Я ніколи не читала роман «Самотність в мережі», але неодноразово чула його назву. І саме вона найчіткіше може описати те, що я відчуваю, коли заходжу в соцмережі.
Самотність. Серед сотень тисяч акаунтів, між якими не існує кордонів у віртуальному світі, можна знайти духовно близьких людей, важливу підтримку у важкі хвилини, поради, про які не просив, але які виявилися потрібними. Якби правилами перебування в соцмережах були етичність та емпатійність. Коли їх нема, можна без дозволу зайти в особистий простір у взутті та натоптати брудних слідів, можна жбурнути камінь, можна штурхнути умисно чи випадково, не думаючи. В реальному житті людині в очі скажеш не все, спрацьовують якісь запобіжники – десь виховання, а десь перспектива отримати відповідь, можливо, навіть фізичну. А у віртуальному – здається, жодних запобіжників.
Якось мені сказали, що я надто обережно веду свої сторінки у соцмережах, можливо, варто висловлювати свою позицію жорсткіше – так, якою вона є насправді.
Наприклад, я бачу коментар до допису про ТЦК і мобілізацію «служити мають ті, хто хоче, не чіпайте чоловіків, які цього не вміють», і відчуваю гостру потребу написати «а хто з тих, хто зараз воює, хотів цього, хто вмів, поки не довелося навчитися?».
До допису про те, що сили ППО збили 7 ракет з 11, я бачу коментар «вони отримують таку зарплатню, а не здатні збити всі ракети», і хочу написати «у вас є чудова можливість і заробити, і показати, як треба збивати ракети».
До допису про самогубство вдови загиблого військового я бачу коментарі «це найтупіше рішення», «хіба вона одна така, але ж інші не накладають на себе руки», і мені хочеться спитати – а ви проживали біль саме так, як вона?
До допису про дружину, яка 3 роки чекає чоловіка з полону, я бачу коментарі «а так і не скажеш, манікюр та брови зробила», і мені хочеться спитати – а відсутність елементарного догляду за собою швидше поверне його з полону?
Але в 99% я стримую себе, пам’ятаючи, що маю поважати позицію, думку та почуття інших, навіть якщо вони абсолютно протилежні моїм, чи суперечать суспільним та загальнолюдським цінностям. Я намагаюся бути емпатійною та етичною.
І мені би дуже хотілося більше емпатії у віртуальному світі. Я постійно думаю про це, коли бачу дописи про дискотеки та п’янки-гулянки, коктейлі в ресторанах, сторіс про чоловіків у тилу з шашликами-басейнами-лижами-барбершопами-концертами-розвагами-і безкінечним списком того, чого позбавлені військові та їхні родини, рідні загиблих і зниклих без вісти, люди з окупованих та прифронтових територій, які втратили все.
Кожен обирає, як проживати своє єдине життя, відповідно до своєї системи цінностей. Але, будь ласка, робіть це з емпатією та повагою до вибору і випробувань інших. Подумайте, що відчує, побачивши ваші дописи чи коментарі, військовий, який відмовився від свого нормального життя, аби захищати ваше. Його дружина, діти і мама, позбавлені можливості проживати життя з найріднішою людиною – піти на шашлик, на дискотеку, у басейн, покататися на лижах замість безкінечної тривоги і страху за її життя. Що відчує вдова, у якої вже ніколи цього не буде з її коханим, чи мама, до якої ніколи не приїде її дитина, або рідні полоненого, над яким зараз знущаються в російських тюрмах.
Можливо, виховання емпатійності, тактовності та етичності не було передбачено в радянській та пострадянській системах виховання. Але ми маємо надолужити це, інакше закидаємо одне одного камінням. І від віртуального не менш боляче, ніж жбурнули б реальним. А відсутність кордонів у віртуальному світі непомітно стирає ці кордони між людьми і в реальному світі, і одного разу замість віртуального каміння хтось може почати жбурляти реальне.
І так, цей текст я переписувала кілька разів, намагаючись нікого не образити.
