Цього літа у дворику Чернігівського обласного філармонійного центру відбулась серія джазових концертів. До Чернігова приїжджали відомі українські та іноземні музиканти. Одним з організаторів та активним учасником заходів був клавішник і лідер джаз-бенду «BissQuit» Олег Богуш. Про складність організації та доцільність проведення джазових концертів під час війни, про музику, про Чернігів та про власний творчий шлях, говоримо у «Великій розмові».
АТМОСФЕРНИЙ ДВОРИК ФІЛАРМОНІЇ
– Ми зараз у дворику філармонії – місці, яке стало осередком камерних концертів, зокрема, джазових. Розкажіть про цей сезон, літо, скільки було концертів, хто приїжджав, що цікавого відбулося?
– У цьому році майже кожної суботи були концерти, загалом десь 10-11 і це багато. Інколи їх переносили у філармонійну залу або на інший день, адже у дворику правило диктують погодні умови. Це, звісно, створює певні незручності, однак, нічого не вдієш.
– Джаз під дощем – це, звісно, атмосферно, але апаратура цього не зрозуміє...
- Так і не лише апаратура, а й техніка безпеки, бо маємо дотримуватися певних регламентних речей. Коли ми відкривали в цьому році сезон і грали перший концерт своїм колективом «BissQuit», час від часу зривався дощ, який не давав провести нормальний саундчек. Однак люди нормально це сприйняли, сиділи під дощем і ми провели концерт. З часом дощ закінчився, і люди насолоджувалися музикою, а ми – програмою, яку готували для них.
– Окрім вашого концерту під дощем, що ще запам’яталось за сезон? Які були яскраві музиканти?
– Складно сказати, хто був яскравішим, бо всі концерти різні і один від одного дуже різняться. Наприклад, цьогоріч до нас приїздив мальтієць-саксофоніст Карло Мускат (Carlo Muscat) зі своїм квартетом. Вони виступали без гармонічного інструменту, тобто не було ні клавішних, ні гітар, лише контрабас, барабани, тромбон і саксофон. І я, насправді, переживав, що в нас люди такий формат не сприймуть, а виявилось все навпаки – концерт сподобався і музикантам, і людям. Це було незвично і цікаво.
Приїжджав квартет Костянтина Іоненка, який зазвичай везе свою музику, а цього разу вони зробили невеличку солянку: пограли здебільшого його пісні і кілька пісень клавішника, піаніста Олександра Малишева і саксофоніста Бориса Могилевського. Ці імена я називаю не випадково, для мене – це люди номер один в українській джазовій музиці, які рухають джазову сцену і джазову культуру.
– Наскільки складно організовувати подібні заходи під час війни? Чи доречні вони, бо хтось вважає, що не треба розважатись і влаштовувати концерти, а хтось навпаки – переконаний, що це необхідно. Що скажете?
– Джазова музика швидше різноманітна, ніж розважальна. Це такий культурний осередок, який в Україні є і який ми маємо розвивати, бо ті, хто привозить свою музику, писали її тут, в Україні.
Щодо організації, то були певні складнощі, але загалом працювалося по накатаній. Торік було трошки складніше, бо не знали, чи будемо проводити чи ні. Вирішили спробувати. Музикантів було небагато, але намагалися, щоб двічі на місяць хтось до нас приїздив. У цьому році розпочали трохи заздалегідь. Складно було домовитися з конкретним колективом на конкретну дату. Багато музикантів виїхали за кордон, чимало служить на фронті. Ті колективи, що є, сформовані з музикантів, які наразі в Україні. В деяких концертах пропонували і мені брати участь як сесійного музиканта, бо бувало, що основна частина колективу може приїхати, а піаніст ні. Заздалегідь висилали матеріал, я готувався, репетирував і виступав.
ШЛЯХ ДО ДЖАЗУ ПОЧАВСЯ З «ХАМЕЛЕОНУ»
– Давайте пригадаємо з чого все починалося у вашому житті, з чого починався Олег Богуш як музикант?
– Як і більшість людей, які займалися музикою, з музичної школи. До цього мати вчила грати на фортепіано якісь невеликі композиції, пісні. Вона працювала в училищі культури, якщо не помиляюся, в класі хорового диригування. Влітку ми їздили до бабусі, де було фортепіано. Мати сідала, щось награвала, а я за нею повторював. У мене добре виходило, тож з 5 років пішов у музичну школу в підготовчий клас. Відтоді й розпочався мій музичний шлях.
– Як він привів до джазу?
– Складно. Попри те, що навчався в музичній школі 9 років, хоча піаністи зазвичай навчаються 7 (а в мене був підготовчий клас), про джазову музику взагалі нічого не знав. Познайомився з нею лише в музичному коледжі: завідувачка естрадного відділу Маргарита Демиденко разом з Олександром Вишнепольським вела у нас клас ансамблю, де я і познайомився з джазовою музикою. Памʼятаю, як вперше прийшов на ансамбль, студенти з різних курсів грали відому композицію Herbie Hancock «Хамелеон». Її грають всі, хто починає своє знайомство з джазовою музикою, бо там не дуже складний басовий риф, на якому тримається вся музика, і дуже цікава тема, яка мені запала в душу.
– А можете назвати ТОП 3 чи ТОП 5 артистів, музикантів, які сформували і вплинули на вас?
– Мене і зараз дуже надихає джазовий піаніст Art Tatum. Він так віртуозно грав, що до нього постійно можна звертатися і чомусь новому навчатися.
Не менш відомий серед джазових піаністів і Oscar Peterson, який, окрім того, що писав власну музику, був виконавцем саме джазових стандартів і робив це неперевершено.
Ще один із піаністів – Horace Silver, який багато експериментував із джазовою музикою. Через те, що ріс на різних епохах, мав цікаву мову джазу: він грав і з досвідченими людьми, і був у складі відомого джазового колективу «The Jazz Messengers», і виступав соло… До речі, на честь нього і називався склад ансамблю «Квінтет Хореса Сільвера». Серед сучасних виокремив би Barry Harris. Він дуже ретельно підійшов до вивчення всього, що можна уявити з джазовою музикою.
– До захоплення джазом якою музикою цікавилися?
– Мабуть, як і більшість музикантів, любив рокову музику, багато грав її. Думаю, що всі проходили такий шлях. Часто слухав Black Sabbath, Ozzy Osbourne, Nirvana. Однак найулюбленіший – колектив «Pantera», я їхній фанат, якщо хочу перезагрузитись, то вмикаю лише їх.
ЧЕРНІГІВ – МІСЦЕ, ДЕ ПОЧИНАЛИ СВІЙ ШЛЯХ БАГАТО ДЖАЗОВИХ МУЗИКАНТІВ
– Існує думка, що в Чернігові музикою не заробиш. Аби заробити, музиканти мають їхати куди-небудь. Чи це дійсно проблема і що робити?
– Раніше, щоб заробити грошей, музикант спочатку потребував часу для саморозвитку, а вже потім для прибутку. Наразі ж ситуація трохи інша – завдяки інтернету можна нікуди не їхати, сидіти вдома і писати музику, або брати замовлення і робити аранжування, набирати ноти, прописувати партії. Якщо ж говорити про професійний ріст, то музикант має постійно комунікувати з іншими музикантами. Чим більше різних особистостей і колективів, тим швидше він розкриється чи наблизиться до свого звучання. Для цього можна зʼїздити у Київ, сходити на концерти, джем-сейшн, вийти пограти з новими музикантами, це справді важливо.
– А сам багато грав, їздив?
– Так, був у мене колись такий період у житті. Якось Костянтин Іоненко, один із грейтів української джазової сцени, якого знають не лише в Україні, запропонував поїхати у складі квартету на лайнер працювати. Погодився і жодного разу про це не пошкодував. Я познайомився з іншими музикантами, які мали набагато більший досвід, музичний рівень тощо. Дякуючи їм в мене почався інший виток, як музиканта.
– До речі, а що кажуть інші музиканти про Чернігів? З чим він у них асоціюється?
– У них Чернігів завжди асоціюється з місцем, де куються джазові музиканти. Вони це дуже добре знають. Чернігів одне із таких міст, де регулярно кілька людей на рік починають навчання у закладах ім. Р.М. Глієра на джазовій кафедрі. Згадують і чернігівські фестивалі, бо всі музиканти, які на той час були в Києві, хоча б раз до нас приїздили.
– А щодо музичної традиції останніх років – два потужні фестивалі «Chernihiv Jazz Open» і «Зелена сцена». Як гадаєш, вони вплинули на формування музичної культури в Чернігові?
– Авжеж. Я точно можу сказати, що виріс завдяки цим фестивалям, сформував свій смак у музиці. На перші з концертів фестивалю «Chernihiv Jazz Open» я ходив ще навчаючись у музичному коледжі на 2-му курсі. Для мене це був певний ковток повітря, бо я не уявляв, що вживу музиканти можуть грати таку музику. З того часу в мене сформувався певний смак, направлення. Я навіть скучив за такими фестивалями, бо їх в Україні не так і багато.
– Якби тобі доручили зробити фестиваль, яким би він був?
– Якщо брати до уваги суто джазовий, то як мінімум триденний з open stage. Це три джазові сцени: одна – для грейтів, які приїжджатимуть з-за кордону і гратимуть в якійсь залі ввечері; друга – для молодого покоління, колективів із будь-якого міста, які формуються; і відкрита (open stage), де для глядачів гратимуть не менш відомі українські музиканти. Обов’язково джем-сейшн, де в неформатній обстановці музиканти могли б один з одним чимось поділитися, пограти разом. Все це підкріплюється ярмарками і має відбуватися десь у центрі міста чи парку.
ПЛАТІВКИ ЗА П’ЯТЬ ТИСЯЧ ГРИВЕНЬ, І ЦЕ НЕ МЕЖА
– Що зараз відбувається в чернігівській музичній «навколоджазовій» тусовці? Є життя?
– Якесь воно є, але переважно, за рахунок небайдужих людей, таких як Максим Гапоненко. Він за своєї ініціативи сформував джазовий клуб, який із часом набирав обертів і робив джазові концерти з місцевими музикантами. Джем-сейшени, концерти, пости в тому ж самому фейсбуці допомогли зібрати аудиторію, яка почала за нами слідкувати.
– Хто зараз грає? Одні й ті ж «старці»?
– Ну так, ми час від часу збираємося. Більшість людей, які до цього долучаються, грають у колективі «BissQuit» – такому собі осередку тусовки. Скажу так, всі, хто грає джазову музику в Чернігові, тим чи іншим шляхом побували тут, грали на якомусь концерті. Щоправда на сьогодні чимало музикантів служать.
– До речі, джазові музиканти збирають донати? Це реально?
– Не скажу, що багато, але збирають. До цього процесу долучається дуже багато людей. Однак різні колективи роблять це по-своєму. Наприклад, «The Impressions Jazz Quintet», де я час від часу граю, їздив містами України і проводив аукціони. Пам’ятаю, як їздили з музикою Френка Сінатри і продавали його платівки зі сцени за якісь умовні 5 тисяч гривень. Ставки поступово росли і досягали, здавалося б, нереальних розмірів, але люди купували, бо розуміли – на підтримку Збройних сил України потрібно зібрати якомога більше грошей.
– Знаю, що Ви ще й викладаєте в музичному коледжі? Чи є серед студентів ті, що подають надії?
– Так, звісно, але не завжди з першого курса можна знати, хто насправді тебе вразить під час навчання. Інколи не звертаєш увагу на студента, та і він себе особливо не проявляє, а потім у процесі роботи помічаєш, що людина починає рости і ти розумієш, що з неї буде лад.
– Отже, є кому підхопити розвиток джазу в Чернігові?
– Звичайно. Головне, щоб люди поверталися. Я бажаю кожному студенту хоча б на рік або півроку виїхати за кордон на якісь майстер-класи, щоб побачити, як у світі це відбувається. У нас в Україні потужне джазове навчання, але воно відрізняється від західного. Всі, хто з джазових музикантів займається викладацькою діяльністю, був за кордоном, відчув ту атмосферу і тепер дають поради студентам.
ЩО ТАКЕ ЧЕРНІГІВСЬКИЙ ВАЙБ, І ЯК ЙОГО ДОСЯГТИ
– Ще задовго до повномасштабних бойових дій були розмови, що в місті не вистачає концертного залу для проведення джазових або рокових концертів на 150-200 або 300 людей. Начебто філармонія і драмтеатр не дуже підходять для таких концертів. Ця проблема існує?
– Є таке. Не дивлячись на сучасне обладнання, яке вже є у філармонійному центрі чи драматичному театрі, будівлі все одно не розраховані для проведення сучасних концертів. Це я кажу винятково про технічну складову. Вони заточені переважно під камерні проєкти, де не треба багато звуку чи додаткової підзвучки. Зала на 200, максимум 300 людей була б оптимальним місцем для виступу різних колективів. Якщо ми проводимо у дворику концерти, то кількість людей майже завжди однакова – сто, або трохи більше. За дощової погоди локаційно переміщуємося в залу. Я не пам’ятаю точну кількість посадочних місць у філармонії, але уявіть, що там 600 місць, а на концерт прийшло 150 людей і вони розсілися по залу. Як музикант скажу, що грати в напівпорожній зал це таке собі задоволення.
– Давай поговоримо про місто. Що подобається в Чернігові, а що ні, що можна було б змінити?
– З музичної точки зору подобається те, що тут є куди сходити, щось послухати, навчати і навчатися. Також тут багато хороших людей, зокрема і музикантів. Чернігів не таке велике місто, як Дніпро, Харків чи Київ. Тут своя атмосфера. Коли часто буваєш в Києві, то з часом помічаєш, що люди в Чернігові нікуди не поспішають, вони живуть життя. Це чернігівський вайб. Маршрут прогулянки у всіх містян майже однаковий – пройтися центром, вздовж парків, скверів, вийти на Катерининську церкву, подивитися на київську трасу, сходити на Вал, зробити там кружечок і повернутись, як ми між собою кажемо, «на алею їжі».
- Є такий тренд, що такі музиканти, як Onuka, наприклад, з Євгеном Філатовим, вони зі столиці перебираються сюди і роблять тут щось важливе.
- І це дуже приємно насправді!
- Як ти думаєш, це може бути трендом, який може продовжуватися?
- Мені здається, а може я просто вірити в це хочу, що з часом люди, які щось вміють робити добре, вони будуть повертатися до своїх земель рідних і працювати так само, як працює Onuka з Філатовим. У них же є певний досвід роботи на різних сценах з різними людьми і т. п. І класно приїжджати з таким досвідом, з таким багажем потім сюди і тут щось відроджувати або започаткувати.
– Чернігів через 50 років, яким ти його бачиш? Чи залишиться той вайб, про який ти згадував?
– Мені здається, що так. Можливо, Чернігів стане сучасніше, але збереже в собі ту історичну спадщину, заради якої люди приїжджають сюди, навіть з-за кордону.
- Дякую за велику розмову!
– Дякую, що запросили!
