Її називають кодом нації, мовчазним свідком сімейних спогадів. У когось вона пахне травами з бабусиної скрині, а в когось зберігає тепло рідних рук. Вишиванка переплітає не нитки на тканині, а родини, історії й пам’ять. Кожен регіон України вишиває свій унікальний орнамент певною кольоровою палітрою. А ми зібрали історії чернігівців, для яких вишиванка — це більше, ніж просто одяг. Це яскрава ідентифікація: ми українці.
Кому сорочку вишивав прадідусь, чия вишивка датується XVII століттям, чия є сімейною реліквією, чия — мотивацією стежити за фігурою, а чия супроводжує важливі події в житті — читайте у нашому матеріалі.
ЮРІЙ ДАХНО ЗБЕРІГ ВИШИВКУ XVII СТОРІЧЧЯ, А ЙОГО ПРАДІД ВИШИВ 12 СОРОЧОК
З 12 вишиванок мого прадіда збереглася лише одна манишка, вишита на початку ХХ століття. Це вишитий нагрудник до сорочки. Вишивати навчився, коли його взяли до поміщицького маєтку — підглядав як це роблять служниці.
Манишка вишита у стилі ассізі — поле зашите повністю, а візерунок залишається на білому, ніби порожнім. Фабрична тканина всіяна дуже дрібним хрестиком. Фабрична тканина свідчить, що людина була дотична до панського двору. Її поміщики часто дарували своїм підлеглим.
Вміння вишивати передалося й мені. Діти, онуки мого прадіда не вишивали, а перша сорочка, яка вишив я — була репліка на збережену манишку прадіда. Нині я вишив 12 сорочок, бо поставив собі за мету, щоб не менше було, аніж у прадіда.
Я маю 5 приміщень у селі Москалі, на Чернігівщині, де зберігаю близько 150 вишиванок і більше 1500 рушників. Найстаріша вишивка, яка в мене є — край простирадла із роду Курачів. Вишивка козацької старшини. Гадаю, це 17-те сторіччя. Смуга орнаменту, а над нею стоять ніби ритуальні глечики.
Чернігівські вишиванки можна впізнати по характерній техніці — білим по білому. Дуже делікатна вишивка. І вона так ущільнена разом із полотном, що можна подумати — виткана.
ВИШИВАНЦІ ІРИНИ СИНЕЛЬНИК ПОНАД 110 РОКІВ
Моєю родинною реліквією, що налічує понад 110 років, є вишиванка, яка дісталася мені від прабабусі Пелагеї. Точніше, вишиту сорочку та вишиті рукави від іншої сорочки, що не збереглася, я отримала у спадок від бабусі Дуні — Євдокії Олексієнко. А вже майстерно оздобила їх її матір — Пелагея (Палажка) Гагін, моя прабабуся.
Якщо червоне — то любов, а чорне — то журба, то в цьому творінні багато любові. Вишиті червоними і чорними нитками троянди на тонкому полотні, з елементами мережки. Попри вік, вишивка добре збереглася і не втратила кольорів.
Ймовірно, цю вишивку можна датувати 1910-ми роками, коли Пелагея ще дівувала. А народилася моя прабабуся 1894 року народження в селі Ларинівка, поблизу Новгород-Сіверського. Її не стало того ж року, коли народилася я.
Через 100 років, у 2010-му, обовʼязковим дрес-кодом відвідування одного із заходів у французькому Страсбурзі була вишиванка. Тоді я була учасницею Школи політичних студій, яка організувала участь молодих українських лідерів у Літньому університеті демократії. Однак жодної вишиванки на той час я не мала. Обрізати старовинну вишиту сорочку нам з мамою стало шкода. Вирішили використати вишиті рукава. З цим дуже допомогла неперевершена чернігівська майстриня Ольга Костюченко. Коли вона побачила орнамент, одразу запропонувала сучасне рішення - поєднати старовинну вишивку з сучасним полотном і зробити легкий літній жакет. Вона дуже вдало декорувала виріб червоними швами та підібрала виразні червоні ґудзики. Так і зʼявилася моя перша й найулюбленіша вишиванка.
Одягаючи вишиванку за кордоном, я гордо підкреслюю, що я українка. Для мене це особливо цінна річ, яка поєднує мене з моїми предками. Це не просто символ моєї української ідентичності, а й знак приналежності до жінок свого роду, які були працелюбними і талановитими, це своєрідний звʼязок поколінь.
Якщо маєте старовинні вишиванки — то це нагода розпитати живих родичів про походження сорочок, бо то не просто зразки народно-декоративної творчості, а закодовані символи минувшини. Адже так багато родинних дороговартісних речей були втрачені під час Голодомору, колективізації, розкуркулення та репресій, вчинених радянським режимом проти українського селянства в ХХ столітті.
НАТАЛІЯ ІВАЩЕНКО: «МАЮ ВЛІЗТИ У ВИШИВАНКУ, ДОКИ НЕ ВИЙДУ ЗАМІЖ»
Весільній вишиванці моєї бабусі майже 80 років. Вона так довго лежала у скрині, що пожовкла. Вперше я її вдягнула у 9 чи 10 класі, граючи роль матері Тараса Шевченка у шкільній виставі. З того часу загорілася ідеєю максимально її відновити.
Вишиті парні листочки — щоб бути в парі, ягоди суниці — до діточок, міцне коріння — до шануваня роду. Подол сорочки оздоблений вручну текстильними зубцями, основний орнамент на рукавах, а нитки, ймовірно, пофарбовані природними барвниками. Завдяки цьому майстрам однієї з місцевих хімчисток вдалося позбутися пожовклостей на грубому полотні без розводів від фарби. Вони відверто боялися братися за цю роботу.
У цій сорочці я гуляла й чернігівськими парками, й Тибетом… Для мене вона дуже цінна. А також це своєрідне мірило фігури: маю влізти, доки заміж не вийду!
ВІКТОРІЯ СИДОРОВА СТВОРИЛА СІМЕЙНУ РЕЛІКВІЮ
Свою першу в житті вишиванку я шила на замовлення на чернігівській фабриці «Ярославна». Чорна, з тонкого льняного полотна у синіх та блакитних квітах була створена для урочистого моменту — конкурсу «Жінка року-2014».
Коли інші жінки-лауреатки обрали класичні сукні чи костюми, я до своєї чорної вишиванки вдягнула сині джинси, що на той момент виглядало трохи по-бунтівному. У волоссі в мене була синя квітка — така, як на орнаменті вишиванки, її теж робили на замовлення. Мені хотілося підкреслити: вишиванка виглядає доречно у будь-якій ситуації - як на урочистих прийомах, так і в повсякденному використанні.
Ця вишиванка — мої спогади. На святі «Жінка року-2014» був присутній мій вже нині покійний дідусь, Анатолій Миколайович Терейковський, який дуже мною пишався. Підтримати мене прийшла моя класна керівниця та вчителька Любов Антонівна Кужельна, якій завдячую знанням української мови та літератури. З того часу ця чорна з синім вишиванка — моя улюблена.
Майже завжди беру чернігівську вишиванку з собою у закордонні подорожі. Вона побувала в Грузії, Німеччині, на марші українців в Польщі, на мітингу підтримки України в Литві… Я впевнена – саме це вбрання в інших країнах ідентифікує мене як українку, вирізняє з поміж інших.
Хочу передати цю вишиванку як сімейну реліквію доньці та онуці.
Усі фото з особистого архіву героїв матеріалу
