Замість куліс – бліндаж, замість сценічних костюмів – військовий однострій. Актора Чернігівського обласного академічного українського музично-драматичного театру ім. Т. Г. Шевченка Євгена Бондаря, відомого публіці за ролями у виставах «Вій. Докудрама», «Слуга двох панів», «Безумний день або весілля Фігаро», «Ніч перед Різдвом» та ін. разом з колегами мобілізували у травні 2024 року. Зараз Євген служить у Другому Інтернаціональному Легіоні, продовжує волонтерити для побратимів та друзів з інших бригад і не втрачає творчого запалу.
Наша журналістка зустрілася з Євгеном під час його короткочасного повернення зі Сходу до Чернігова, щоб поговорити про війну, мистецтво та плани на майбутнє.
«Війна – це ненажерлива тварюка: скільки не кидай в пащу, буде мало»
- Женю, до мобілізації ти був відомий як волонтер, та й і тепер продовжуєш організовувати збори. Як то воно – волонтерити «зсередини»? Можливо, тепер ширше бачиш щось?
- Не ширше, а радше глибше. Я розумів, що війна - це дорого, але потрапивши в середину зрозумів, наскільки дорого…
- І при цьому чимало охочих порахувати твою зарплату і сказати, що військовим платять достатньо, й вони самі можуть себе забезпечити?
- Та без питань, можемо порахувати, куди йдуть бойові. Я не відкрию зараз секрет для військових та їх рідних, але хто не цікавиться, той не знає: військові скидаються на спільну банку, щоб закривати потреби підрозділу. Ми, наприклад, ремонтуємо тачки постійно, бо це абсолютний розхідник. Ти це робиш буквально щомісячно. І розумієш: як не будеш вкладатися, не буде машини, не буде генератора, ще чогось необхідного. Потреб просто величезна кількість. Війна – це ненажерлива тварюка: скільки не кидай в пащу, буде мало.
До мобілізації ми робили благодійні вечори. На одному концерті до 14 лютого зібрали рекордну суму – 20000. Я тоді був окрилений сильно. А зараз, коли дивишся, що тобі на ремонт машини потрібно 40000, розумієш, що ця сума закриє лише половину. Та й найцікавіше попереду: ти відремонтував машину, вона на ходу, їдете на позиції – і все… Добре, якщо відбулося лише машиною, і всі живі-цілі залишилися. Був момент, коли ми зробили ремонт, поїхали на позиції, а там же немає нормальних доріг. Ми застрягли, почали штовхати машину, і в неї стало відвалюватися колесо. Зрозуміли, що воно може відпасти зовсім, тому підтягли якось її до дерев, замаскували, вона простояла там пару днів. Потім приїхала інша машина й відтягла її на пару кілометрів далі від фронту. Вона там постояла ще тиждень під деревами, а потім ми знайшли можливість евакуювати її. Чи то ми молодці й добре замаскували, чи то вони сліпі й не побачили – у будь-якому випадку, пощастило. А є й інша історія. Інший наш підрозділ їхав на позицію, і, на щастя, всі живі й здорові, але машини немає. Вона була в кращому стані, ніж наша. Тобто на війні будь-який ресурс може вичерпатися просто миттєво.
- Цивільне волонтерство та волонтерство в середині війська сильно відрізняються?
- Коли ти цивільний і щось потроху періодично збираєш, не будучи заглибленим у цю тему, здається, що всього достатньо. Це не є поганою думкою, бо якщо постійно будеш думати, що робиш недостатньо, швидко згориш. Скрізь потрібен баланс. Ми якось збирали на Мавік, Мавік - це 200 000. Зібрали, передали, і це був найбільший наш збір, найбільша потреба, яку ми закрили. А на війні за два дні три таких Мавіки просто пропали. Там РЕБ, там його збили з автоматів. І я думаю: «Боже, ми місяць на один такий збирали, а за два дні втратили три!»
Я не думав продовжувати волонтерити, коли мобілізувався. Але згодом зрозумів, що у мене є довіра моєї бульбашки, є певна медійність, є змога щось збирати, тому продовжив. І на наш підрозділ збираю, і на 1-шу танкову відкривали збір у рамках ініціативи «Сталевий тил». Самим витягнути це неможливо.
Питають: «А чому держава не видає необхідне?» Держава видає, але поки воно до тебе дійде… От сьогодні в тебе зламалося, і ти робиш запит, але бюрократію ніхто не скасовував, і поки це все до тебе прийде, може минути місяць. З волонтерами виходить набагато швидше, а час - дуже важлива штука на війні.
«Говоримо про росіян так, ніби це якийсь новий ворог, а він одвічний, ми його просто забули»
- На твою думку, чи можна й чи треба домовлятися з росіянами?
- Думаю, це очевидно з історичного контексту нашого «сусідства». Ці домовленості вже були й не раз, результат їх очевидний і особисто для мене інших аргументів не потрібно. Розумію, що у нас втрати, що накопичилася втома, але насправді є дуже багато людей, які тягнуть і готові тягнути цю лямку ще дуже довго. Тому що, якщо ми зараз домовимось, через кілька років почнеться нова війна, і тоді вже ми зупинимо їх на річці Дніпро. І то не ми зупинимо, а, власне, сама річка.
- Втім чимала кількість людей вважає інакше…
- На мою думку, це інфантилізм. Не хочуть брати на себе відповідальність і вирішувати свої проблеми, а вирішувати проблеми суспільства - тим паче не хочуть. Говорять: «Мені комфортно жити своє життя, займатися бізнесом, я доначу іноді і вважаю, що цього достатньо». Ті, хто говорить, що треба домовлятися, або не розуміють, що на нас чекає в такому випадку, або не хочуть розуміти.
- А як би ти охарактеризував нашого ворога, знаючи його тепер зблизька? Хто вони – ті, з ким ми вкотре зійшлися на полі бою?
- Тут найголовніше слово – саме «вкотре». Ми постійно говоримо про росіян так, ніби це якийсь новий ворог, а він одвічний, ми його просто забули. Тому ми для себе його знову і знову відкриваємо. Тож без історичних ретроспектив - нікуди й ніяк.
- У чому ж цей парадокс? Чому у нас щоразу стирається пам'ять?
- Бо ми програвали, і нам її стирали насильно. Нас окупували, нищили, й заради виживання було безпечніше забути та спробувати пристосуватися до нової викривленої реальності. Подобається тобі чи ні, але щоб вижити, ти мусиш прийняти ці правила. Або ж ти борешся, і там уже результат невідомий.
З того, що я чув і бачив сам, можу сказати: наш ворог безжальний, безпринципний, він не буде зупинятися ні перед чим. Єдине, що його змусить зупинитися, - це сила. Та чи надовго? Я більш ніж упевнений, що буде ще війна. Якщо зможемо досягнути бажаного зараз, можливо, наступна війна буде дуже нескоро. А якщо отримаємо якесь чергове примирення - неважливо, в яку обгортку воно буде загорнуте - через 5, 10, 30 років знову воюватимемо.
Україна, на мою думку, зможе спокійно жити тільки, якщо в росії пройде «Весна націй», яка в усьому світі відбулася кількасот років тому. І от якщо росія розсиплеться на окремі народи, які нині асимільовані й фактично знищені, буде шанс, що ця тварюка перестане кидатися в різні сторони й цапати всіх. Колись читав інтерв’ю з військовим, де його запитали, чи він міг би пробачити росію? А він запитав у відповідь: «А що, хтось просить пробачення?» Ось у цьому-то й штука. Не пробачу їм ніколи й не повірю теж ніколи.
- Питання, яке ставлю кожному військовому, з яким спілкуюсь: «не народжений для війни» - що можеш з цього приводу сказати?
- Я з цього приводу жартував, коли нам видавали зимовий одяг. Там були хлопці, на яких все було завелике, були ті, на кого ледве налізло. А на мене все сіло ідеально. І я кажу: «О, бачите, я народжений для війни!»
А якщо без жартів, всі народжуються однаковими: простими людьми, які починають пізнавати світ. І вже в ході цього пізнання хтось дізнається, хто є наш ворог, і чому так склалося історично. А хтось не хоче знати очевидного, а потім дивується: «Как же так, мы же братья, один народ!» Тобто постає питання пристосованості до життя в певному регіоні з певним історичним бекграундом. Жодна нормальна людина не буде бажати йти туди, де її можуть вбити. Тому потрібні внутрішні механізми для впливу на самого себе: чому я все-таки маю туди піти, з якої причини чи заради чого?
Тут ще питання в підготовленості. Перед народженням дитини читаєш купу книжок, готуєшся, але вона народжується й кричить 24/7. До цього неможливо підготуватися, бо в жодній книжці не передбачено всіх варіантів. З війною так само. Ти можеш готуватись, але в момент бою щось може піти на так, як пишеться у книгах. І там уже рівень твоєї підготовки визначить, виживеш ти чи ні. Чим більше ти готуєшся, тим більша вірогідність вижити.
«Розважальний контент має бути, але він не має сприяти деградації суспільства»
- Як гадаєш, про що зараз важливо говорити зі сцени?
- Я не маю достатньо часу, щоб відстежувати театральний процес в Україні. Але з того, що бачу: у нас не так багато, як треба, говориться зі сцени про ветеранство, про контакт цивільних і військових. Ветерани повертаються в суспільство, опалені пеклом, через яке довелося пройти. Рідні військових часто звертаються до психотерапевтів та вчаться будувати спілкування наново. Але це мають робити не лише члени родин ветеранів, а суспільство загалом. І найкращий спосіб донести це до широкого загалу – кіно, книги, театр. А ще ми дуже багато не знаємо про життя та творчий спадок багатьох українських митців, знищених фізично та стертих з народної пам’яті режимом. Тож бракує біографічних фільмів та вистав про провідників та творців української культури.
Конкретно в Чернігові не вистачає підліткового контенту, тем, які турбують саме підлітків. Є якісь поодинокі прояви, але так щоб цього було достатньо – я не відчуваю. А ще не вистачає експериментів. Оці всі «не на часі» - неправильно, і не варто боятися помилитися, не слід накручувати себе, що щось не вийде. Треба просто брати й пробувати, бо якщо не зараз, то коли?
- Власне, дивно відкладати щось на завтра в часи, коли цього завтра може не настати, бо тобі у будинок влетить шахед абощо.
- Знаєш, я про таке почав думати, лише коли потрапив на фронт. Ти просто в один момент усвідомлюєш: поки що чогось страшного не трапилось, але я вже тут, і є така можливість. Була у мене розмова з другом. Кажу: «Я стільки театральних проєктів не встиг зробити, бо вони вже неактуальні або я просто не можу, бо зараз займаюсь іншим. І так прикро, бо це могло бути прикольно». І ось це один із тих моментів, які повинні спонукати людину робити те, що хочеться, тут і зараз. Будь-який творчий експеримент – це добре, навіть якщо він невдалий. Бо ми на ньому вчимося, це ріст.
- А що, на твою думку, є недоречним зараз у мистецтві? Звісно, не говоримо про російський контент. Приміром, часто зустрічаю в соцмережах коментарі на кшталт: «Знову комедія! Війна в країні, а вам аби поржать!»
Без комедій і без гумору взагалі жити неможливо. Розважальний контент має бути, але він не повинен сприяти деградації суспільства. Прагнення людей заховатись від щоденних страхіть цілком здорове й нормальне. Жоден із живих організмів або механізмів не може довго працювати на критичному рівні. Він просто зламається. Тому бажання тимчасово дати собі перепочинок - правильне й необхідне. Тільки ховатися в якусь дурню, від якої деградуватимеш, - це ж як наркотик, це знищує зсередини. Тож комедія має бути розумною.
- Якісь творчі плани будуєш зараз?
- Та будую, але з цим складно. Бувають на фронті моменти певного затишшя, в які ти внутрішньо готовий працювати, а немає цієї потреби. І ти хочеш кудись злити цю енергію, починаєш думати: «Так, а може зробити те й те, поки у мене є вільний час? А як це зробити у поточних умовах?» І починаєш вигадувати, постійно думаєш про це. А потім щось трапляється – і все, ти думками вже тут і зараз, ти заземлений максимально, і всі творчі плани розвіялися. Втім, зараз є у мене один задум, який хочу втілити. Відчуваю, дещо має з’явитися й бути на сцені, бо такого нема, а воно потрібне дуже. Хочу це реалізувати. А от такого, щоб мені дуже кортіло повернутися на сцену як актору й зіграти якусь виставу, – все не так, як раніше.
- А що змінилося?
- Із самого початку я намагався максимально відсторонитися від минулого. Я на війні, тож повинен викинути з голови всі думки, що тягнуть назад. Мій шлях - тільки вперед, а те, що було до мобілізації, варто скласти у шухлядку й замкнути на ключ. Якщо зможу повернутися, – відкрию. А щоб повернутися, треба вчити тактику, такмед, вогневу підготовку, муштрувати себе максимально. Тож місце, яке поступово звільнялося в голові, я заповнював корисними знаннями, які збільшували мої шанси на виживання на фронті. Але все одно, як бачиш, зовсім не зазирати у ту шухлядку я не зміг.
- Щодо минулого: чи cкладно було актору призвичаїтися до нових реалій? Та чи разом ви зараз служите з колегами, яких мобілізували разом з тобою?
- Ми з хлопцями разом проходили БЗВП, але потім нас розкидало по різних підрозділах, і ми підтримуємо зв’язок в інтернеті. А щодо реалій… Насправді мені комфортно, і я великої різниці між театральним та військовим братством не помітив. І там, і там – підколи, підтримка й те, що я називаю «дружній аб’юз».
«Суспільство зараз має розвиватися вдвічі активніше»
- Цивільна людина зараз: який правильний алгоритм її дій у ході війни?
- Підготовка. Цивільна людина зараз - це військова людина завтра. І неправильно думати, що ви не будете воювати. Ви не будете воювати сьогодні, ви не будете воювати цього року, але проскочити не вдасться. Варто зараз зробити все, що від тебе залежить, щоб потім не довелося воювати вже під триколором, як зараз це відбувається на окупованих територіях Херсонської та Запорізької областей. 10 000 людей будуть воювати проти України! Вони три роки тому були українцями, ходили в українську школу або університет, а через три місяці ми з ними зустрінемось на полі бою по різні боки. Тому ті, хто зараз говорить: «Я не народжений для війни», «Це ваш вибір – туди піти» - дуже сильно помиляються. Вони сподіваються, що проскочать. Зараз проскочать –окей, але якщо буде якесь замирення, після якого знову почнеться війна, і якщо ми не витримаємо удару, і нас знову окупують, ми все одно будемо воювати. Тільки вже не з гаслом «Слава Україні!».
- То що ж робити, щоб до такого не дійшло?
- Суспільство має зараз розвиватися вдвічі активніше. Багато хто вважає, що достатньо сьогодні просто жити в Україні та платити податки. Але цього достатньо для мирного часу, а у нас зараз війна. Це як в ситуації, коли тебе затопив сусід згори: чи достатньо тобі буде просто жити, як жив раніше? Ні, бо треба вирішити критичний момент, і для його вирішення знайти якісь додаткові джерела. Треба робити +1 щонайменше до всього, що робив раніше. Наприклад, ходиш до універу, підпрацьовуєш десь, а паралельно - вчиш тактичну медицину. Ти не обов’язково підеш на фронт, але нещодавно в Одесі хлопець врятував кілька життів після прильоту просто тому, що знав такмед. Зараз ми маємо робити все на максимум не лише за себе, а плюс ще за одного. І якщо так буде думати кожен, тоді у нас непогані перспективи на майбутнє.
Фото: Валентин Бобир
