Як війна впливає на розвиток і навчання наших дітей, як з ними про це розмовляти, коли починається й закінчується сепарація від батьків, як відірвати дитину від гаджетів і розробити правила родини, які будуть виконувати усі, розподілити обов’язки між членами родини тощо. А також про особисті кордони та дитячі істерики, стресостійкість наших дітей та їх здатність адаптуватися до викликів цього складного часу, екологічне батьківство — про все спілкуємося з дитячою психологинею Лілією Барковською у рубриці «Велика розмова».
«ТАТО НЕ ПОКИНУВ, А ПІШОВ НАС ЗАХИЩАТИ»
- Пані Ліліє, зараз ми живемо в такий непростий час, час війни. І так складається, що майже у кожної дитини хтось із родичів або з батьків на фронті. Як це впливає на дитину, і чи треба з дитиною розмовляти про це?
- Обов'язково треба розмовляти! Почну з того, як це впливає на дитину. Звісно, коли це дуже близька людина, тато чи мама, діти переживають дуже сильно. І відчувають тривожність. Відчувають тривожність мами, якщо говорити про зовсім маленьких дітей, відчувають оцю фонову тривожність у родині і також стають більш тривожними, навіть якщо ще не розуміють, не усвідомлюють всього, що відбувається.
Якщо дітки більш старшого віку, буває, у них виникає образа. Чому тато пішов? І бувають моменти, коли батьки приходять з запитом — дитина не спілкується з татом. І тоді ми проговорюємо, чому тато пішов, бо у них таке відчуття, наче тато покинув. І от тут наша задача як дорослих — поговорити з дітьми, що тато не покинув, що тато захищає його, захищає країну. Це дуже важливі моменти. І важливо при дітях не обговорювати якісь військові події, обстріли, схожі моменти, тому що це дуже сильно підвищує дитячу тривожність. Якщо є питання від дитини, чітко на нього відповідаємо, але не поглиблено.
- А як тоді екологічно з дитиною спілкуватися на теми війни? Наприклад, у нього служать тато чи близькі, а в когось не служать, і повна родина, і дитина все це бачить. Як зрозуміти, що з дитиною треба про це поговорити чи звернутися до спеціаліста?
- Тривожні дзвоники — коли дитина стає більш замкнута. Вона була активна, спілкувалася, розповідала, а тут вона різко замкнулася. Це перший дзвоник. Другий – коли дитина починає погано спати, погіршується апетит. Також у дитини може виникати агресія - різко, ніби без причини. А також будь-які зміни в поведінці дитини повинні насторожити батьків. І тоді вже або самим треба спробувати поговорити, або дійсно звернутися до дитячого психолога. Бо це може бути як з війною пов'язано, з булінгом або просто з якимось переживаннями дитини, що вона себе накрутила або побачила щось в інтернеті. Тому будь-які зміни в поведінці вимагають уваги батьків.
ДЛЯ БАГАТЬОХ БАТЬКІВ ЦЕ СКЛАДНО – ВІДПУСТИТИ ДИТИНУ
- Давайте поговоримо про сепарацію дитини, коли вона має відбуватися, хто має слідкувати за цим процесом, чи це все органічно само собою стається у певному віці?
- Знаєте, я б говорила не про сепарацію дитини, а більше про сепарацію батьків. Тому що ми думаємо, що дитина не хоче від мами відходити, а насправді багато мам не відпускають від себе дитину. Часто треба працювати з мамою, яка не відпускає. Але якщо ми говоримо про сепарацію загалом, то перші моменти такі неусвідомлені – це народження дитинки, перерізання пуповини. Це вже момент, коли дитинка відділилася від мами. І для багатьох це буває складним моментом — відпустити. Буває, мама не готова випустити, нібито я захищаю дитинку, бо світ небезпечний. Це до моменту про тривожність.
Потім наступний етап у три роки, коли дитина говорить «я сам» чи «я сама». Це приблизний вік, тому що є індивідуальні особливості. В цьому віці особистість дитинки так виділяється із зовнішнього світу. Потім йде підлітковий вік, коли чітко проходить сепарація. І остаточний момент — старший підлітковий вік, завершення школи, коли дитина вже самостійно може поїхати в інше місто навчатися. І коли вона не боїться робити це без мами. Якщо батьки надто опікають дитину, сепарація ускладнюється. Якщо йде такий посил від батьків: ти не справишся, давай я щось зроблю, допоможу — дитина не впевнена в собі. Їй складно їхати, складно кудись йти, бо я ж не справлюсь, мама краще мене знає. І от це посилює проблеми сепарації, виникає сепараційна тривожність.
- Тобто, якщо резюмувати, сепарація – це таке бажання дитини бути самостійною, незалежною, висловлювати свою думку, брати відповідальність за своє життя. І вміння чітко казати: оце я сам, оце я хочу, а це не хочу. Це ми можемо якось пов'язати з кордонами?
- Так, це дуже пов'язано. Дивіться, сепарація – це не просто дитина відокремлюється. Є мама і дитина, і потрошку вони відокремлюються одне від одного. Тобто і мама готова відпускати дитину в доросле життя, в самостійне життя, і дитинка почувається впевнено, в неї є внутрішня опора, що я готова, я можу сама далі рухатися. І тут, дійсно, про кордони. Тобто, коли батьки вчать, що оце – твоя відповідальність, отут ти справишся, отут у тебе вийде – так ми формуємо внутрішню опору дитини.
ОБМЕЖИТИ ЧАС У ҐАДЖЕТАХ, ЯКІ ПІДВИЩУЮТЬ ТРИВОЖНІСТЬ
- В наш час дуже погіршується у дітей концентрація уваги. Як можна допомогти дитині в цей період у навчанні? Чи можуть батьки взагалі допомогти чи ні? Чи треба знижувати вимоги, стандарти?
- Дійсно, тривожність погіршує когнітивні здібності дитини. Це і мислення, і концентрація уваги. Тому важливо знижувати тривожність. Як ми можемо це зробити? Запитувати в дітей: а що тебе тривожить? А що підтверджує те, що це станеться? А що спростовує? Отак просто вчимо дитину: якщо вона змінює думку, може знизити свою тривожність. Це дуже важливо.
Щодо концентрації уваги, я вам скажу щиро, що не стільки війна впливає, скільки ґаджети. На жаль, діти дуже звикли до цих коротеньких відео, до поглинання короткої інформації. Я думаю, що всі чули про кліпове мислення — це таке поняття, коли все поверхово сприймається. І вони втрачають оцю здатність вчитися, їм важко даються навіть нескладні завдання. Тому що мозок відвик працювати. І тому краще обмежити ґаджети, які також підвищують тривожність.
Коли дитина півдня просиділа в телефоні чи планшеті, в неї нервова система втомлюється. І вона також відчуває тривожність на цьому фоні. Тому і війна, і ґаджети впливають на тривожність. Щодо стандартів освіти — знову ж таки, інформацію можна отримати багато звідки. І коли це просто сухий виклад матеріалу, лекція, дітям це нецікаво. Їх мозок вже інакше працює. Ось тут варто щось змінити.
- Зараз вже інші діти, вони ростуть з телефонами в руках. На глобальному рівні чи можемо щось зробити? Забирати, лімітувати час використання ґаджетів?
- Повністю віддавати ґаджет дитині, з моєї точки зору, буде неправильно. Тому що у дитини ще формується сила волі, дисципліна. Вона не може контролювати ці процеси. І, знаєте, лобні долі мозку дозрівають повільно, до 21 року. Така наша фізіологія. Тому ми допомагаємо дитині визначати, скільки часу вона може проводити з ґаджетом. Забрати повністю та ізолювати дитину ми не можемо, тому що вона буде почуватися білою вороною серед ровесників. Їй буде некомфортно. Тому лімітуємо час. Певні рамки повинні бути.
- Який оптимальний час, що дитина може проводити з телефоном чи планшетом?
- Тут від віку все залежить. Почну із дошкільнят, тому що, на жаль, вже в півтора роки мама може дати дитині телефон, і вона там щось дивиться. Я би не радила давати в такому віці. По-перше, це призводить до затримки мовлення. Часто буває, дитина грається, а в неї навіть телевізор цілий день працює, мультики йдуть. І це може вплинути на те, що дитина не виокремлює слова.
Для маленької дитини, десь після трьох рочків, нехай буде 15-20 хвилин. Більше я не рекомендую. Якщо це молодший школяр, то я розумію, що діти все одно будуть сидіти з гаджетом більше. Як на мене, до години — цього достатньо. Може, пів годинки зранку, пів годинки — після обіду. Тому що нервова система не витримує навантаження. А щодо підлітків, коли вони до мене приходять, і я питаю, скільки в тебе екранний час, можуть сказати — 10 чи 12 годин. А коли ж ти їси, коли ти спиш, коли щось інше робиш!? То вони трошки починають усвідомлювати, скільки годин життя йде на ґаджети. Як старші, то вже усвідомлюють і кажуть: допоможіть мені цього позбутися.
БАТЬКІВСЬКА ТУРБОТА І КОНТРОЛЬ, ЯК ЦЕ РОЗМЕЖУВАТИ?
- А які поради для дорослої людини? Наша робота часто «в телефоні, в комп'ютері».
- Дуже важливо дорослим виділяти час без ґаджетів. Це може бути вихідний день, коли я особисто відпочиваю від соціальних мереж, від роботи. Або це може бути така класна звичка для всієї родини, наприклад, після сьомої ми без ґаджетів. Тобто є дзвінки, кому потрібно, нам можуть зателефонувати, але ми спілкуємося, граємо в якісь ігри. Це зближує родину, це дає мозку можливість переключитися. І це дуже важливо – давати собі такі періоди відпочинку від інформації, від цього потоку новин постійного. Тому що ми дуже втомлюємося. І це я навіть по собі помічаю. Буває так, що між клієнтами, поки чекаєш і залізеш у телефон, то ввечері відчуваєш велику втому. Коли я вирішила для себе, що не буду заглядати в телефоні, а беру книжку або просто слухаю музику, то втома набагато менша. Це витягає з нас дуже багато енергії. Тому раджу давати собі перепочинок.
- Батьківська турбота, безпека дитини і контроль. Як усе це розмежувати? Чи можна взагалі безпечно провести таку межу?
- Знову ж таки, дивимося по кожній дитині індивідуально. Наскільки батьки довіряють своїй дитині, і наскільки вона може впоратися. Тому що є дитина, яка в 10 років ходить сама на гуртки недалеко від дому, а є такі, кого в 12-13 років хтось відводить. Тому ми дивимося, що вже може робити сама дитина. Поступово привчаємо її до самостійності. Бувають ситуації, коли батьки не можуть водити ні на гуртки, ні до школи. Вони зайняті, зранку до вечора на роботі. Це ж не означає, що дитина повинна сидіти в чотирьох стінах і нікуди не виходити. Ми поступово її привчаємо, і вона починає їздити сама, десь ходити сама.
Треба дивитися, як поводиться дитина, наскільки вона впевнена. Коли сама перший раз пройшла до школи, коли сама перший раз проїхалася кудись, то в неї впевненість з'являється, що вона може. І, відповідно, тривожність зменшується. Бо коли дитина недооцінює свої можливості та перебільшує якусь небезпеку, тоді й з'являється тривожність. Тому кордони повинні бути розумні, згідно з віковими навичками, які повинні у дитини формуватися.
Я зараз дивлюся по діткам, які виїхали за кордон та навчаються в європейських школах. Вони до школи ходять самі. І це умова школи. Наприклад, у Швейцарії є наші діти, в Німеччині. Але там і водії поводяться інакше. Тобто, якщо йдуть діти, машини зупиняються. І кожна дитина, що цікаво, в першому класі складає іспит на те, як знає правила дорожнього руху. І якщо батьки пояснили своїй дитині, як переходити дорогу, подивилися декілька разів, як це дитина робить, її можна відпускати.
- А чи варто відстежувати геолокацію дитини на телефоні?
- Яка мета цього? Це контроль чи безпека? Тут я би запитала у батьків, про що це для них. Тому що, з одного боку, це про недовіру до дитини. Коли дитина каже: «Мам, я буду там», то мама знає, де вона. А якщо мамі потрібно контролювати, вона буде ось так відстежувати дитину. Чернігів — маленьке місто. І якщо батьки знають, що дитина спочатку в школі, а потім піде на гурток, і якщо проговорили моменти, куди треба йти, якщо повітряна тривога тощо, не треба відстежувати. Постійний контроль викликає напругу.
- А якщо дитина не буде знати, що батьки контролюють всі її кроки?
- Я як психолог за чесність у стосунках. Якщо є чесність, то є довіра. Коли дитина випадково дізнається, що батьки або стежили, або якась камера була, у них одразу втрачається довіра до батьків. І потім дуже важко її повернути. Коли батьки та діти довіряють одне одному, це найкраще спілкування, тоді дитина не піде кудись, куди батьки забороняють. Вони поговорять про це.
ЧИ ВАРТО ДІТЕЙ ЗАОХОЧУВАТИ ФІНАНСОВО
- Заохочувати дітей фінансово, скажімо, за навчання, за хатні обов'язки — це нормально чи ні?
- Болюче питання, і однозначної відповіді на нього я не дам. Тому що є період такий, коли батьки кажуть, що немає в дитини мотивації, не можемо нічим заохотити. І тоді я кажу, що варто спробувати фінансово, бо це може спрацювати, але на короткий період. Ми можемо сказати: тобі треба вступати чи 9 клас уже закінчуєш, давай подивимося, щоб не було оцінок нижче чогось. Ми не кажемо: тільки 11-12, а просто не нижче якоїсь оцінки. І якщо ти це робиш, ми тобі пропонуємо таку нагороду, мотивуємо якось, от тут фінансово можна.
А якщо це молодші школярі, то ні. Для них метод фішок дуже класний. Його спочатку рекомендували для діток гіперактивних: ти зробив щось і отримав за це фішку. Так збираєш певну кількість, і за них щось пропонують цікаве. І для діток це гарна мотивація. Домашні обов'язки повинні бути, і дитина повинна розуміти, що мама щось готує, тато щось робить, а дитина збирає іграшки, і це обов'язок. І це про повагу в родині.
- А якщо дитина вже не хоче виконувати обов'язки без фінансової винагороди? Якщо вже привчили дитину, що за хатню роботу є оплата. Як тут перейти на іншу систему?
- Я тоді в батьків питаю, які правила є вдома? І часто ми приходимо до того, що жодних правил нема. Ну, хіба що мити руки, і на цьому закінчується. І тоді я кажу: поговоріть зараз з дитиною, що психолог рекомендує зробити домашні правила. І ось підлітки на це дуже ведуться, зараз троє підлітків у мене таких, що ми обговорювали обов'язки. Вони кажуть, що загалом не проти, але хочуть робити це тоді, коли їм це зручно, а не, наприклад, у неділю вранці, коли хочеться поспати, а мама каже: у нас генеральне прибирання. Тут з дитиною домовляємося, вони йдуть на зустріч у 99% випадків. І я батькам тоді рекомендую так: скажіть дитині, що вона можеш зробити це, коли захоче, але до шостої вечора це повинно бути зроблено тощо. І дитина це зробить.
- Якщо дитину нічого не змушувати робити, нічого не контролювати, і вона нічого не хоче: не хоче вчитися, не хоче виконувати хатні обов'язки, і батьки вирішують, ну, нехай. Це нормальна поведінка для батьків?
- Ви описуєте дуже схоже на стан апатії. Це тривожний дзвоник, треба звертатися до спеціалістів. Якщо дитина просто втомилася, в неї емоційне виснаження, то можна декілька днів побути вдома, поспати, відпочити. На канікулах дивимося, як дитина проводить час, чи покращується її стан. Якщо змінюється, це може бути просто через втому. Але якщо тиждень-два, і стан не змінюється, краще звернутися до спеціаліста.
ЩОБ БУЛИ ЗМІНИ, ТРЕБА ПРАЦЮВАТИ З РОДИНОЮ
- Як навчити дитину говорити «ні» та відстоювати свої кордони? Адже є випадки, коли ти щось питаєш, а вона дивиться на батьків, що ті скажуть.
- Не забуваємо про те, що дитина формується в родині. І всі установки йдуть від батьків. Якщо з народження закладається: треба робити те, що сказала мама, або те, що сказали інші, треба бути слухняними, зручними, то так і виходить. А у нас пострадянське суспільство, це було тоталітарне суспільство, і більшість людей травмовані. Десь 90% людей травмовані, тому що вони або вийшли з Радянського Союзу, або виховувалися людьми, які вийшли з Радянського Союзу, за тоталітарними нормами, це була інша педагогіка. Тому починати роботу потрібно з батьками. Як би дитину в школі не вчили, але вона повертається додому.
Я завжди приводжу таку метафору: от є ланцюжок, і ми один шматочок звідти забрали, принесли, психолог його відшліфував і повернув назад, а там все заіржавіло вже. То що буде з цим шматочком ланцюжка? Він заіржавіє знову. Тому варто працювати з родиною. Тільки тоді будуть зміни. І паралельно потім починаємо з дитиною говорити, чому ти не можеш сказати «ні»? Бо часто виходить, що вона хоче всім подобатися, або щоб у неї були друзі. І дитина втрачає свою особистість, коли підлаштовується під всіх, і стає зручною для всіх. І потім дорослі приходять з такими запитами: як мені не бути зручною для всіх, як своїм життям жити. Без батьків ми не змінимо дитину. Це вже дійсно доросла людина потім піде в терапію, пропрацює ці кордони, навчиться. Поки дитина в родині, вона відчуває вплив цієї родини.
- Як зрозуміти, що дитина сіла на шию, звісила ніжки та маніпулює батьками?
- Я таку фразу повторюю дуже часто: з кожним вчиняють так, як він дозволяє. Тобто, якщо батьки дозволяють, і нема оцих правил, то дитина сяде на плечики, звісить ніжки і буде вимагати. Дуже чітка має бути позиція батьків, причому спільна позиція. А не так: мама каже отак, а тато каже навпаки. Це дуже-дуже важливо. Якщо хтось гарний поліцейський, а хтось – поганий, то дитина це зчитує. Вона знає, що, наприклад, тато сказав ні, але я підійду до мами або істерику влаштую, і хтось таки зламається. Батькам дуже важливо розуміти, що істерика або маніпулятивна поведінка – це засіб досягнення цілі. Якщо дитина зрозуміє, що це не є засобом, не ведуться батьки, вона буде шукати варіанти домовитися, спілкування з батьками. Але не буде або вимагати чогось, бо зрозуміє, що це не працює. Ні - це чітке ні.
ОДИН ІЗ ПОКАЗНИКІВ ТРАВМОВАНОСТІ — ЛЮДИНА ЧАСТО ПЕРЕЖИВАЄ СКЛАДНІ ЕМОЦІЇ: СОРОМ, ОБРАЗУ
- Коли дитина бреше, що робити?
- Для початку вияснити причину. Дитина може брехати, бо боїться покарання. Якщо за найменший проступок батьки дуже сильно карають, дитина буде вигадувати, що завгодно. Це може бути банальна фантазія у 5-6 рочків. І це може бути момент, коли в сім'ї є брехня, коли хтось телефонує, але просять сказати, що когось немає вдома, або не кажи бабусі, що ми кудись ходили чи щось зробили. І тоді дитина розуміє, а чому батьки можуть казати неправду, а я не можу? Для дитини це як варіант норми. А потім кажуть: я не обманув, а зробив так, як ти робиш.
- Чи може бути у дорослих брехня-фантазія?
- Якщо ми кажемо про дорослих, то це скоріше патологічне мислення. Коли людина про щось розповідає, вигадує, і сама в це вірить, то цей варіант ми не беремо, це зовсім інше. Якщо про дитину йдеться, то психологи вважають, що десь у 5 років - це такий сплеск розвитку саме фантазії, такого мислення. Для цього віку це окей. От нещодавно був хлопчик, який почав розповідати, що він їхав на машині, що тато дав йому покататись, але він сам визнає, що трошки вигадує. Тобто вони самі це усвідомлюють.
- Наскільки ми можемо забезпечити дитині комфортне психологічне здоров'я, розвиток, зважаючи на те, що у кожного з нас є свої травми? Питання лише в тому, чи ми знаємо про них. Чи є алгоритм, скажімо так, екологічного батьківства?
- Для початку важливо пропрацювати свої травми. Тобто кожній людині бажано розібратися в тому, що її турбує. Один із показників травмованості — те, що людина часто переживає такі емоції, як сором, образи, загалом складні емоції. Якщо людина здорова, то в неї буде гнів, буде радість, буде сум, буде страх. Отакі базові емоції. Якщо ж накладаються інші складні емоції, і людина в них живе, то щось не пропрацьовано. Травмована людина не бажаючи цього буде травмувати тих, хто поряд з нею. Тому бажано почати з себе, пропрацювати, і потім займатися дитинкою.
Якщо мама розуміє, що вона тривожна, треба розібратися зі своєю тривожністю. Бо з дитиною буде декілька сесій, у неї це піде, але вона все одно до мами повертається. І мамина тривожність накладається далі. Хтось це капсулює, а потім в момент це як вулкан вибухає назовні. Є батьки наче спокійні, врівноваженні, але тримають в собі емоції. І це також може бути потім стресовим фактором для дитини. З одного боку, її вчать тримати все в собі, а з іншого — вони можуть потім спалахнути як вулкан, бо дитина переповнена емоційно. Тому завжди починаємо з себе.
- Коли треба звертатися до дитячого психолога?
- Коли у дитини, наприклад, дуже багато страхів. Їх треба пропрацювати, тому що вони самі не підуть. Ми не беремо вікові страхи. Страх темряви всі проходять, страх смерті – це віковий страх, ми всі його проходимо. Але, знову ж таки, коли це не надмірно. Якщо дитина посеред ночі каже: «Мама, я не можу спати, мама, я боюся» — йдемо до психолога. Якщо у дитини різко погіршується навчання, ми дивимося, шукаємо причину цього. Якщо дитина ходила до школи, потім раз — і відмовляється ходити. Часто батьки кажуть, що можуть самі розібратися. Інколи так, інколи ні. Інколи, знаєте, такий погляд ззовні, з боку на ситуацію може дуже багато прояснити. Інколи одне питання психолога батькам — і вони щось усвідомлюють. А коли ти варишся в цьому, ти цього не бачиш. Тому треба звертатися і не боятися цього.
СТАН ДИТИНИ ЗАЛЕЖИТЬ ВІД СТАНУ БАТЬКІВ
- Скільки часу в нашому такому дуже стресовому середовищі батькам потрібно приділяти часу дитині? Чи є такі норми?
- Я не зустрічала таких норм, але була така цікава інформація, коли я ще була студенткою, що батьки приділяють дитині 15 хвилин на день саме в плані спілкування. Це дуже-дуже мало. У вихідний день – до пів години. Але якщо зараз ми спілкуємося з батьками, я бачу, що все таки батьки більше зайняті якимись фінансовими питаннями. Вдягнули дитину, нагодували. Тобто це більше про побут, щоб забезпечити їжу, якісь потреби.
В родині варто влаштовувати свої традиції. Наприклад, щоп'ятниці дивитися сімейний фільм. Це дуже круто. Я так зі своїми дітьми робила, і я знаю, наскільки це зближує. З татом в якийсь день їздити на риболовлю. Якщо є такі традиції, то стосунки будуть добрі. Будуть підліткові моменти, але вони не будуть такі кризові, гострі, і стосунки будуть зберігатися. Я дивлюся по клієнтах, де працюю з дорослими, і мама каже, що в неї з донькою стосунки покращилися, а я доньку в очі не бачила. А чому? Тому що мама відкрилася, почала час проводити з дитиною, кудись сходили, додому щось замовили, посиділи, поспілкувалися, і не в телефонах. Це дуже важливо.
- Зараз на навчання дуже сильно впливають постійні тривоги, і батьки кажуть, що у дитини погіршується концентрація, погіршується пам'ять. Які треба виконувати вправи, щоб покращувати цю ситуацію?
- Вправи є, в принципі, їх можна знайти дуже багато навіть просто в інтернеті. Зокрема, вправи на розвиток пам'яті для такого-то віку, на розвиток уваги. Якщо брати малих дітей, то це елементарно різні лабіринти. Знайди сірого кота серед якихось інших котів. Будь-які такі ігри можна з дітьми використовувати. Але дивіться, ще дуже сильно впливає на уважність дітей те, що вони роблять в укриттях. А вони там у телефонах. Те, що я чую від дітей: ми в телефонах, бо ми граємося. Це підлітки, буває, в компаніях можуть тусити. Я більше, мабуть, рекомендувала би подумати, чим діти будуть займатися в укриттях. Якщо там достатньо світла, це можуть бути настільні ігри. Це лягає на педагогів, але навіть діткам я рекомендую це впроваджувати. Якщо будуть переключатися на гру, на емоції, посміються там, звісно, у них не знизиться концентрація. Вони повернуться на урок більш-менш в ресурсі.
- Якщо батьки максимально хочуть виростити генія, у дитини все розписано, немає вільного часу, це теж недобре, правильно?
- Так, дитина може дуже втомлюватися, потім не буде хотіти вчитися. Обов'язково у дитини повинен бути день і час, коли вона може хоч пів дня походити в піжамі, просто відпочити. Це і кожному дорослому важливо, а дитині це потрібно вкрай. Час на себе.
- Чи є якась оптимальна порада щодо кількості гуртків для дитини?
- Скажу так: якщо дитина йде в перший клас, не варто йти на гуртки у вересні, тому що триває адаптація до школи, і якщо додається адаптація до гуртка, це дуже складно. Тому я рекомендую батькам починати пізніше або почекати, коли пройде адаптація до школи. Знову ж таки, це індивідуально в кожного. Краще обирати той гурток, де дитина рухається. Це важливо, тому що в школі, як не крути, їм доводиться більше сидіти, і вдома вони сидять, а це природна потреба дитини - рухатися. І щось творче або інтелектуальне. Тобто два гуртки дитині достатньо. А вже далі, якщо вона буде сама хотіти, обирає щось іще. Але ми дивимося, щоб не було перевантаження. Це дуже-дуже важливо зараз.
