12 серпня 2008 року, на п’ятий день російського вторгнення в Грузію, президенти України, Литви, Польщі, Естонії та прем’єр-міністр Латвії прибули до Тбілісі, де взяли участь у масовому мітингу в центрі грузинської столиці. Прикметно що Віктор Ющенко, Лех Качинський, Валдас Адамкус, Тоомас Гендрік Ільвес та Іварс Годманіс вилетіли туди літаком польського президента з українського Симферополя, про що вже мало хто пам’ятає.
28 жовтня 2024 року, на другий день після оголошення результатів парламентських виборів до столиці Сакартвело (так картвели називають свою країну) прибув прем’єр-міністр Угорщини Віктор Орбан. І був освистаний велелюдним мітингом, який зібрався на тому самому місці на знак протесту проти імовірної фальсифікації виборів проросійським урядом.
Між цими подіями минуло 16 років. Гаряча фаза 6 денної російсько-грузинської війни давним-давно перейшла у довготривалу гібридну. І нещодавні вибори – це якраз кульмінація цієї гібридної війни. Або одного з етапів. Перемога «Грузинської мрії» російського олігарха Бідзіни Іванішвілі на парламентських виборах мала б закріпити російський аналог того «переломного моменту», відомого нам за німецьким терміном Zeitenwende. Момент розвороту Грузії, і ширше, усього Південного Кавказу у бік Російської імперії або як я тепер називаю, Північної Євразії (за аналогією з Північною Кореєю).
У сухому (як Сапераві) залишку виборів «Грузинська мрія» отримає 89 мандатів, а опозиція – 61. Загальний склад парламенту – 150 депутатів. Що принципово не змінює розподіл сил до виборів. Це вже було. Більше того, на минулих, 2020 року виборах, опозиція теж погрожувала не брати свої мандати і бойкотувати роботу парламенту. Але за допомогою довгих переговорів за посередництва дипломатії ЄС увійшли і працювали.
Увечері 28 жовтня 2024 року на тому самому велелюдному мітингу опозиція заявила що цього разу точно не збирається брати мандати і вимагає «провести вибори заново, але провести їх має міжнародна виборча адміністрація». В принципі, такі прецеденти були – у державах які називають failed state, держави неспроможні провести навіть вибори.
Але навряд чи з цим погодиться Іванішвілі, Російська Федерація чи Китайська Народна Республіка. А він вибудовує баланс саме між останніми двома. Залякуючи в ході виборчої кампанії грузинського виборця «українізацією» через асоціативний ряд війни, руйнувань і насильства, він насправді пішов шляхом «білорусизації» якщо не Сакартвело, то «Грузинської мрії» и свого уряду. Так-так, Лукашенко збалансовує російський вплив у Білорусі не впливом Заходу, а впливом Далекого сходу – КНР.
Економічна модель Грузії – транзитна держава, яка спеціалізується на доставці Каспійських нафти і газу на європейські і міжнародні ринки. Нафтопроводи Баку — Тбілісі — Джейхан, Баку – Супса, газопровід Баку – Тбілісі – Ерзурум, залізничні перевезення між Каспієм і Чорним морем. Це все стратегічно важлива частина міжнародної інфраструктури. У тому числі й для Китаю, для доставки його товарів на європейські ринки в обхід Росії. Це коридор Схід – Захід.
Але є й альтернативний проект, коридор Північ – Південь, з РФії через Кавказ до іранських портів, Пакистану, Індії. І, відповідно, у зворотному напрямку теж. Це теж стратегічний інтерес КНР. Не даремно у липні цього року Китай з Азербайджаном оголосили про стратегічне партнерство. Чогось подібного прагне досягнути й Іванішвілі. Разом з мільярдними китайськими інвестиціями в інфраструктуру Грузії. І все це в ув’язці з відновленням транспортного сполучення, передусім залізничного, з Росії через Абхазію до Грузії і далі в Туреччину, Вірменію, Іран….
Умовою такого сценарію є врегулювання абхазького конфлікту. У мережі були зливи інформації про плани чи російські пропозиції створити Конфедерацію Грузії, Абхазії і Північної Осетії. Але для цього Іванішвілі була потрібна конституційна більшість у парламенті. Так, він говорив що вона йому потрібна для заборони опозиційних партій, але не говорив для якої саме оборудки з росіянами йому потрібна та заборона національної опозиції. Але конституційної більшості у нього поки ще немає. Як вже немає й міжнародної легітимності власного уряду.
Уроки для України?
-
Ніякі демократичні реформи не є незворотними, їх треба підтримувати через постійні зусилля громадян. Ніякі зовнішні сили не можуть зробити це замість нас. Вони можуть лише сприяти цьому у зручний для себе спосіб.
-
Росіяни нам показують що через 15-20 років після війни вони можуть відновлювати свій вплив на країни і народи з якими воювали. Тобто, щоб уникнути російської загрози назавжди, мало відбитися від її нападу чи відмовитися від силового повернення втрачених територій – потрібно припинити саме її існування.
-
Першим кроком відновлення російського контролю над втраченою для неї територією є приведення до влади популістського режиму на чолі з корумпованим автократичним лідером (Лукашенко, Янукович, Іванішвілі тощо). Наступним кроком завжди буде спроба узурпувати владу, «викрадення держави». Тому що росіяни можуть управляти лише узурпаторами, надаючи їм те чого вони потребують для утримання при владі – свою зовнішню легітимність. Та, й китайці теж.