banner

Історія захисника Чернігова Олексія Анулі про жахи російського полону

В грудні минулого року у Чернігові презентували документальний фільм «Повернення» про реабілітацію ветеранів. Але історій було так багато, що всі вони фізично не змогли вміститися у картині. Окремої уваги заслуговує розповідь захисника Чернігова Олексія Анулі, котрий пройшов пекло російського полону, зазнав катування та знущання. Презентуємо вам повну історію українського воїна від першої особи. Про місця сили у Чернігові, про полон і росіян, про виживання та реабілітацію, а також - нинішню громадську діяльність Олексія.

ЧЕРНІГІВ – МІСЦЕ СИЛИ

Навіть, коли в мене було багато можливостей переїхати з Чернігова, я це місто не залишав, тому що я дійсно відчуваю, що це моє місце сили. Це місто, де я виріс, де я формувався як чоловік, це місця, де я проводив свою освіту життєву, завдяки батьку, його знанням, він мені все пояснював.

Я кожного ранку бігав – і вранці, і вечором – 15 км щодня. Це місце – перше, що я одразу навідав після того, як повернувся вже після полону, після довготривалої реабілітації. Дуб, дерева, до речі, мало де залишилися дуби взагалі. А дуб – це дерево сили. У кожного дерева є своя енергетика, я не тільки в це вірю, я прямо це відчуваю. Я не знаю, з якого віку почав це відчувати, як я беру силу в природи. І цього мене навчив мій батько покійний.

У полоні в найтяжчі моменти я згадував ці місця, мене це мотивувало повернутися сюди. Я не міг подумати, що завершу так своє життя. Мені хотілося, щоб нехай вже мертвим, але я був в цих місцях похований, я ще побачу цей краєвид, цей захід сонця і світанок на цьому місці. Я навіть дерева пам’ятав, які дерева на цьому місці,це липа, сосна, береза…

ПОЛОН

В Лукашівці я отримав поранення, там 12 годин поранений переховувався в канаві. Коли вже взагалі один залишився, тоді тільки пішов в цю канаву, сховався, і як тільки так трохи прийшов в себе, з’явилися сили – це аж через 12 годин, я поповз на Слободу.

Мене, коли взяли в Слободі, я потрапив потім в Іванівку на ферму до генерал-лейтенанта, який командував оточенням Чернігова з південного напрямку. Потім мене звідти перевезли через Шестовицю, через понтон у Вишневе Ріпкинського району, але я тоді не знав, де перебуваю. Потім звідти я потрапив в Тьоткіно на дисбат – це військова така в’язниця, потім у Курський централ, м. Курськ СІЗО №1, а 6 травня я потрапив вже в Тульську область, ВК у м. Донський, літаком нас перевозили на особливий режим. І там я ще й потрапив у карцер на 4 місяці до самого обміну.

Полон… всі знають, що полон – там не було солодко, був травмований, все, що тільки можна було травмувати, все травмували мені. Там і зуби втратив, і нігті, і здоров’я, психічне взагалі …

Багато чого довелось переживати: і знущання, і катування, і навіть спробу зґвалтування… Слава Богу, не дійшло до цього! Нігті виривали, зуби виривали, і розстріл… ходили на розстріл. Я навіть не мав уявлення, що стільки методів катування взагалі існує, і що настільки можна не проявляти людські якості по відношенню одне до одного, навіть зважаючи на те, що війна. Чесно, моє сприйняття світу і людей змінилося повністю - з ніг на голову. Після всього в мене нема ніякого бажання взагалі налагоджувати стосунки з росією, нема ніякого бажання шукати добрих росіян.

По-перше, було накачування пропагандою. З їхніх діалогів, монологів відчувалося, що це не їх власна думка, це думка справді телевізора. А, по-друге, я думаю, що ми понизили їм їх самооцінку тим, що не покорилися в 2014 році, тим, що ми не підігрували в якомусь міжнародно-політичному змаганні. Тим, що ми взагалі обрали інший шлях. Я думаю, цим ми їх самооцінку принизили, а вона в них і так травмована. В кожному росіянині я відчував, що вони настільки закомплексовані, а тут ще ми з’явилися, і на нас вони, так би мовити, вирішили увесь цей негатив спустити. Щось відбувається вдома, в родині, чи  порвався пакет дорогою на роботу - одразу з нас знущались, з військовополонених. Щось відбувається в родині, щось відбувається в кар’єрі, щось відбувається у них в середині в колективі - знущалися на кому? – на нас, бо ми беззахисні. А сильна людина не буде знущатися над кимось.

ВИЖИТИ

Взагалі я згадував свої походи попередні, свої відрядження, поїздки, своє дитинство повністю. Як тільки в мене був такий ступор моральний, і мені не було, чого згадувати, одразу нагніталося, депресія. Я тоді не міг витримувати, одразу голод відчував, мені постійно треба було щось згадувати, згадувати, згадувати…

А в тих, в кого не було – хлопці більш молоді, в яких не було ніякого такого життєвого досвіду до полону – то їм було дуже тяжко. Ще хто був холерик по своїй натурі, вони постійно зривались. А рухатися - заборонено, розмовляти - заборонено, і кожний прояв емоцій – це вербальні, невербальні рухи, за це отримувала вся камера, починали нас бити за це. Тому, щоб правильно себе втримувати в одному такому нерухомому стані, мені доводилося постійно поринати в свої спогади.

Я рахував задом-наперед числа, сам собі давав завдання математичні, складав числа, потім розбивав ці числа, в зворотному напрямку вираховував все. Слова, речення, в реченні скільки слів, букв, потім як їх навпаки прочитати. Постійно намагався давати собі такий мозковий штурм, постійно тренував зір, бо в нас було денне світло дуже поганої якості, я постійно намагався максимально довше його зберегти собі. Я вираховував собі точку і я постійно очами то в одну точку дивився, то вниз, то в одну, то вниз…

Пальці за спиною розведені. Як тільки ти їх зводиш, одразу виводять, б’ють. Все це знімається на камеру. Вводять нічні підйоми, присідання, зменшення їжі або ділять хліб так, щоб в когось був по діагоналі кусок з однієї сторони товще, а з іншої – менше, і ти бачиш, що в нього там на ці пару грам більше хліба, і починається ця возня в камері, починають інстинкти виживання через цей хліб спрацьовувати.

І багато хто проявляв себе не з гарної сторони. Голод – це найгірше, що я там відчував. Голод, холод, а потім тільки ти робиш акцент на цих катуваннях і на всьому іншому. Базові такі потреби набагато гостріше відчуваються, і ти розумієш, чому вони є базовими. Спочатку ти шукаєш, хочеться їсти, і думаєш, що рано чи пізно вони усвідомлять, і якусь додаткову порцію почнуть давати, хоча б як зекам цим. А потім ти розумієш, що нічого не відбувається, все тільки гірше, гірше і гірше. І ти починаєш як тварина шукати можливості вижити. Ти починаєш бачити і чути все навколо.

І я вже почав аналізувати, що можу їсти, я тоді їв навіть туалетний папір, який знаходив, це були залишки, бо не було ж туалетного паперу в карцері, і плісняву зі стін, і лід, біля підвіконня там лід був від холоду, постійний конденсат замерзав, черв’яка я їв, виводок оцих черв’яків я також їв, і щура їв, мило… мило їв господарське. Це те, що я згадав на скору руку.

Остання книга, прочитана мною перед полоном – «Шантарам». Ще в мене тоді такий час був, я пам’ятаю питання своє: «Господи, до чого ти мене готуєш?» Щось в мене робота, життя стало таким важким, ніби як іспит на витривалість. Все якось на витривалість, на витривалість, на витривалість. І коли я тільки зайшов в карцер, в цю сечу стаю ногами і думаю: «Десь я вже це проходив». І я почав згадувати, як головний герой книги себе мотивував. Чомусь мене ця книга мотивувала тим, що все рано чи пізно закінчується, і я собі постійно казав «Все рано чи пізно закінчиться, треба просто дочекатися». А стан мій – все гірше і гірше, нічого не відбувається, умови все гірше і гірше. І я розумію, що всім глибоко байдуже, залишусь я тут живим чи не залишуся. Питання виживання – це тільки моя власна справа і все.

ВДОМА

У момент обміну в мене був страх. Якось соромно було таким показуватися, який я був. Я настільки вже був… сам до себе відчував відразу, мені самому на себе було гидко дивитися: ці ноги гниючі, ці соплі з ніг, ця кров з м’ясом, з капілярами... Запах цей… мені постійно здавалося, що я воняю сечею, цією пліснявою. По-перше, в мене було відчуття, що я тягар для сім’ї, був добувачем, а зараз буду тягарем. Навіщо я такий потрібен своїй сім’ї?

По-друге, я думав: а що далі? Зараз мене привезуть в якусь лікарню, а лікарня це - раз-два і знову окупована територія. Я ж думав, що російські війська просуваються, як я чув там цю пропаганду, думав, можливо, мене навіть доля чекає ще гірша.

Хотілося хоча би доторкнутися до теплої води раз, і поїсти хоча би раз. І до кінця ми ж не знали, що нас на обмін. Розстріл, розстріл, і всі такі: «Нарешті, розстріл…» Хоча б так. Бо якщо так безкінечно над тобою будуть знущатися, який сенс триматись?

Після полону майже весь час проходив лікування та операції. Реабілітація була тільки в Ізраїлі і в Латвії. Реабілітація була різна - як психологічна, так і фізична. Дуже тяжко, дуже. Я набрав ваги після цих операцій з 62 до 115 кг, в мене була тахікардія, підвищене потовиділення, я постійно задихався. Мені було тяжко, було ліньки щось робити, але за мене дуже сильно бралися реабілітологи. Коли дізналися, що я колишній спортсмен, зі мною почали в два рази більше працювати: в когось там година тренування, а в мене - дві години, планки, басейни, постійні присідання.

Мені було важко присісти, не тримаючись за щось. Постійні рухи ці. Я думав: як же я раніше займався спортом? Це так важно! А для мене було дуже важко. Я потім собі поставив мету, що хочу повернутися додому тим, ким мене пам’ятали діти. І мені було дуже соромно. В Ізраїлі намагався навчитися знову хоч раз підтягнутися, а до цього я підтягувався десь 35 разів. Я виходив на берег моря після всіх цих своїх занять ще додатково займатися, але так, щоб вже нікого не було, тому що мені було соромно перед хлопцями, що я такий бик здоровий не можу підтягнутися хоч раз.

ДОПОМОГТИ ІНШИМ

Важливо, щоб військові допомагали військовим, тому що моя перша реабілітація в Ізраїлі була як раз за програмою «Brothers for Life». Це колишні військові та нинішні військові. І там ти вже не можеш сказати «ти нічого не розумієш», «ти нічого не бачив», «що ти там мені можеш розказувати, ти не в моїй шкурі». Вони розуміють, вони знають, де треба дати навантаження, а де треба дати відпочинок. І мені перед ними не хотілося, щоб про нашу армію думали погано, і мені хотілося, щоб вони бачили мене колишнього, а не мене нинішнього.

Я постійно себе намагався стримувати. Я пам’ятаю, як цими пустелями йшов, мені дуже тяжко було, ці опухлі ноги, босим по цьому камінню… Думаю: ні, я не хочу впасти обличчям в бруд, показати, що ми такі цяці в Україні, то я їх навіть випереджав у багатьох речах.

Зараз з людьми, які мені допомагали в реабілітації і з поверненням додому з полону, ми створили фонд «Ціна свободи». Ми займаємося адвокаційними заходами для військовополонених. Це дає змогу привернути увагу до катувань в полоні, збираємо докази. Не так, що там чисто моя історія, і я такий нещасний по життю, а я збираю повну базу по інших хлопцях, збираю інсайдеську інформацію з допомогою моїх контактів.

Вдається зробити таку базу, яка би привернула увагу і довела міжнародній спільноті, що це дійсно відбувається. Що поки ми спілкуємося в якомусь там ООН чи в країнах Близького Сходу, відбуваються ґвалтування. І це я не просто вам кажу, а я вам покажу відео. Що це не просто зі мною була така історія, а що це історія кожного дня з кожною людиною, яка потрапляє в полон. І це от ще один, ще один, ще один, ще…

Також я намагаюся підтримувати сім’ї хлопців, які ще там знаходяться в полоні, дітей закатованих у полоні, дітей загиблих в цій війні. Я відправляв їх в Італію в дитячий табір, і це було дуже вдало.

Треба залучати дійсно тих, хто вже пройшов цей шлях, щоб у них був момент довіри, тому що, коли вони дивляться на цивільних, вони міркують: «Як ти можеш допомогти, ти ж не розумієш, про що я зараз думаю, ти не розумієш, в якому я поганому фізичному стані, ти від мене вимгаєш те, те, те, але ти не розумієш, який я зараз». А коли йому кажуть: «Я такий самий був, але впорався, і це дійсно можливо, ти не розклеюйся раніше часу, ми тебе підтримаємо», - десь на якусь тему поговорити, так би мовити, сповідатись одне одному, то це дійсно впливає та мотивує, зі мною було так само.

Подобаються тексти на PECHERA.info? Долучайтеся до спільноти сайту!

приєднатись

Проєкт здійснюється за підтримки European Endowment for Democracy (EED)

Здійснено за підтримки програми «Сильніші разом: Медіа та Демократія», що реалізується Всесвітньою асоціацією видавців новин (WAN-IFRA) у партнерстві з Асоціацією «Незалежні регіональні видавці України» (АНРВУ) та Норвезькою асоціацією медіабізнесу (MBL) за підтримки Норвегії.

Здійснено за підтримки Асоціації “Незалежні регіональні видавці України” та Foreningen Ukrainian Media Fund Nordic в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа.

Погляди авторів не обов’язково відображають офіційну позицію партнерів програми.