В грудні минулого року у Чернігові презентували документальний фільм «Повернення» про реабілітацію ветеранів. Але історій було так багато, що всі вони фізично не змогли вміститися у картині. Окремої уваги заслуговує розповідь захисника Чернігова Олексія Анулі, котрий пройшов пекло російського полону, зазнав катування та знущання. Презентуємо вам повну історію українського воїна від першої особи. Про місця сили у Чернігові, про полон і росіян, про виживання та реабілітацію, а також - нинішню громадську діяльність Олексія.
ЧЕРНІГІВ – МІСЦЕ СИЛИ
Навіть, коли в мене було багато можливостей переїхати з Чернігова, я це місто не залишав, тому що я дійсно відчуваю, що це моє місце сили. Це місто, де я виріс, де я формувався як чоловік, це місця, де я проводив свою освіту життєву, завдяки батьку, його знанням, він мені все пояснював.
Я кожного ранку бігав – і вранці, і вечором – 15 км щодня. Це місце – перше, що я одразу навідав після того, як повернувся вже після полону, після довготривалої реабілітації. Дуб, дерева, до речі, мало де залишилися дуби взагалі. А дуб – це дерево сили. У кожного дерева є своя енергетика, я не тільки в це вірю, я прямо це відчуваю. Я не знаю, з якого віку почав це відчувати, як я беру силу в природи. І цього мене навчив мій батько покійний.
У полоні в найтяжчі моменти я згадував ці місця, мене це мотивувало повернутися сюди. Я не міг подумати, що завершу так своє життя. Мені хотілося, щоб нехай вже мертвим, але я був в цих місцях похований, я ще побачу цей краєвид, цей захід сонця і світанок на цьому місці. Я навіть дерева пам’ятав, які дерева на цьому місці,це липа, сосна, береза…
ПОЛОН
В Лукашівці я отримав поранення, там 12 годин поранений переховувався в канаві. Коли вже взагалі один залишився, тоді тільки пішов в цю канаву, сховався, і як тільки так трохи прийшов в себе, з’явилися сили – це аж через 12 годин, я поповз на Слободу.
Мене, коли взяли в Слободі, я потрапив потім в Іванівку на ферму до генерал-лейтенанта, який командував оточенням Чернігова з південного напрямку. Потім мене звідти перевезли через Шестовицю, через понтон у Вишневе Ріпкинського району, але я тоді не знав, де перебуваю. Потім звідти я потрапив в Тьоткіно на дисбат – це військова така в’язниця, потім у Курський централ, м. Курськ СІЗО №1, а 6 травня я потрапив вже в Тульську область, ВК у м. Донський, літаком нас перевозили на особливий режим. І там я ще й потрапив у карцер на 4 місяці до самого обміну.
Полон… всі знають, що полон – там не було солодко, був травмований, все, що тільки можна було травмувати, все травмували мені. Там і зуби втратив, і нігті, і здоров’я, психічне взагалі …
Багато чого довелось переживати: і знущання, і катування, і навіть спробу зґвалтування… Слава Богу, не дійшло до цього! Нігті виривали, зуби виривали, і розстріл… ходили на розстріл. Я навіть не мав уявлення, що стільки методів катування взагалі існує, і що настільки можна не проявляти людські якості по відношенню одне до одного, навіть зважаючи на те, що війна. Чесно, моє сприйняття світу і людей змінилося повністю - з ніг на голову. Після всього в мене нема ніякого бажання взагалі налагоджувати стосунки з росією, нема ніякого бажання шукати добрих росіян.
По-перше, було накачування пропагандою. З їхніх діалогів, монологів відчувалося, що це не їх власна думка, це думка справді телевізора. А, по-друге, я думаю, що ми понизили їм їх самооцінку тим, що не покорилися в 2014 році, тим, що ми не підігрували в якомусь міжнародно-політичному змаганні. Тим, що ми взагалі обрали інший шлях. Я думаю, цим ми їх самооцінку принизили, а вона в них і так травмована. В кожному росіянині я відчував, що вони настільки закомплексовані, а тут ще ми з’явилися, і на нас вони, так би мовити, вирішили увесь цей негатив спустити. Щось відбувається вдома, в родині, чи порвався пакет дорогою на роботу - одразу з нас знущались, з військовополонених. Щось відбувається в родині, щось відбувається в кар’єрі, щось відбувається у них в середині в колективі - знущалися на кому? – на нас, бо ми беззахисні. А сильна людина не буде знущатися над кимось.
ВИЖИТИ
Взагалі я згадував свої походи попередні, свої відрядження, поїздки, своє дитинство повністю. Як тільки в мене був такий ступор моральний, і мені не було, чого згадувати, одразу нагніталося, депресія. Я тоді не міг витримувати, одразу голод відчував, мені постійно треба було щось згадувати, згадувати, згадувати…
А в тих, в кого не було – хлопці більш молоді, в яких не було ніякого такого життєвого досвіду до полону – то їм було дуже тяжко. Ще хто був холерик по своїй натурі, вони постійно зривались. А рухатися - заборонено, розмовляти - заборонено, і кожний прояв емоцій – це вербальні, невербальні рухи, за це отримувала вся камера, починали нас бити за це. Тому, щоб правильно себе втримувати в одному такому нерухомому стані, мені доводилося постійно поринати в свої спогади.
Я рахував задом-наперед числа, сам собі давав завдання математичні, складав числа, потім розбивав ці числа, в зворотному напрямку вираховував все. Слова, речення, в реченні скільки слів, букв, потім як їх навпаки прочитати. Постійно намагався давати собі такий мозковий штурм, постійно тренував зір, бо в нас було денне світло дуже поганої якості, я постійно намагався максимально довше його зберегти собі. Я вираховував собі точку і я постійно очами то в одну точку дивився, то вниз, то в одну, то вниз…
Пальці за спиною розведені. Як тільки ти їх зводиш, одразу виводять, б’ють. Все це знімається на камеру. Вводять нічні підйоми, присідання, зменшення їжі або ділять хліб так, щоб в когось був по діагоналі кусок з однієї сторони товще, а з іншої – менше, і ти бачиш, що в нього там на ці пару грам більше хліба, і починається ця возня в камері, починають інстинкти виживання через цей хліб спрацьовувати.
І багато хто проявляв себе не з гарної сторони. Голод – це найгірше, що я там відчував. Голод, холод, а потім тільки ти робиш акцент на цих катуваннях і на всьому іншому. Базові такі потреби набагато гостріше відчуваються, і ти розумієш, чому вони є базовими. Спочатку ти шукаєш, хочеться їсти, і думаєш, що рано чи пізно вони усвідомлять, і якусь додаткову порцію почнуть давати, хоча б як зекам цим. А потім ти розумієш, що нічого не відбувається, все тільки гірше, гірше і гірше. І ти починаєш як тварина шукати можливості вижити. Ти починаєш бачити і чути все навколо.
І я вже почав аналізувати, що можу їсти, я тоді їв навіть туалетний папір, який знаходив, це були залишки, бо не було ж туалетного паперу в карцері, і плісняву зі стін, і лід, біля підвіконня там лід був від холоду, постійний конденсат замерзав, черв’яка я їв, виводок оцих черв’яків я також їв, і щура їв, мило… мило їв господарське. Це те, що я згадав на скору руку.
Остання книга, прочитана мною перед полоном – «Шантарам». Ще в мене тоді такий час був, я пам’ятаю питання своє: «Господи, до чого ти мене готуєш?» Щось в мене робота, життя стало таким важким, ніби як іспит на витривалість. Все якось на витривалість, на витривалість, на витривалість. І коли я тільки зайшов в карцер, в цю сечу стаю ногами і думаю: «Десь я вже це проходив». І я почав згадувати, як головний герой книги себе мотивував. Чомусь мене ця книга мотивувала тим, що все рано чи пізно закінчується, і я собі постійно казав «Все рано чи пізно закінчиться, треба просто дочекатися». А стан мій – все гірше і гірше, нічого не відбувається, умови все гірше і гірше. І я розумію, що всім глибоко байдуже, залишусь я тут живим чи не залишуся. Питання виживання – це тільки моя власна справа і все.
ВДОМА
У момент обміну в мене був страх. Якось соромно було таким показуватися, який я був. Я настільки вже був… сам до себе відчував відразу, мені самому на себе було гидко дивитися: ці ноги гниючі, ці соплі з ніг, ця кров з м’ясом, з капілярами... Запах цей… мені постійно здавалося, що я воняю сечею, цією пліснявою. По-перше, в мене було відчуття, що я тягар для сім’ї, був добувачем, а зараз буду тягарем. Навіщо я такий потрібен своїй сім’ї?
По-друге, я думав: а що далі? Зараз мене привезуть в якусь лікарню, а лікарня це - раз-два і знову окупована територія. Я ж думав, що російські війська просуваються, як я чув там цю пропаганду, думав, можливо, мене навіть доля чекає ще гірша.
Хотілося хоча би доторкнутися до теплої води раз, і поїсти хоча би раз. І до кінця ми ж не знали, що нас на обмін. Розстріл, розстріл, і всі такі: «Нарешті, розстріл…» Хоча б так. Бо якщо так безкінечно над тобою будуть знущатися, який сенс триматись?
Після полону майже весь час проходив лікування та операції. Реабілітація була тільки в Ізраїлі і в Латвії. Реабілітація була різна - як психологічна, так і фізична. Дуже тяжко, дуже. Я набрав ваги після цих операцій з 62 до 115 кг, в мене була тахікардія, підвищене потовиділення, я постійно задихався. Мені було тяжко, було ліньки щось робити, але за мене дуже сильно бралися реабілітологи. Коли дізналися, що я колишній спортсмен, зі мною почали в два рази більше працювати: в когось там година тренування, а в мене - дві години, планки, басейни, постійні присідання.
Мені було важко присісти, не тримаючись за щось. Постійні рухи ці. Я думав: як же я раніше займався спортом? Це так важно! А для мене було дуже важко. Я потім собі поставив мету, що хочу повернутися додому тим, ким мене пам’ятали діти. І мені було дуже соромно. В Ізраїлі намагався навчитися знову хоч раз підтягнутися, а до цього я підтягувався десь 35 разів. Я виходив на берег моря після всіх цих своїх занять ще додатково займатися, але так, щоб вже нікого не було, тому що мені було соромно перед хлопцями, що я такий бик здоровий не можу підтягнутися хоч раз.
ДОПОМОГТИ ІНШИМ
Важливо, щоб військові допомагали військовим, тому що моя перша реабілітація в Ізраїлі була як раз за програмою «Brothers for Life». Це колишні військові та нинішні військові. І там ти вже не можеш сказати «ти нічого не розумієш», «ти нічого не бачив», «що ти там мені можеш розказувати, ти не в моїй шкурі». Вони розуміють, вони знають, де треба дати навантаження, а де треба дати відпочинок. І мені перед ними не хотілося, щоб про нашу армію думали погано, і мені хотілося, щоб вони бачили мене колишнього, а не мене нинішнього.
Я постійно себе намагався стримувати. Я пам’ятаю, як цими пустелями йшов, мені дуже тяжко було, ці опухлі ноги, босим по цьому камінню… Думаю: ні, я не хочу впасти обличчям в бруд, показати, що ми такі цяці в Україні, то я їх навіть випереджав у багатьох речах.
Зараз з людьми, які мені допомагали в реабілітації і з поверненням додому з полону, ми створили фонд «Ціна свободи». Ми займаємося адвокаційними заходами для військовополонених. Це дає змогу привернути увагу до катувань в полоні, збираємо докази. Не так, що там чисто моя історія, і я такий нещасний по життю, а я збираю повну базу по інших хлопцях, збираю інсайдеську інформацію з допомогою моїх контактів.
Вдається зробити таку базу, яка би привернула увагу і довела міжнародній спільноті, що це дійсно відбувається. Що поки ми спілкуємося в якомусь там ООН чи в країнах Близького Сходу, відбуваються ґвалтування. І це я не просто вам кажу, а я вам покажу відео. Що це не просто зі мною була така історія, а що це історія кожного дня з кожною людиною, яка потрапляє в полон. І це от ще один, ще один, ще один, ще…
Також я намагаюся підтримувати сім’ї хлопців, які ще там знаходяться в полоні, дітей закатованих у полоні, дітей загиблих в цій війні. Я відправляв їх в Італію в дитячий табір, і це було дуже вдало.
Треба залучати дійсно тих, хто вже пройшов цей шлях, щоб у них був момент довіри, тому що, коли вони дивляться на цивільних, вони міркують: «Як ти можеш допомогти, ти ж не розумієш, про що я зараз думаю, ти не розумієш, в якому я поганому фізичному стані, ти від мене вимгаєш те, те, те, але ти не розумієш, який я зараз». А коли йому кажуть: «Я такий самий був, але впорався, і це дійсно можливо, ти не розклеюйся раніше часу, ми тебе підтримаємо», - десь на якусь тему поговорити, так би мовити, сповідатись одне одному, то це дійсно впливає та мотивує, зі мною було так само.
