, але, на жаль, загинув у бою на Курському напрямку.
У 2014 році чернігівець Сергій Печений добровільно приєднався до захисту країни в зоні АТО, а з початку повномасштабного вторгнення без вагань став на оборону Чернігова на посаді командира взводу снайперів 1-ї окремої танкової бригади. З квітня 2022 року військовий працював в Запорізькій і Донецькій областях. Загалом Сергій віддав службі понад 9 років, але 3 жовтня 2024 року загинув у бою на Курщині.
«Війна, скрізь все горить, а він забігає з квітами й цукерками»
Світлана Ніколаєнко познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком у соцмережах. Вони місяцями підтримували дружнє спілкування, і жоден з них навіть не думав про стосунки. Якось у 2022 році Сергій запропонував своїй онлайн-подрузі зустрітися, випити кави, сходити у кіно. Навіть дату обрали – 24 лютого, але цим планам так і не судилося збутися.
Люди в паніці, ніхто не знав, куди йти і що робити, – згадує ранок 24 лютого 2022 року Світлана. – Я залишилась в місті, бо так відчувало серце. Я б могла виїхати, і коли вже доїхала до Болдиної гори, попросила брата зупинитися. Я відчувала, що треба залишитись, і правильно зробила. Зараз думаю: слава Богу, що була в місті в той момент, і від мене була якась користь.
Зустріч Сергія зі Світланою все ж таки відбулася, але вже наступного дня. Оскільки жінка працювала в аптеці, чоловік зателефонував до неї з проханням надати певні ліки, і вона без вагань погодилася. О четвертій ранку Світлана вже фасувала ліки для військових, збирала, що могла: від знеболювальних до препаратів від застуди.
Хлопці чотири, напевно, зайшли, я давай швиденько їм фасувати ліки. Запакувала все, він підійшов, і я на емоціях його обійняла, кажу: «Дякую, що ви не залишили Чернігів!» А він такий був здивований, що їх так зустрічають. Вони хотіли заплатити, але я знала, що зараз чи через 30 хвилин, годину ситуація може змінитися, і цієї аптеки не буде взагалі. То які можуть бути гроші? Я їм віддала все необхідне, попросила приїжджати у будь-який час, телефонувати, якщо треба якась медична консультація чи ще щось. То була наша перша зустріч, – ділиться жінка.
Під час бойових дій Світлана продовжувала ходити на роботу. Хоча ліки й закінчувалися, в приміщенні була електроенергія, тому вона могла зробити чай та зарядити телефони чернігівцям. Сергій з побратимами неодноразово заїжджав в аптеку, майбутнє подружжя почало більше спілкуватися, а 8 березня чоловік знайшов спосіб порадувати Світлану. Жінка згадує:
Війна, скрізь все горить, в центр прилітає. В мене прорвало труби на другому поверсі, вся аптека тече, треба вимикати світло, бо якщо намокнуть дроти, не дай Боже, хтось загине, а в мене ціла аптека людей. І він забігає з квітами й цукерками. Де він їх взяв, навіть не знаю. Приїхав і запропонував зустрічатися.
Якщо раніше онлайн-друзі вважали, що сім’я – не для них, то з початку вторгнення думки змінилися. «Нас поєднала війна», – зазначає жінка. Сергій показав, яким може бути справжній чоловік і тато. Вже в перші дні бойових дій на Чернігівщині Світлана відчула, що ця людина їй важлива.
«Він ніколи б не загинув від уламків чи хвороби»
Якось Сергій 3 дні не виходив на зв’язок, і в серці жінки поселилася тривога.
Оці три дні він був і в Городні, і на захисті на Подусівці, – розповідає пані Світлана. – Тобто вони їздили, робили свою роботу. Він і пізніше міг в один день бути в Запоріжжі, а за сім годин - десь на Донбасі, Коли він випав на три дні, в мене так калатало серце! Пам'ятаю, стою в аптеці, забігає його старший і каже: «Я від Матроса (позивний, - Прим.). Не переймайся, з ним все добре».
Одразу після деокупації Чернігівщини Сергій Печений попрямував на Донеччину. Жінка неодноразово приїжджала до нього, бувало, доставляла якісь необхідні військовим речі. Кожен бойовий вихід Світлана подумки була з коханим.
Він казав: «Світлано, заспокойся. Ти знаєш, що я все вмію», – згадує дружина Сергія Печеного. – Він би не загинув від уламків чи хвороби. Навіть, коли він підривав міст на початку вторгнення, хлопці казали, що живим не вийде, тому що дуже велика вибухова сила. І я теж знаю, що були хлопці, які підривали мости на інших напрямках, і загинули. А він вижив.
За словами жінки, Сергій був на своєму місці. Він розумівся на електроніці, виконував роботу сапера, добре володів зброєю, знав, з якою швидкістю летять кулі різного калібру, кут падіння та траєкторію. Сергію вдалося запевнити кохану, що з ним все буде гаразд.
Я вірила, що все буде добре, але поки він був на завданні, не спала. Я дивлюсь на ту довбану карту, коли в нас повітряна тривога, і думаю не про себе. Я розумію, що там пекло. Він міг втомлений, вимотаний, зателефонувати й сказати, що все добре, щоб я просто з ним поговорила, бо він скучив за моїм голосом, - ділиться історією свого життя Світлана.
«Можна, я тебе буду називати татом?»
У Світлани є син Владислав від першого шлюбу. Хлопчик не відразу зустрівся з обранцем своєї мами. Спочатку Сергій надіслав Владу відео, в якому розповів, що йому подобається мама хлопця, та запитав, чи він не проти цих стосунків.
Він розумів, що це хлопчик, раптом він собі щось придумає, буде ревнувати, тому переживав, щоб Влад його прийняв. Сину тоді було майже 10 років. Після відео він почав розпитувати мене, чи буде Сергій його любити, чи зможе бути його татом, адже з 4-х років ріс лише з мамою.
При зустрічі чоловік розповів Владу, що кохає його маму, і постарається замінити йому тата. Пізніше хлопчик навіть сам написав «Можна, я тебе буду називати татом?»
Коли він приїхав, до нас підійшов Влад. Сергій йому купив якийсь смаколик, а він підійшов і питає: «Тату, як оце розкрити?» Сергій його обняв, а коли Влад вийшов, то стояв біля вікна і дуже довго тер свої руки. Я бачила, що він переживав, для нього це було дуже важливо. У них склалися гарні відносини. Інколи проходжу повз, а вони про щось шушукаються між собою, – ділиться мама хлопчика.
«Приїхала на день народження, а повернулася у статусі дружини»
Пара одружилася 30 серпня 2022 року. Світлана їхала до Сергія на день народження і навіть не підозрювала, що повернеться додому вже у статусі дружини. У червні, коли жінка черговий раз приїхала до коханого, він жартома запитав, чи вона не проти одружитися. Світлана відповіла: «Війна закінчиться, то вже сядемо і будемо обговорювати це питання». А наступного дня Сергій вже стояв на колінах з обручкою в руках.
Ми поїхали в Дніпро, і він завів мене до ювелірного магазина, – розповідає жінка. – Я навіть не очікувала, що він таке може зробити. У ювелірці каже: «Давайте мені найдорожче, найгарніше». Я була не проти у відділі срібла щось взяти, для мене увага важливіша, аніж ціна. Але ні, він обрав дорогу обручку. Її треба було приміряти. Він стає на коліна й каже: «Виходь за мене!»
Пара домовилася, що весілля буде вже після завершення війни, однак Сергій вирішив інакше.
Він міг забути випити таблетки, де його шкарпетки, але розмір мого пальця запам’ятав, – продовжує Світлана. – Він придбав обручки й підготував документи. Я приїхала на день народження і навіть не думала, що повернуся дружиною. Ми всі зібралися, і він каже, що сьогодні два свята, дістає обручки. Він показав хлопцям приклад, як треба цінувати відносини, сказав, що потрібно робити в житті все вчасно, мають бути позитивні емоції. Після цього пів взводу одружилися зі своїми коханими.
Згодом у подружжя народилася дівчинка Катруся. Жінка говорить, що її вагітність – це справжнє диво. Пара планувала, що в травні 2024-го пройде операція, після якої Світлана, можливо, завагітніє, адже стан здоров’я цього не дозволяв. Проте зимою жінка дізналася, що вагітна.
Я йому надіслала фото з УЗД. Відправляла на весь взвод смаколики й окремо поклала конверт з цим фото. Він дуже зрадів, був вдячний, ставився до мене як до чогось дуже цінного. Він хотів дівчинку, казав, що дівчинка й обійме, й поцілує, і дівчата такі татові-татові.
Подружжя домовилося: якщо в них народиться хлопчик, то Сергій оновлює перетяжку салону автівки дружини, якщо дівчинка – Світлана щомісяця впродовж року надсилає чоловіку запас желейних цукерок. Тож уявіть радість Сергія, коли він відкрив чергову посилку від дружини, а в ній - 35 пачок улюблених желейних смаколиків.
«Зараз я думаю, що заслужив. Просто ми не встигли»
Світлана згадує свого чоловіка як найдобрішу людину, яку їй тільки доводилося зустрічати. Сергій не цурався жіночої роботи, з легкістю виконував хатні справи, проводив час із Владиком, допомагав з Катрусею.
Для нього не було різниці між Катею та Владиком, обох сприймав як рідних. Коли був у відпустці, багато часу проводив з моїм сином. Він йому розказував про історію, бо був дуже обізнаний в цьому, займався до війни археологічними розкопками, а Владик годинами й слухав. Він міг на кухню вийти й сказати: «Сьогодні не готуй, я приготую, бо ти втомилася». Якщо треба попрати – він попере навіть руками. Не кожен батько, який прийшов з окопу, може маленьку дитину цілий день сам глядіти. А він це робив, – розповідає Світлана.
Коли Сергію вдавалося приїжджати, родина проводила час разом. Бувало, пара зустрічалася з друзями, але зазвичай відпочивали в колі сім’ї. Полюбляли проводити час на природі, посидіти біля Стрижня, прогулятися на Болдиній горі. Звісно, їздили в гості до батьків. Але в першу чергу, тільки-но Сергій приїжджав додому, дружина займалася його здоров’ям. Жінка розповідає:
Я його відразу тягала до всіх лікарів. У тебе проблеми з ногами, проблема зі спиною, давай це перевіримо, давай те зробимо. Він казав, що, може, вже наступного разу, а я йому: «Ти поїдеш знову на Донбас, де там знайдеш медика?! Вони там зайняті, треба лікуватися зараз». Тож він жартував, що «приїхав на капремонт». Я його скрізь водила, щоб він був у строю, щоб у нього було все добре, тому що 9 років війни таки даються взнаки, тим паче постійно на передовій.
Світлана говорить, що з Сергієм ніколи не було нудно, адже він був начитаний та ерудований. Подружжя мало мрії на майбутнє, чоловік навіть зробив закордонний паспорт, адже як військовий міг виїхати за кордон на кілька днів. Пара планувала відпустку, влітку хотіли обвінчатися, чоловік навіть збирався офіційно всиновити Влада.
Він просив узяти прізвище Печена, а в мене душа боліла, що Владик залишиться на моєму прізвищі. Казала Сергію, що не можу, буде двоє Печених і два Ніколаєнки, щоб моя дитина не залишилась одна. І він сам запропонував влітку обвінчатися та всиновити Владика, щоб ми всі були Печені. Я ще жартувала, що це треба заслужити, щоб я стала Печеною. Він теж жартував: «А що я ще не заслужив? А що ще треба зробити? Ти мені скажи, я в блокнот запишу». А зараз я думаю, що заслужив. Просто ми не встигли, – зітхає жінка.
«Таких випадків не було, щоб людина впала на мінному полі й вижила»
Сергій Печений був не лише хорошим чоловіком, батьком і сином, а й справедливим командиром, який ніколи не покине у біді. Чоловік командував першим відділенням взводу снайперів 1-ї окремої танкової Сіверської бригади.
Він всіх беріг. Хлопцям, які прийшли не так давно, казав: «Ні, тобі ще рано. Я бачу, ти ще не готовий, ще сирий». А себе він не беріг, три рази на тиждень ходив на бойове призначення. Тобто він виходив тільки для того, щоб забрати боєприпаси. Він усіх звозив на евакуацію, витягував цілу ніч. Важко, він спати хоче, але розуміє, якщо зараз не повитягує хлопців на евакуацію, туди прилетять КАБи, – пояснює Світлана.
Навіть після небезпечної ситуації військовий продовжував працювати. Чоловік був настільки втомлений, що під час розмінування поля спіткнувся та впав на міну. Але вижив, а такі випадки трапляються дуже рідко.
Просто міна не здетонувала. Таких щасливих випадків не буває. Він казав: «Я скільки живу, скільки себе пам'ятаю, на війні таких випадків не було, щоб людина впала на мінному полі й вижила». Я казала, що це попередження, що ангели-охоронці теж стомилися, треба відпочити. А він відмовлявся, казав, що не можна сидіти на місці, – згадує Світлана.
У серпні Світлана потрапила в лікарню, тож Сергію вдалося взяти відпустку. Поки жінка лікувалася, чоловік доглядав маленьку Катрусю: годував, міняв підгузки, виходив на прогулянки. Жінку виписали 30 серпня – на річницю весілля та день народження чоловіка. Пара придбала Сергію вишиванку та вирушила на родинну фотосесію, яку замовила дружина військового. Світлана говорить, що навіть для фотографа ці дві години промайнули як 15 хвилин.
Наступного дня чоловік вирушив на фронт, а через кілька днів – на Курщину. Востаннє подружжя зустрілося 27 вересня. Через 6 днів Сергій загинув.
В п'ятницю він приїжджав у дозвільний центр. Казав, що не може зустрітися, але я вмовила хоча би на 5 хвилинок приїхати. Катя так зраділа! Вона його і колошматила, і цілувала, і за бороду тягала. Він до мене повертається, хоче щось сказати, а вона не дає, повертає його обличчя до себе.
«Був сонячний день, а шкірою відчула ніби -40˚»
Сергій Печений загинув 3 жовтня 2024 року. Його дружина згадує цей день так:
Був гарний сонячний день. Десь о 13-й я вирішила, що треба на балконі помити вікна. І в той момент шкірою відчула такий холод, ніби -40˚ . Такого відчуття в мене ніколи не було. Я відразу пишу командиру, а він не читає, тому дзвоню в «Сигналі». Він підіймає слухавку, я кажу: «Андрій, їдь за моїм чоловіком. Там щось не так».
Зазвичай Сергій знімав на місці відео, аби відправити дружині, як тільки з’явиться можливість, щоб вона не переживала. За словами Світлани, того дня на фронті було настільки гаряче, що він не міг зняти відео. На телефоні було лише кілька світлин. Чоловік мав повернутися з бойового завдання 2 жовтня, але був сильний артобстріл, тому не вдалося. Захисники мали би вийти 3 жовтня.
Мій чоловік був на позиції разом з морськими піхотинцями. Вони були прикриттям для піхоти за 700 метрів. Він побачив через приціл, що наближаються машини, а зазвичай так висаджуються спецпідрозділи. Мій чоловік взяв свою гвинтівку, сказав водію Володі, що треба допомогти хлопцям. Вони звикли це робити. Почався прямий бій з трьома десантними машинами, які висадились біля піхоти. Хлопці, які були в цьому підрозділі морської піхоти, злякалися й кинули той фланг. Звідти заїхала машина, вони потрапили в оточення, і бій закінчився, – розповідає дружина Сергія.
Сергію Печеному доводилося втрачати побратимів. Великим ударом для нього була загибель молодих, розумних хлопців Олександра та Єгора. Однак чоловік навіть не думав про те, аби зігнати злість на полонених, ніколи не знущався з росіян.
Це вже на похороні я вже зрозуміла, що вороги зайшли з тилу, а у наших закінчилися боєприпаси, – продовжує Світлана. – Коли була в морзі, то побачила, що його руки були побиті дулом автомата. Тобто просто так він не загинув. І в усіх шістьох (військових, що були на завданні, - ред.) однакові характерні постріли в голову, але у висновках судмедекспертизи написали, що це загибель від уламків, поранення, несумісне з життям. Їх допитували стовідсотково, була не просто смерть на полі бою.
«Збір підписів під петицією - знущання з рідних»
Жінка дізналася про смерть коханого від колеги, син якої служив із Сергієм. Напевно, в командира не вистачило духу повідомити, адже й він втратив вірного товариша, який колись врятував йому життя. Світлана теж не мала сил сказати сину жахливу новину, але хлопчик бачив стан мами. Згодом у телефоні чоловіка вона знайшла повідомлення від Влада, той писав: «Тату, дай відповідь. Напиши, що це все неправда».
Коли ти дружина військового, то розглядаєш усі ситуації, але не смерть, – говорить жінка. – Без рук, без ніг, половина голови, шлунку нема, очей нема, але живий. Я не пам'ятаю ці секунди, коли дізналася про смерть. Це найгірше, що тільки може відчути людина. Я з нею (колегою, – Авт.) десь години півтори на вулиці була. Зайшла додому плачучи, але діти не бачили цього крику й істерики.
Моральну підтримку Світлані надала мама, брат, друзі та командир, який сам їздив забирати тіла своїх підопічних. Окрім допомоги з документами, командир не забуває й про доньку побратима, частенько за нагоди передає Катрусі гостинці.
У 2023 році Сергій Печений мав отримати орден «За мужність», а у 2024-му – «Золотий хрест», проте не встиг. Світлана створила петицію з проханням надати військовому звання Героя України, щоб ім’я чоловіка залишилося в історії.
Він заслуговує на це. Звання Героя України дає можливість, щоб мій чоловік залишився в історії як видатна людина, яка вплинула на хід війни у 2022 році. Я впевнена, якби він не підірвав першу колону, якби він не підірвав міст, Чернігів був би в окупації, – наголошує дружина загиблого.
Жінка запевняє, що збір голосів – це найвища міра знущання з родичів загиблих військових. Світлана зверталася з проханням підтримати петицію до магазинів, в яких їй відмовляли, до депутатів тощо. Вона навіть роздавала листівки біля ЦУМу.
Ти стоїш, роздаєш, і люди думають, що ти нижчого сорту. Десь 80% дивилися так на мене, хтось навіть голову не повертав. Якщо проходить 30 людей, то з них лише 5 розуміють і готові підписати. Деякі люди питали, навіщо воно вам треба, - згадує Світлана. - Але без нагороди державного зразка не назвати вулицю, не повісити меморіальну дошку на школу, бо таких героїв виявляється багато. Але ж людина добровільно віддала 9,5 років свого життя захисту нашого міста та країни.
Завдяки небайдужим чернігівцям родині вдалося назбирати необхідну кількість голосів, однак тема вшанування загиблих військових у Чернігові не дає спокою Світлані. Жінка говорить, що люди мають знати героїв, навіть якщо доведеться ставити їх портрети не лише на алеї в центрі, а вздовж вулиць усього міста.
«Ти просто звикаєш жити з цим болем»
За 5 місяців Світлані навіть частково не вдалося повернутися до колишнього життя. Щодня впродовж трьох місяців вона їздила на кладовище зі сподіванням, що повернеться додому, а там на неї чекатиме Сергій. Світлана зізнається, що й досі чекає. Аби не залишалося часу на думки, дружина загиблого захисника знайшла для себе купу справ, зокрема, волонтерство. Світлана допомагає переселенцям з прикордоння.
Мені мало що допомагає. Вийшов із дому, кудись пішов, якусь добру справу робиш. Для когось, не для себе. Біль є, але вона не така сильна як у ті моменти, коли ти залишаєшся сам на сам зі своїми думками. Мені кажуть: «Найди розраду у своїх дітях». Вони дають посмішку, дають позитив, але оте насичене життя, отой душевний стан і комфорт, який давав мені чоловік, нічим не замінити.
В оселі родини на особливому місці речі Сергія. Світлана ще у 2022 році повісила поличку з усіма нагородами чоловіка. «Медаль «За оборону Чернігова» він отримав, на Донбас хтось йому привіз, – показує жінка. – А це - від міністра оборони Резнікова отримав «За зразкову службу». Маленький іграшковий зайчик, який висів на бронежилеті Сергія, телефон, кулі, шеврон, емблему якого розробив чоловік, і навіть ляльки – все це зберігається як сімейна реліквія.
Коли хлопці передавали речі, було дуже багато іграшок для Каті. Оці ляльки LOL вони не привези на день народження, бо розуміли, що мені буде важко. Він перебував на завданні, але знаходив час або когось просив, щоб купити іграшки для Каті. Вони були у нього в рюкзаку.
Світлана зауважує, що маленька Катруся - копія свого батька. Дівчинка така ж вперта, любить книги, але поки що не читає, якщо щось робить, то дуже сконцентрована, і навіть спить у тій же позі, що її тато. «Мені кажуть: пройде час, і біль притихне, але він нікуди не дівається. Ти просто звикаєш з цим жити. Ти адаптуєшся до цього болю».
