Загарбницькі війни росії за триста років. Частина І

Під час переговорів у Стамбулі «великий» плагіатор та лженауковець Владімір Мєдінский заявив, що росія 21 рік воювала зі Швецією та готова воювати вічно. І сипав фейковими цитатами Бісмарка, Наполеона, погрожуючи захопленням інших областей України. Маніпулювання темами переговорів, перемир’я, висування безглуздих вимог ‒ давно відома тактика росії, щоб потягнути час та накопичити сили для нових нападів. Також незмінні складові всіх її війн: загарбницький характер, агресивна асиміляторська політика, сумнівний економічний зиск від територіальних надбань, здійснений за рахунок шалених витрат людських і матеріальних ресурсів. Безмежні амбіції російських правителів неодноразово ставили країну на межу краху. Але, як кажуть сьогодні, - «понти дорожчі за гроші».

"В основі невротичного погляду Кремля на світові справи лежить традиційне і інстинктивне почуття незахищеності Росії... Вони завжди боялися іноземного вторгнення, боялися прямих контактів між західним світом і своїм власним, побоювалися того, що може статися, якщо росіяни дізнаються правду про становище всередині країни. І вони навчилися шукати безпеку тільки в терплячій, але смертельній боротьбі за повне знищення суперника, ніколи не шукали угод або компромісів…"
(Дж. Кеннан «Довга телеграма», 1946 рік.)

Сформувавшись як імперія за Петра I, росія була такою до 1917 р., швидко трансформувавшись в неоімперію ‒ Радянський Союз. Наприкінці 1990-х рр. вона знову обрала шлях авторитарної влади та ностальгії за імперією. Як наслідок – серія збройних конфліктів на Кавказі, у Сирії, Грузії та нинішня російсько-українська війна. Нещодавно з паралельної реальності  палати “Z” надійшла чергова заява: мовляв, ніяких законних підстав для ліквідації СРСР не було, а все, що відбувається зараз, – чергова «гражданская война».

Свої дії росіяни виправдовували необхідністю захисту території, православної віри, помсти агресивним сусідам, а також – порятунком здобутків пролетарської революції, російськомовного населення тощо. Але як так сталося, що в результаті «оборонних» війн територія московії/росії збільшилася з 3 млн км2 у 1547 р. до 21,8 млн км2 у 1914 р.? Яку хоч одну «оборонну» війну провів «великий русский полководец» О. Суворов за 50 років своєї військової кар’єри? Саме про витоки загарбницької політики росії та війни, які вона не «починала» за останні 300 років, розповідає наш довгочит.

Петро І. Кадр з однойменного фільму (1937)

Народження імперії: війни московії-росії у XVIII ст.

Відомо, що російська імперія почалася з фальсифікацій: цар Петро І в 1721 р. змінив назву країни та переписав її історію, щоб стерти пам’ять про васальну залежність від монгольських ханів.

Паралельно сформувалися ключові риси агресивної імперської політики «русского мира»: свідоме стирання меж між російськими (точніше, московськими) землями та захопленими територіями. Наприклад, британці не мали спільного кордону з колоніями, тому не будували міфів про Індію чи країни Африки як «исконно» британські території. Росія в процесі т. зв. «колонізації» вперто заявляла про «споконвічні права» на землі, які не були російськими ні в етнічному, ні в культурному плані. Причому з максимально зневажливим ставленням до підкорених народів, яких силоміць робили «русскими». Неважливо, чи то було православне населення України чи Білорусі, католики, протестанти з Польщі та Балтії, мусульмани з Північного Кавказу та Уралу. З них російський імперіалізм вже тоді намагався ліпити «один народ», насаджуючи свою мову, релігію та культуру.

Поділ польського пирога. Алегорична карикатура кінця XVIII ст.

Північна війна зі Швецією 1700–1721 рр.

Одним з перших подібних прикладів є Північна війна 1700–1721 рр. Сусіди Швеції були невдоволені її домінуванням у Північній та Східній Європі. Проти неї воювали Данія, Річ Посполита, Саксонія, Пруссія, Ганновер і тоді ще Московія. Війна почалася в 1700 р. з наступу військ Саксонії та Данії на шведські володіння на території сучасних Латвії, Литви та Німеччини. Петро І, бажаючи здобути вихід до Балтійського моря, восени 1700 р. взяв в облогу Нарву (нині – місто в Естонії). Шведський король Карл XII швидко розібрався з данцями та саксонцями, а  19 листопада завдав нищівної поразки московитам:  під Нарвою 8500 шведів змусили  втікати майже 35 тис. військо Петра І. В тій битві загинуло біля 8 тис. його вояк, поранених взагалі не рахували.

Перемога шведів у битві під Нарвою 1700 р. (Г. Цедерстрем, 1910).

Петро І тоді кинув  зусилля на окупацію Інгерманладії (територія сучасної Ленінградської області рф). На цих землях здавна мешкали племена іжорців, воді, вепсів та фіни, пізніше з’явилися слов’яни та шведи. У XVII ст. тут збудували фортецю Нієншанц та місто Нієн, яке вело жваву торгівлю з тогочасною Європою. Цей факт розбиває міф, що росія завоювала порожні землі: насправді вона їх спустошила сама. В 1702 р. московити штурмом взяли Нієн, згодом зруйнували фортецю та всі міські кам’яні споруди. З таким же запалом вони спустошили Лівонію, а в 1704 р. взяли Нарву, безжально вбиваючи не лише військових, а й цивільне населення. Через 4 роки армія Меншикова знищить столицю Гетьманщини – Батурин. За різними даними, було вбито від 11 до 15 тис. його жителів. Як бачимо, воєнні злочини проти мирного населення давно стали «візитівкою» московитських вояк.

Інгерманландія та інші шведські володіння на східному узбережжі Балтики наприкінці XVII ст.

Санкт-Петербург та апофеоз московитського безумства

Нижче за течією Нєви Петро І звелів будувати фортецю на острові Енісаарі (рос. Заячий остров), що і поклало початок Петербургу. Як завжди - всупереч логіці та здоровому глузду: Нієн, на відміну від Петербурга, не знав повеней. Під час одної з них Петро І застудився та помер. Подальше будівництво його столиці велося на землях інгерманланців та фінів. Наприкінці XVII ст. там налічувалося більше 40 поселень. До кінця царювання Петра І в Петербурзі зведено лише 3 кам’яні споруди – палац Меншикова, Зимовий та Літній палаци.

Московитська воєнщина діяла в своїй манері – бездумно та нещадно: знищила добротні кам’яні будівлі Нієна та інших поселень, щоб на кістках поневоленого населення побудувати «русский мир» із землянок і дерев’яних халуп. Але не забуваймо про українських козаків, які брали участь у військових кампаніях Петра, будівництві того ж Петербургу, Ладозького каналу («канальні роботи»), де вони тисячами гинули від голоду, холоду та хвороб. Відправляючись в чергове подібне «відрядження», чернігівський полковник Павло Полуботок у 1721 р. навіть склав заповіт.

Після окупації Інгерманландії московити пішли на Фінляндію і до кінця 1713 р. окупували всю її південну частину, включаючи міста Виборг та Гельсінгфорс (сучасні Гельсінкі). Вони грабували місцеве населення, чоловіків відправляли в рекрути або на каторгу, жінок і дітей продавали в рабство. Шведи їхали на історичну батьківщину, а московити одночасно застосовували «тактику випаленої землі», щоб залишити Швецію без ресурсів. Петро І наказав спустошити прикордонні з нею території в глибину на 10 миль (така собі «санітарна зона» по-московитськи). Знищували не лише поселення, а й біженців, які рятувалися від війни (нічого не нагадує?). «Велике лихоліття» для фінів закінчилося разом з Північною війною у 1721 р.

Ціна петровських «надбань»

Поразка Швеції в Полтавській битві 1709 р. змінила хід війни та відновила антишведську коаліцію. За підсумками Ніштадтського миру 1721 р., Швеція поступалася Московії територіями Балтії та Південно-Західної Карелії. Але ці землі дісталися не просто так – Московія мала заплатити Швеції 2 млн талерів за анексовані території. Ці витрати лягли важким тягарем на населення, в принципі, як і наступний похід Петра на Каспій у 1722 р., що коштувало ще 1 млн рублів. Військові забаганки царя дорого обходилися країні: відомі посади т. зв. «прибильщиков», які мали вигадувати нові податки та збори. Про загальні втрати московитів у Північній війні відомо мало: зазвичай мова йде про більш ніж 100 тис. осіб за дуже приблизними оцінками. Московія не мала чіткої системи обліку втрат, та й коли там цінували людське життя?

Після невдалого виступу гетьмана І. Мазепи та поразки під Полтавою 1709 р. царський режим дедалі більше стискатиме Українську козацьку державу в своїх обіймах. Найбільшим злочином проти України з того моменту стане її економічне виснаження: росія поводилася з нею як зі своєю колонією під час наступних загарбницьких воєн. Жодна інша частина імперії не зазнавала такого визискування людських і матеріальних ресурсів.

Петро І після перських походів приєднав західне та південне узбережжя Каспійського моря, але Персія (вона ж – Іран) у 1730-х рр. повернула ці території собі. Саме він перетворив росію на країну з сильним мілітаристським ухилом, орієнтовану на подальші завоювання. Створено величезну армію, запроваджено  порядок рекрутингу та податкову реформу для її утримання. Система державного управління та економіка теж працювали на підтримку мілітарного механізму, а кріпосне право стало основою державної політики до 1860-х рр.

Війни росії з Туречччиною та «грецький проєкт» Катерини ІІ

За останні 500 років росія та Туреччина (Османська імперія) воювали між собою 12 разів. У XVIII ст. росія провела три війни з турками (1735–1739, 1768–1774, 1787–1792 рр.), бо її правителі хотіли здобути вихід до Чорного моря, території Причорномор’я, Приазов’я, посилити свої позиції на Балканах, Близькому та Середньому Сході.

Війна 1735–1739 рр.: мізерні надбання за чужий рахунок

У 1735–1739 рр. тривала чергова російсько-турецька війна, офіційним приводом до якої стали походи кримських татар на Україну та Кавказ у 1735 р. У 1736 р. армія фельдмаршала Б.Х.Мініха увійшла до Криму, розбила 100-тис. військо кримського хана Каплан-Гірея та здійснила «зачистку» півострова. Були спалені Карасувбазар (сучасний Білогірськ), Гезлев (Євпаторія), але найбільших спустошень зазнав Бахчисарай – ханська столиця. У вогні загинув ханський палац, архів володарів Криму Гіреїв, будинки містян та Єзуїтської місії, багата бібліотека якої згоріла або була затоплена вином, знайденим солдатами Мініха у погребах, де єзуїти намагалися врятувати найцінніші книги. Татарські села теж знищувалися, вціліли лише ті жителі, які заховалися в горах.

Група татар біля "катерининської милі", встановленої перед ханським палацом напередодні приїзду імператриці (літографія К. Боссолі). Вже тоді російський царизм мав за звичку "мітити" захоплені території своїми т.зв. пам'ятниками.

В наступному 1737 р. «справу» зі спустошення Криму продовжив фельдмаршал П.Лассі. Але в обох випадках російські війська залишили Крим, а в 1738 р. ‒ здобуті фортеці Очаків та Кінбурн через епідемію чуми, проблеми з логістикою та забезпеченням, спричинені бездарністю російського військового керівництва. І це при шаленій експлуатації ресурсів козацької України. Наприклад, жителі Чернігова, далекого від основного театру бойових дій, навіть наприкінці XVIII ст. згадували цю війну як велику біду через постої російської солдатні, реквізиції харчів, фуражу та виконання інших повинностей на користь армії.

 У 1739 р. бойові дії перекинулися на територію сучасної Чернівецької області та Румунії, де росіяни здобули Хотин та Ясси. Однак на тому війна й закінчилася, бо союзниця Росії – Австрія зазнала поразок від турків, а також очікувалася чергова війна зі Швецією. За Белградським мирним договором росія повернула собі фортецю Азов, але їй заборонялося мати військовий та торговий флот на Чорному й Азовському морях.

Війна 1768–1774 рр.: «незалежність» Криму на російських багнетах

Завойовницьку політику активізувала Катерина ІІ. Першочергова увага була спрямована на Кримське ханство та встановлення російського панування у Причорномор’ї. На момент її сходження на престол у 1762 р. вже було готове ідеологічне підґрунтя для завоювання Криму – його стратегічне значення для росії та необхідність історичної «помсти» за кривди і образи від «кримських хижаків».

Впродовж російсько-турецької війни 1768–1774 р.р. росія намагалася розколоти єдність владної еліти Криму, щоб відмовити її від турецького підданства.  В хід пішли підкуп, щедрі подарунки та обіцянки блискучої кар’єри для представників впливових родин, в тому числі й Гіреїв, які правили Кримом. Але на співпрацю з росіянами пішов лише один з них – Шагін-Гірей, який бажав влади.

Впродовж 1771–1772 р.р. армія князя В. Долгорукого окупувала Крим. Спаленням поселень та масовими стратами російська орда змусила татар до угоди про «незалежність» ханства від Османської імперії, що було вказано в умовах Кючук-Кайнарджійського договору 1774 р. Росія анексує перші землі в Криму ‒ м. Керч, фортецю Ені-Кале та їхні околиці,  встановивши повний контроль над Керченською протокою. Домігшись «незалежності» Криму «під себе» вона продовжила політику розколу татарських еліт, Крим буквально кишів російськими агентами. У 1777 р. Шагін-Гірей став останнім кримським ханом.

«Європейські лідери зі змішаними почуттями спостерігають за кроками Катерини II». Французька карикатура «Імперський крок», автор невідомий, 1792 р.

Як Крим зробили «исконно русским»

Росія робила все для того, щоб спровокувати заколот проти  Шагін-Гірея  як «проросійського» правителя  та отримати черговий привід для введення військ. Це був один з її стандартних прийомів для завоювання: провокування внутрішньої смути, ослаблення держави і зрештою втручання російського війська, в ідеалі на боці однієї зі сторін, які воюють. У 1778 р. О.Суворов здійснив також першу депортацію в історії Криму нібито з «турботою» про немусульманське населення. Росіяни досі стверджують про добровільний характер цієї акції, але насправді люди цього не хотіли, а Шагін-Гірей теж висловив протест царському уряду, вказуючи на порушення умов договору 1774 р.

Причина депортації мала економічне підґрунтя. Татари займалися сільським господарством, християни ‒ торгівлею та ремеслами, забезпечуючи левову частку надходжень до бюджету ханства. Їх виселення знищувало економіку Криму, спустошеного росіянами. З 28 липня по 1 вересня Суворов депортував до Приазов’я більше 30 тис. чол. (греків, вірмен, волохів, грузин та ін.).

«Джон Буль та його друзі». Серійна комічна карта (Ф. Роуз, 1900). Росія зображена у вигляді восьминога, який тягне свої щупальця до Китаю, Персії та Європи.

Після чергового придушення повстання проти проросійської політики Шагін-Гірея у 1782 р., росіяни змусили його зректися влади. У квітні 1783 р. Катерина II підписала «Маніфест про прийняття Кримського півострова, острова Тамань і всієї Кубанської сторони під державу Російську», таким чином порушивши договори з Туреччиною та Кримом.

Як вважають, Катерина ІІ ‒ авторка «грецького проєкту» про розділення Туреччини (між росією, Венецією та Священною Римською імперією), який не був втілений у життя, проте став «ідеєю фікс» російських правителів до моменту падіння їхньої імперії. Захоплення Криму та Південної України вважається початковим етапом в його реалізації. Після чергової російсько-турецької війни 1788–1791 р.р. росія приєднала територію між Південним Бугом та Дністром, фортеці Очаків, Аккерман, Хаджибей (де невдовзі з’явиться Одеса). У завоюванні цих земель відзначилися також козаки під командуванням кошового отамана Антона Головатого. Ослаблена до того часу Османська імперія визнала приєднання до росії Криму та Кубані, але залишила за собою Молдову та Волощину (регіон на півдні Румунії).

«Як працює комунізм» (Американська католицька бібліотека, 1938).

Окупація росією територій Речі Посполитої та війни в Європі

Встановити свій вплив у Речі Посполитій росія прагнула ще від початку XVIІІ cт. В результаті війни за польську спадщину 1733–1738 р.р. їй вдалося посадити на королівський трон свого ставленика Августа ІІІ. Вже в 1768 р. росія знову втрутилася у внутрішні справи Речі Посполитої під виглядом захисту прав православних та підтримуючи свого чергового протеже – короля Станіслава Понятовського. У 1768 р. вона придушила повстання гайдамаків «Коліївщину», розгромила Барську конфедерацію, а в 1772 р. здійснила перший поділ Речі Посполитої разом з Австрією та Прусією.

У відповідь на спроби короля провести реформи ці країни ще раз ввели війська і вдруге поділили Польщу в 1793 р. В 1794 р. Т. Костюшко піднімає визвольне повстання. Росія організовує каральну експедицію, яку очолив О. Суворов. Захопивши Прагу – передмістя Варшави, його військо влаштувало криваву різанину (на думку істориків, загинуло більше 20 тис. жителів). Після остаточного придушення виступу Костюшка в 1795 р. відбувся третій поділ Речі Посполитої, який припинив її існування. Росія окупувала Правобережну Україну, всю Білорусь, латвійські та литовські землі.

Різанина, влаштована військами Суворова у варшавському передмісті Прага в 1794 р. (А. Орловський, 1810).

У 1799 р. Суворов робить похід проти військ революційної Франції. Ця військова кампанія відома як «Італійський похід», оскільки бойові розгорнулися на території Італії та Франції. Суворов виграв кілька битв, але не зміг завдати вирішальної поразки французам. Командувачі їхніх армій Моро та Массена своєчасно відвели свої сили, повністю зламавши плани Суворова щодо їхнього розгрому в Швейцарії. Спершу французи розбили корпус О. Римського-Корсакова, потім – союзне росіянам австрійське військо. Суворов опинився під загрозою оточення в Альпах і змушений був тікати гірськими стежками. З цим пов'язаний ще один російський міф про «героїчний перехід Суворова через Альпи».

Перехід Суворова через Альпи в 1799 р. (О. Суриков, 1899).

Під час цього «переходу» загинули більше 6 тис. вояків, росіяни кинули обоз, гармати, залишили поранених («воювати не числом, а вмінням!»). Суворов отримав від Павла І звання генералісимуса, але був відправлений у свій родовий маєток, де й помер. Майже одразу почалося творення образу «великого полководця» із замовчуванням його злочинів проти підкорених народів. Житттєпис Суворова – яскраве відображення суті загарбницької і каральної політики імперії в захоплених нею державах, спрямованої на жорстоке придушення будь-яких визвольних рухів, які захищали свободи та гідність людей.

 В цілому XVIII ст. для росії було безпрецедентним періодом у розширенні  територій: як на захід, так і схід. За рахунок України, Польщі, Туреччини та Швеції вона отримала вихід до Чорного та Балтійського морів, експансія на Далекий Схід продовжувалася.

XIX ст.: імперські апетити лише зростають

Існує думка, що найбільшим завойовником початку XIX ст. був Наполеон. Але не менш агресивну зовнішню політику вела росія. Численні загарбницькі війни продовжували виснажувати економіку імперії та вели її до колапсу. Але імператорів Олександра І (1801–1825) та Миколу І (1825–1855) це схоже мало хвилювало.

Росія бере участь у війнах семи антифранцузьких коаліцій, що тривали з перервами з 1796 до 1815 р. У 1809 р. росія відбирає Фінляндію у Швеції.  У 1806‒1812 р.р. тривала чергова війна з Туреччиною, в якої вона забрала східну частину Молдавського князівства ‒ Бессарабію.  Після перемоги над Наполеоном Російська імперія виступає гарантом нового міжнародного укладу, який має боротися з революціями та змінами кордонів. Хоча перед цим забирає собі землі Варшавського герцогства (1815) і оформлює здобутки на Кавказі, вигравши війну проти Персії (1803–1813).

До складу імперії увійшли території сучасної Грузії, Азейбарджану та Дагестану. Потім Персія ще раз програє росії війну 1826–1828 рр. та передає їй території Східної Вірменії. При укладанні принизливого для Персії Туркманчайського мирного договору 1828 р. проявилися всі традиції «російської дипломатії». Його автор, дипломат і письменник О. Грибоєдов («Горе от ума») вимагав від персидського правителя неухильного дотримання вимог угоди, поводив себе зухвало, всіляко підкреслюючи російську зверхність. Але зрештою  поплатився за свою пиху: у 1829 р. він був вбитий під час погрому російського посольства в Тегерані разом з іншими 37 працівниками. В наступній війні проти Туреччини 1828‒1829 рр. росія змусила її віддати Анапу, Поті та надати автономію Князівству Сербії, Молдавському та Валахському князівствам.

Кавказька війна: «За горами гори, хмарою повиті, Засіяні горем, кровію политі»

Це найдовша колоніальна війна, яку росія вела в своїй загарбницькій історії. Офіційно вона тривала у 1817–1864 рр., але почалася набагато раніше – у 1763 р. Причини російської навали на Кавказ – бажання захопити Дагестан, торговий центр Дербент, узбережжя Чорного та Каспійського моря. Територію Північно-Західного Кавказу здавна населяли черкеси (або адиги), до яких входили представники більше 12 субетносів: кабардинці, шапсуги, убихи, натухайці, абази та ін. Далі на схід мешкали чеченці, інгуші та дагестанці. Всі вони не мали своєї держави в сучасному розумінні цього слова, але вважали себе частинами великої кавказької спільноти, що тисячоліттями жила на своїй землі. Адиги займалися садівництвом, виноградарством, скотарством, виготовляли і продавали за кордон одяг, зброю, тканини та іншу продукцію зі своїх господарств. Сьогодні це - територія Краснодарського, Ставропольського країв, Адигеї, Карачаєво-Черкесії, Кабардино-Балкарії у складі рф.

Геноцид черкесів: початок

Вперше росіянам вдалося закріпитися на Кавказі в 1763 р., коли вони побудували фортецю Моздок на землях кабардинців. Відтоді розгортається тривале збройне протистояння, в якому росіянам впродовж 1820-х рр. вдалося завоювати Кабарду та території Дагестану. Вони застосовували весь арсенал дипломатичних та силових методів – починаючи від підкупу, угод з місцевими князями до військових походів та каральних акцій проти мирного населення.

Своїми звірствами проти народів Кавказу у 1820–1830-х рр. «відзначилися» командувачі російських військ генерали О. Єрмолов та  Г. фон Засс. Перший жорстоко придушував будь-який опір: знищував гірські аули та їхніх мешканців з метою помсти й залякування, палив ліси, посіви, захоплював худобу та продовольство, щоб спровокувати голод. Такими каральними методами він приборкав повстання в Грузії, приєднав до імперії території сучасних Вірменії, Азербайджану та Абхазію. Другий пішов ще далі – щоб тримати черкесів в постійному страху, палив не лише поселення, а й людей живцем, заохочував масові вбивства, зґвалтування та насаджування відрізаних голів горців на списи (які потім «прикрашали» вхід до його штабу). Засс і сам колекціонував голови вбитих горців, обіцяючи солдатам по 10 рублів за кожну. Таким чином обидва вже  вели політику державного тероризму та геноциду, щоб приборкати місцеве населення.

Штурм аулу Ахульго російськими військами в 1839 р. (Ф. Рубо, 1888)

Горці залишають аул при наближенні російських військ (П. Грузинський, 1872)

«Лицарі великі, Богом не забуті»: боротьба горців з російськими окупантами

Свою присутність росіяни намагалися закріпити, будуючи мережі фортець, як-от Чорноморська лінія укріплень (зведена в 1835–1836 р.р.). З її фортів згодом постануть м. Туапсе, Новоросійськ та ін. Таким чином росіяни хотіли перекрити шляхи поставок зброї горцям. До того часу поряд із землями адигів постає держава Північно-Кавказький імамат (територія Чечні та Дагестану), що виникла як необхідність об’єднати горців перед лицем російської загрози. Впродовж 1834–1859 рр. на її чолі знаходився імам Шаміль – найвідоміший лідер визвольного руху, який здобув низку перемог над росіянами.

У 1840 р. горці за два тижні знищили всю «Чорноморську лінію», а в 1845 р. завдали поразки росіянам в їхньому Даргінському поході, де вони мали  захопити резиденцію Шаміля в селищі Дарго.  Як відомо, Тарас Шевченко поему «Кавказ» присвятив своєму другові ‒ Якову де Бальмену (його родовий маєток знаходився в Линовиці), який загинув в тому поході.

Яків де Бальмен і Тарас Шевченко

Потрапивши на Кавказ, він служив ад’ютантом генерала О. Лідерса. Обурений  злочинами росіян, де Бальмен намалював карикатуру «Соте і останнє підкорення Кавказу», зобразивши на ній ляльку з обличчям Миколи І, якій піддані простягають мішок з грошима. Про це невдовзі стало відомо військовому керівництву. За карикатури на вінценосних осіб на росії карали жорстко. Але замість каторги де Бальмена відправили відновлювати зв'язок між розбитими чеченцями російськими загонами, по суті ‒ на вірну смерть: «Мій Якове добрий, не за Україну, а за її ката довелось тобі пролить кров добру…». В цій поемі Т. Шевченко описав всю сутність загарбницької імперської політики щодо поневолених народів. Наприкінці 1840-х рр. визвольний рух пішов на спад, а програвши Кримську війну, росія повністю переключилася на Кавказ. У 1859 р. Шаміль, не маючи сил для подальшого опору, вимушений був здатися на умовах почесної капітуляції, що означало остаточне завоювання Чечні та Дагестану.

Завершення Кавказької війни та російське «свято» на кістках

Черкеси у 1860 р. створюють меджліс (Адиге Хасе) – спільний урядовий орган з метою організованого опору та виходу на міжнародну арену. Вони прагнули міжнародного визнання Черкесії як незалежної держави та отримання підтримки від Великобританії та Туреччини у війні з росіянами. Їхні делегації відвідали Лондон, Стамбул. Вони наголошували, що росія витрачає величезні кошти на поширення брехні про кавказькі народи. Але тримаючи там півмільйонну армію (Кавказький корпус), вона нічого не може вдіяти з цими, як вона стверджує, «дикунами». Росія задіяла свій відомий підхід зі знецінення противника, намагалася показати горців як відсталих та підлих людей. Ба більше – прагнучи довести свою «вищість», росіяни вимірювали об’єм мозку місцевого населення, але і в цьому «змаганні» вони програли.

З 1860 р. російські загарбники розпочали реалізацію свого жорстокого геноцидного плану з «очищення Кавказу від ворожих народів». Його автором був військовий міністр Д.Мілютін, а безпосереднім «реалізатором» – генерал М.Євдокимов. Під час наступу російські війська у 1860–1863 рр. знищували та виганяли з рідних домівок бесленейців, шапсугів, убихи, абадзехів та інші народи.

Сама ж війна офіційно завершилася 21 травня 1864 р. у селищі Кбааде (сучасна Красная Поляна неподалік Сочі). На цій території проживали убихи, які напередодні дали останній бій окупантам, що завершився черговою різаниною. Фактично на тілах вбитих відбувся парад російських військ на знак «остаточного упокорення Кавказу», який приймав його намісник Михайло Романов. Для черкесів 21 травня стало днем пам’яті жертв геноциду свого народу. Саме тому вони організували рішучі протести напередодні Зимової олімпіади 2014 р. в Сочі, яка мала пройти в місцях, политих кров’ю їхніх предків, на 150-ті роковини трагедії.

Остаточне вирішення «черкеського питання»

Знищення черкесів тривало в 1863-му, 1864-му та в наступні роки. В розпал найбільших зимових морозів росіяни вигнали черкесів на берег Чорного моря для відправки до Туреччини. Близько 50 % людей загинули дорогою, бо переповнені людьми турецькі фелюги часто тонули. І до сьогодні черкеси не їдять рибу з Чорного моря, бо вважають, що вона годувалася тілами їхніх пращурів. В самій Туреччині вони так само гинули від голоду та хвороб, оскільки держава не могла надати прихисток одночасно тисячам людей. Переселенців називали «мухаджирами» ‒ послідовниками пророка Муххамеда, які пішли за ним, щоб не бути під владою ворогів. В результаті на Кавказі залишилося менше 10 % корінного населення. Втрати були катастрофічні: з кількасот тисяч окремих народностей до сьогодні дожили лише сотні людей, а з убихів взагалі нікого не залишилося.

Витрати на війну забирали шосту частину бюджету імперії. Її військові втрати склали близько 500 тис. осіб. Землі черкесів отримували російські офіцери та козаки. Чорноморське (з 1860 р. – Кубанське) козацьке військо теж брало участь у війні на Кавказі. Але ці території довго стояли пусткою, бо нові господарі не мали ні бажання, ні вміння їх обробляти. Спустошення багатого краю стало підсумком чергового дороговартісного російського безглуздя. 

Хорунжий Олександр Кухаренко у 1864 р. так і описав кінець цієї війни: «Посиленими походами в ці роки ми вигнали всіх черкес до моря, де вони сідали на човни та відправлялися до турків. Нещасні горці підкорились на чесне російське слово, а ми їх житла палили, грабували, зганяли до моря. Ось такою правдою ми підкорили Кавказ, жодного черкеса не залишилося в горах. Тепер у ці місця заселяють росіян». Тобто вже тоді росія діяла звичними методами – чинила геноцид та змінювала етнічний склад регіону. Вважається, що саме на черкесах була відпрацьована технологія голодоморів.

Модернізація задля експансії та війни росії на зламі XIX–XX ст.

Після поразки у Кримській війні 1853–1856 рр. росія відмовляється від завоювань в Європі і спрямовує свою експансію на Схід. Паралельно вона проводить реформи, намагаючись наздогнати країни Заходу. В 1867 р. росія продає Аляску США, щоб отримати необхідні на модернізацію кошти.

У другій половині XIX cт. об’єктом російських зазіхань стають території Китаю. Імперія Цін тоді була ослаблена Опіумними війнами і повстанням тайпінів, а тому погодилася укласти  невигідні для себе Айгунський (1858 р.) та Пекінський (1860 р.) договори. Кордон між державами пройшов через китайський берег річок Амур, Уссурі та навіть протоку Казакевича. Згадані річки повністю відійшли російській імперії. Незабаром там виникло місто Владивосток.

У 1877‒1878 р.р. тривала чергова війна з Османською імперією, під час якої росія спробувала реанімувати і «грецький проєкт». Приводом до війни стала  відмова Стамбулу розширити права православного населення та надати автономію Болгарії і Боснії, де перед цим були криваво придушені антиосманські повстання. Користуючись підтримкою Австро-Угорщини, князівства Молдови та Валахії, росія швидко форсувала Дунай, захопила в Болгарії Шипкинський перевал, змусила капітулювати турецьку армію в Плевні, а в січні 1878 р. – в Адріанополі, а там і до Стамбула залишалося недалеко.

Однак поява британської ескадри в Мармуровому морі змусила росіян до підписання в березні 1878 р. Сан-Стефанського мирного договору. Непохитна позиція Великобританії та Німеччини, умови наступного Берлінського договору липня 1878 р. змусили росію забути не лише про Стамбул та чорноморські протоки, а й про створення цілком підконтрольної їй автономної Болгарської держави. Єдине, що вдалося росії ‒ повернути під контроль Південну Бесарабію та отримати Карську область від Туреччини.

Наприкінці XIX ст. вона намагається розширити завоювання на Далекому Сході. Микола ІІ, який став імператором у 1894 р., змусив Китай передати росії в 1897 р. порти Люйшунь (Порт-Артур), Далянь (Дальній) та Ляодунський півострів. Потім росія долучається до придушення боксерського повстання і разом з військами європейських країн входить до Пекіну, окуповує Маньчжурію. Далі в сферу її впливу потрапляє Корея (яку вона ділить навпіл з Японію), в липні 1903 р. колишні китайські території Микола ІІ перетворює на Далекосхідне намісництво. Але подальше просування росії зупиняє Японія, завдавши їй поразки у війні 1904–1905 рр. Вступивши у Першу світову війну, росія прагнула захопити території до Середземного моря та Балкани. Але серія військових невдач, спустошена державна скарбниця, політична криза, антивоєнні настрої та визвольні рухи призвели до падіння самої імперії. 

Список літератури

1. Бурда В. Комплекс захисника. Як росія виправдовує свої війни в останні 200 років. URL: https://chas.news/past/kompleks-zahisnika-yak-rosiya-vipravdovue-svoi-viini-v-ostanni-200-rokiv
2. Гарматний Ю. Про Нієншанц, Санкт-Петербург та претензії Московії на світове панування. URL: https://garmatny.blogspot.com/2019/03/blog-post.html
3. Гарматний Ю. Генерал-каратель Суворов. URL: https://garmatny.blogspot.com/2017/03/blog-post_25.html
4. Геноцид черкесів (адигів). «Це історія, яка триває досі»: історик про російське підкорення Кавказу. URL: https://www.radiosvoboda.org/a/istoryk-genotsyd-cherkesiv-adygiv-rosiyskoyu-imperiyeyu/33301439.html
5. Довгань К. Чи готова Росія воювати вічно і чому раптом згадала про Північну війну 300-річної давності. URL: https://24tv.ua/trends24/pivnichna-viyna-ukrayina-karta-yak-rosiya-manipulyuye-istoriyeyu_n2831273
6. “Ідіть додому, російські собаки, горілки немає!” У мережі нагадали криваве вторгнення Москви у Чехословаччину. URL: https://www.obozrevatel.com/ukr/photo/83147-idit-dodomu-rosijski-sobaki-gorilki-nemae-u-merezhi-nagadali-krivave-vtorgnennya-moskvi-v-chehoslovachchinu--fotoreportazh.htm
7. Імперська хвороба Росії. URL: https://www.ukrainer.net/imperska-khvoroba-rosii/
8. Короленко Б. Як Крим “ісконно русскім” став. Імперський крок Катерини. URL: https://www.istpravda.com.ua/articles/2014/05/28/143098/view_print/
9. Короленко Б. “Принуждение к союзу”: як Крим став “ісконно русскім”. URL: https://www.istpravda.com.ua/articles/2014/05/19/142949/
10. Кульженко В. Різні війни за одним сценарієм: як Росія створила собі образ “миротворця” і чому в це повірили. URL: https://24tv.ua/yaki-viyni-pochinala-rosiya-yak-stvorila-sobi-obraz-mirotvortsya_n2496235
11. Кушнір Д. Джордж Кеннан та російське питання. URL: https://zbruc.eu/node/112699
12. Міхальков С. Ревук М. Як завойовувала і втрачала території Росія. Від Московії до СРСР. URL: https://texty.org.ua/articles/113436/yak-zavojovuvala-i-vtrachala-terytoriyi-rosiya-vid-moskoviyi-do-srsr/
13. Павлишин О. Як росія завойовувала вплив у країнах Африки. URL: https://www.kunsht.com.ua/articles/iak-rosiia-zavoyovuvala-vplyv-u-krayinakh-afryky
14. Пивоваров С. Коберник К. Угорський премʼєр Орбан заграє з Путіним і критикує Україну. Він забув, як Кремль руйнував Будапешт і вбивав тисячі угорців під приводом «боротьби з фашистами»? Нагадуємо ‒ це було 68 років тому. URL: https://babel.ua/texts/99894-ugorskiy-prem-yer-orban-zagraye-z-putinim-i-kritikuye-ukrajinu-vin-zabuv-yak-kreml-ruynuvav-budapesht-i-vbivav-tisyachi-ugorciv-pid-privodom-borotbi-z-fashistami-nagaduyemo-ce-bulo-67-rokiv-tomu
15. Професор Дмитро Білий: "Після геноциду на Кавказі залишилося не більше 10% черкеського населення". URL: https://www.istpravda.com.ua/articles/2024/06/3/163965/
16. 15-річчя агресії Росії проти Грузії: чому російські війська не зайшли в Тбілісі. URL: https://www.radiosvoboda.org/a/yatnadtsyatyrichchya-ahresiyi-rosiyi-proty-hruziyi/32537868.html
17. росія як руйнівник миру: друга чеченська війна 1999‒2009. URL: https://cpd.gov.ua/main/rosiya-yak-rujnivnyk-myru-druga-chechenska-vijna-1999-2009/
18. Траттнер М. URL: Росія як вона є: https://www.istpravda.com.ua/articles/2021/12/27/160707/
19. Федорчук С. Російська звичка вчиняти геноциди. URL: https://www.istpravda.com.ua/articles/2022/09/7/161768/
20. Фещенко А. «Миролюбива» Росія підрахувала, скільки воєн розпочала після Другої світової. URL: https://glavcom.ua/world/observe/miroljubiva-rosija-pidrakhuvala-skilki-vojen-vona-rozpochala-pislja-druhoji-svitovoji-913059.html
21. Як руйнувалися імперії. URL: https://www.ukrainer.net/yak-ruynuvalysia-imperii/