"Абонент не в мережі вже 10 днів, "А я свого закордон витягла", "Раптом що, навіщо я тобі такий?", "У них хороша зарплата, хай за свої купують" – на таких емоційних гойдалках щодня живуть офіційні чи цивільні дружини військовослужбовців. Як не з'їхати з глузду, де шукати підтримки та як жити з постійною тривожністю – діляться досвідом кохані захисників та дають фахові поради психологи.
Стати пліч-о-пліч у будь-який спосіб
Чернігівка Ольга Конопацька-Плєхова за півтора місяці закрила збір на РЕБи сумою з шістьма нулями. Жінка має надпотужну мотивацію, аби робити все: її чоловік, з яким вона вже більшу частину життя, – у війську. Коли приймав рішення стати на захист Батьківщини, радився. Однак Ольга переконана, що в такому випадку вибір - лише за тим, хто його робить. Завдання другого з пари – стати беззаперечною підтримкою, якщо не зі зброєю в руках (а таке бажання теж було), то в тилу.
"Він був проти, щоб я теж йшла. Адже за таких умов ми б обоє думали про безпеку одне одного, а не про виконання бойових завдань. Він попросив, щоб я залишалася його опорою тут. І я одразу почала шукати необхідне. Бо в 2022 році мало було знайти гроші, треба було ще знайти, де придбати. Спочатку закривали потреби чоловіка, його підрозділу. Коли до мене звернулися з великим збором, було страшно. Та бути тилом – замало. І якби так вважали всі, то ЗСУ мали би значно більше підтримки".
Волонтерство (хоч Ольга і не називає себе волонтеркою, радше – менеджеркою), багато роботи, навчання стали для жінки своєрідною терапією, хоча були спроби пропрацьовувати свій стан "стиснутої пружини" з психологами та психотерапевтами.
"Я потрапила в програму підтримки, пройшла декілька сеансів. Але навіть сформулювати нічого чітко не могла, і це мене ще більше тригерило. Тож такий формат залишила, – каже жінка. – Наразі періодично спілкуюся з дружиною побратима мого чоловіка. Нам не треба нічого пояснювати одна одній. Завалюю себе роботою, чекаю. Найважче чекати, коли нема зв'язку, нема інформації. От просто – чекати. Важко. Це наче всі нутрощі стиснуто в кулак і не відпускає".
Молитва - це теж присутність
Бути поряд, хоч і в тилу, обрали для себе й Аліна Єфименко та авторка книги "Чернігів: чотирикутник єдності" Дар'я Бура. Обидві жінки теж знаходять розраду у волонтерстві, обидві не є офіційно заміжніми.
"Мені, мабуть, пощастило. Стосунки з коханим зав'язалися, коли він уже був у війську. Тож мені не довелося переживати це як стресову новину, що кардинально все змінює. Мене не "напрягає" відсутність штампу. У нас є спільна відповідальність – донька (дитина від попереднього шлюбу Аліни), кіт, наш куточок, який ми облаштовуємо. Я маю контакти його побратимів та командира, коли коханий на позиціях і не виходить на зв'язок, вони мені дають необхідну інформацію. Мене "напрягає", коли цими контактами доводиться користуватися, – ділиться Аліна власним досвідом. – У ці дні я все одно йому пишу. Бо знаю: коли матиме можливість прочитати, він це зробить, і йому важливо знати, що я робила. Коли мені хочеться плакати, я плачу. Інколи кажу коханому, як мені важко. Він розуміє, підтримує. Якщо він не хоче щось розповідати – не випитую. У нас нема іншого виходу, як за будь-яких обставин і в усьому підтримувати одне одного і за нагоди багато обійматися".
Через шість років стосунків коханий Дар'ї Бурої, перебуваючи на фронті, прийняв рішення розійтися. 10 місяців пара не бачилася.
"Це було неочікувано і дуже боляче. Його просто, як-то кажуть, накрило, і він так собі вирішив. Однак ми обидвоє усвідомили, що це було неправильно. Він дуже змінився. Дуже втягнувся у військову справу. Якщо раніше мені було байдуже до офіційного заміжжя, то тепер чіпляє документально невизначений наш статус, адже раптом що, навіть до лікарні можуть не пустити. Та поки так, як є. Віджартовується, інколи каже щось на кшталт "нащо я тобі буду потрібен". Але якщо на цьому зациклюватися, накручувати себе, довбати його, краще точно нікому не буде. Ми кохаємо одне одного. Решта – ситуативні обставини", – резюмує Дар'я.
Військовослужбовиця Людмила Дєєва не з чуток знає, як воно – безпосередньо бути там, на фронті.
"Мене завжди тримає одне: моє переконання, що молитва – це теж присутність. Моя присутність біля чоловіка, коли він далеко, – це мої молитви про нього. Ніколи не допускаю думки, що він може не повернутися. Звичайно, все одно є фонова тривога. Але я намагаюся відволікатися – служба, спорт, прибирання. Зідзвони з чоловіком за першої ж можливості, – каже Людмила. – Першочергово у шлюбі – це повага до чоловіка. Зокрема, і повага до його рішень. Якщо ти у шлюбі з дорослим, свідомим, відповідальним чоловіком, то його вибір треба поважати і приймати. Інакше є ризик перейти в роль капризуючої дитини чи гіперопікаючої матері. Пара – це про повагу та взаємну підтримку, а не про обслуговування страхів одне одного".
Триматися – це дія
Психологиня та дружина військового Наталія Павленко зауважує, що універсального рецепту для пошуку рівноваги не існує. Однак є те, що точно мають робити дружини – щось робити.
"Триматися – це теж дія. А хто, за що, в який спосіб – справа індивідуальна. Щоб триматися, треба сили. Фізичні, ментальні. Тож не варто ставити життя на паузу, відкладати улюблені заняття, хобі. Якщо це приносить радість – не втрачайте це, - переконана Наталя. - Потрібна фізична активність. Звісно, у кожного своя: йога чи силові тренування, біг, піші прогулянки чи просто робота на присадибній ділянці. Важливою є залученість або турбота про когось – волонтерство, підтримка. Я би дуже радила жінкам за нагоди почитати, послухати, пройти навчання щодо психології військовослужбовців. Бо чоловік точно зміниться, і вам обом доведеться вибудовувати нові стосунки.
Важливим є спілкування зі своїми людьми, яким не треба щось пояснювати. Знайдіть/сформуйте своє коло, навіть якщо у ньому буде лише одна людина. Віднайдіть своє джерело духовності (релігія, медитація тощо)".
Психологиня Інна Чистенко каже ще й про відчуття подвійного навантаження на жінку. Адже функціонал чоловіка в родині на декий час більшою мірою падає на її плечі. Треба балансувати одночасно між тривожністю та потребою давати дітям відчуття "усе добре". За таких обставин дружини/партнерки військових часто замовчують свою потребу в підтримці, допомозі. Відбувається певне «завмирання» – не завжди хочеться ділитися своїми переживаннями. Оточуючі наче й готові підтримати, але не можуть супроводжувати таку родину 24/7, бо мають власні життєві потреби та інтереси.
"Важливо звернути увагу на стан одне одного у найочікуваніший період – під час відпустки. Тоді, коли емоції переповнюють, і родина/пара часто намагається наздогнати час, проведений окремо. Але, знову ж таки, уявлення про це у кожного своє: для когось це – усамітнитись і побути в родині, для когось – соціальна активність, бажання ніби повернутися в довоєнний період. І тут як ніколи варто вміти домовлятися і не очікувати зайвого. У разі відчуження, дистанціювання не вимагати уваги, а давати відчуття своєї присутності", – зауважує психологиня.
Тішить, що з'являються простори та сервіси підтримки жінок і дівчат (дружин, коханих, матерів, сестер, дочок) військових. Це об'єднання в соціальних мережах, гарячі лінії. Зокрема, у межах Всеукраїнської програми ментального здоров’я «Ти як?» на Чернігівщині регулярно проходять дні спільнодії. Там можна дізнатися про соціальні гарантії; юридичну підтримку; написання грантів; безоплатну соціально-психологічну допомогу; можливості щодо жіночих просторів з широким спектром занять, які допоможуть мамі відпочити, дитині - здобути нові навички, молоді – розширити коло спілкування.
У Чернігові таких жінок і дівчат чекають у просторі "Вільна" (просп. Перемоги,112) чи БФ "Карітас Чернігів" (вул Шевченка 109/1, тел: +380671937909). Дуже багато різноманітних активностей проводять у жіночому хабі на Ремзаводі (проспект Миру, 194). За психологічною підтримкою можна звернутися до свого сімейного лікаря. А ще - до регіонального відділення БФ “Голоси дітей” (безоплатна лінія психологічної підтримки - 0800210106).
