Перший досвід самостійного волонтерства трапився зі мною на початку повномасштабного вторгнення. Чоловік пішов служити, і йому з побратимами потрібен був тепловізор. Гроші зібрали швидко, а от тепловізорів в Україні тоді було катма.
Через друзів знайшла українця, який давно живе в Словаччині, він викупив тепловізор там у магазині, а я пішки через кордон принесла той скарб в Україну. Щоб передати його хлопцям, була лиш ніч, потяги майже не ходили, і на той єдиний, який був, я спізнювалася. Абсолютно незнайома людина домчала мене до вокзалу і на ходу закинула у вагон. Я встигла передати тепловізор, і навіть 2 хвилини пообіймати чоловіка. Варіантів доїхати назад – нуль, аж знову пощастило, і йшов евакуаційний потяг. Вся ця операція зайняла півтори доби і мінус пару кілограмів через нерви та відсутність їжі, але вартувала всього, бо я ДОПОМОГЛА.
На початку цього року мені запропонували допомогти прикордонникам. Є пропозиції, від яких не відмовляються. І не тому, що мій чоловік теж прикордонник. Та й допомога потрібна була не його підрозділу, який нині на сході, а на наш північний кордон. Просто я не уявляю, як можна НЕ допомагати військовим. Якщо земля пласка, і стоїть на китах, то ними є наші захисники. Вони зараз тримають нашу землю на собі. І мене ранять коментарі в соцмережах типу «військових має всім забезпечувати держава», або «хай купують собі за бойові». По-перше, забезпечує, але інтенсивність війни зараз така, що засоби горять у прямому сенсі, і потребують дуже швидкого поповнення. На всіх напрямках. По-друге, напевно, ті, хто пишуть ці коментарі, не усвідомлюють, скільки потреб військові закривають самі. Бо – читай по-перше. До слова, 50 тисяч на збір на РЕБи на північний кордон переказав військовий, який зараз перебуває в зоні бойових дій на сході.
Так виник збір на РЕБи на 1 300 000. «Під крило» мене взяв благодійний фонд «Співдружність-22», з яким ми об’єднали зусилля, і який допомагав у всьому. Для мене важливо було доєднатися до спільноти однодумців, де співпраця, дружба та єдність дають реальні результати, де всі зусилля спрямовані на допомогу військовим. Оскільки сума вимірювалася шістьма нулями, я зареєструвалася у реєстрі волонтерів, щоб звітувати за кожну отриману гривню. Хоча не вважаю себе волонтеркою у прийнятому розумінні, скоріше це менеджмент із залучення благодійних коштів.
Ця операція зайняла у мене півтора місяці. Мені б хотілося швидше, але кількість зборів навколо виросла колосально, що свідчить про збільшення інтенсивності війни, і закриваються вони все складніше. Тому я зверталася за інформаційною підтримкою до активних в публічній площині людей, адже чим більше людей долучається до збору, тим меншими донатами, доступними кожному, можна його закрити. Наче все очевидно. Але проаналізувала статистику активності на прикладі всього одного допису про збір 31,5 тисяч переглядів, 242 взаємодії, 214 переходів на банку.
Менше1 %.
Якби було хоч 10%, військові отримали б потрібне у 10 разів швидше. Але я розумію і причини – все більше людей, у кого хтось служить, і вони допомагають закривати потреби напряму родичам, друзям та їхнім підрозділам; у когось виснажилися ресурси; а хтось просто продовжує жити в іншій реальності, це теж є, як би не хотілося це заперечити. Чи стало це приводом скласти руки та сказати, що не вийде зібрати таку суму? А от уявіть, що військові складають зброю і кажуть – не вийде вас захищати. Тому я втягла у цей збір всіх навколо (любі мої, як же я вдячна, що ви втяглися в нього). Окрім «будь ласка, дайте донат», ми робили розіграші та лотерейки – від фотосесії з мейкапом, мерчів з автографами відомих людей, фотокартин і ляльки-мотанки до тортів і хліба. Ефективність була різна. Автограф Усика зібрав всього тисячу гривень, а лялька-мотанка з прикордоння – майже 9 тисяч. Але такі активності дозволяють «підсвітити» збір для тих людей, які донатять і так, не за подарунки. І це «підсвічування» спрацювало – незнайомі мені люди самі проводили різні допоміжні збори. Школярі передавали зібране на ярмарках та наколядоване. Підтримувала Менська громада, голова якої Геннадій Примаков теж служить в 105 прикордонному загоні і зараз перебуває в зоні бойових дій. У місті Стрий, на іншому кінці країни, школа танців «Point Break» провела благодійний вечір. Я сама навіть співала на камеру, щоб люди заплатили, аби я припинила це робити, бо співаю я жахливо. А вони донатили зі словами «ви так гарно співаєте». У мене був величезний список підприємств, у яких я просила грошей. Дехто казав, що благодійна допомога розподілена, а ресурс не безмежний. І я щиро дякую, що вони допомагають військовим. Деякі розмови були неприємними, і після них я збиралася з духом, щоб звернутися ще до когось, боячися отримати таку ж різку відповідь. А дехто одразу відповідав «військовим допоможемо, чим зможемо, бо ми всього лиш витратимо гроші, а вони витрачають свою кров». Загалом нам вдалося назбирати 432 тисячі від підприємств та 840 тисяч від людей та колективів.
Ви думаєте, це просто – просити грошей? Треба переступити через багато внутрішніх бар’єрів. А ще «відбиватися» від постійних атак ботів та шахраїв.
Мені було страшно, що я не впораюся. А ще мені страшно, бо мій чоловік у піхоті на одному з найскладніших напрямків фронту, я не маю зв’язку з ним місяцями й не знаю, що з ним. Я конвертувала цей страх у корисні дії. Так вчать психологи, і, здається, це єдино правильний варіант, щоб вижити нам усім – допомагати тим, хто допомагає нам вижити.
Були різні внески – і 1 гривня, і 5 гривень, і 10 тисяч, 50 тисяч. Кожен з них важливий, ніколи не соромтеся донатити навіть 10 гривень, так закриваються найбільші збори. Стрічки соцмереж зараз складаються переважно з некрологів та зборів. Якщо ви хочете бачити менше некрологів – будь ласка, донатьте на збори. За гроші щастя не купиш, але можна купити обладнання, яке допоможе комусь вижити під час боротьби за нас і нашу країну. Якщо ці РЕБи, на які ми зібрали 1 300 000, збережуть хоча б одне життя – знайте, це того вартувало, ми ДОПОМОГЛИ. І так, я вже відкрила новий збір. Бо у війні нема пауз.
