Чернігівський Молодіжний театр завжди асоціювався з його засновником, режисером Геннадієм Касьяновим. У 2018-му році Геннадія Сергійовича не стало і театр перебував у стані певної турбулентності, допоки наприкінці 2021-го його не очолив киянин Ігор Тихомиров. За три роки багато змінилося: від складу театральної трупи, де тепер чимало нових, зовсім юних облич, до репертуару, в якому нерідко можна побачити вистави столичних театрів.
Тож напередодні Міжнародного дня театру ми поспілкувалися з Ігорем про те, чим сьогодні живе «Молодіжка», і чим театр Тихомирова відрізняється від театру Касьянова, а що новому керівникові, навпаки, було важливо зберегти.
«Я розумію, що повинен працювати так, ніби в місті просто шалена конкуренція»
- Пане Ігорю, думаю, що правильно було б почати цю розмову зі спогадів про Геннадія Касьянова, чиє дітище перейшло до ваших рук. Напевно, це нелегко – очолювати театр, так тісно та невідривно пов’язаний з його засновником…
- У нас з Касьяновим були чудові стосунки. Ми товаришували з кінця 90-х. Я працював в одній з вистав театру, як актор і сам ставив для Молодіжного, тричі, здається. І життя так склалося, що коли Геннадій Сергійович пішов у засвіти, мені випало не лише очолити створений ним театр, але й допрацьовувати деякі з його робіт. Він не встиг доробити «Швейка», його не стало за 3 місяці до прем'єри. Коли я побачив відео, зрозумів, що там ще багато нереалізованого потенціалу. Переговорив з акторами, і ми домовились її допрацювати. Зробили меншою за часом, вона стала, як на мене, динамічнішою і успішно пройшла у Львові на «Золотому леві». Коли актора Руслана Бугая мобілізували, ми поставили виставу на паузу, але зараз знову відновили її в репертуарі.
До повномасштабного вторгнення ми також встигли повернути до репертуару ще одну виставу Касьянова, «Собаче серце». І тут уже я максимально намагався зберегти атмосферу, сенси. Ми з акторами були в полеміці, постійно думали: а як би Касьянов це зробив? 5-6 репетицій на все, але результат мені дуже сподобався. А Володимир Банюк там був просто фантастичний. Дуже шкодую, що не можемо більше грати цю виставу.
- Вам «у спадок» перейшов не лише культовий для міста театр, а й його одвічна проблема - будівля «Молодіжки» раніше належала єврейській спільноті. Як давали лад цьому?
- В мене немає відчуття, що є проблема. Я бачив в архіві документ, що більше ста років тому тут була єврейська школа. Не синагога, а школа, наголошую. Люди, звичайно, цікавилися, як я ставлюся до потенційної передачі будівлі. А я вважаю, що майже всі тут погодились би переїхати, якби нам надали приміщення, яке було б більшим та ідеально пристосованим для потреб театру. Якби там була більша глядацька зала, місць так на 200-300, з гарним ремонтом фойє, гримерки, сучасне освітлення, якісний звук і т.д… Рішення дуже просте, насправді: варто запропонувати більш вигідний варіант. Ось і все. І тоді це можна буде розглядати всерйоз. Але поки нема альтернативних пропозицій, це все звичайний популізм.
- У трупі зараз чимало студійців, які грають разом з корифеями. Чи є місце чомусь на кшталт конфлікту поколінь чи «дідівщини»?
- Дідівщина при мені неможлива у жодній формі. Я цю історію ненавиджу. До радянської армії не пішов саме з цієї причини. У театрі всі розуміють, що я стаю трішечки неадекватний сам, коли бачу неадекватність людей навколо. І краще до цього не доводити. Насправді майже всі люди тут намагаються бути в діалозі. Я їм дуже за це вдячний.
Звичайно, є певні виклики. Я постійно, наприклад, щось пропоную Володимиру Банюку. Він неймовірний актор, дуже подобається мені за творчими якостями. Але сьогодні йому важко погоджуватись на комедійний матеріал, наприклад. А це сьогодні моя головна пропозиція. Володимир говорить, що в нинішні часи просто не може таке грати. Я його розумію. Тут кожен реагує по-своєму. Мені, наприклад, подобається зараз звертатися до легкого матеріалу. Стає краще на душі, коли бачу реакцію глядачів в залі, чую, як вони сміються. Я їх ніби висмикую з жахливої історії сьогодення на якийсь час. І я позицію Володимира поважаю, хоча й дуже сподіваюсь, що скоро театр створить виставу, в якій він зіграє головну роль.
- Знаю, що для вас важливо, щоб до театру ходила молодь. Що робите для того, щоб її зацікавити?
- Ми намагаємося працювати сучасною мовою. І це не тільки стендапи, наприклад, які я ввів у виставі «Побачимо, хто з нас псих!». Це загалом мова сучасного театру, зрозумілого. Щоб глядачі розуміли, що з ними зі сцени говорять живі люди. У Чернігові небагато театрів і, відповідно, мало спроб створювати сучасний театр. Цього бракує. Якби тут було ще з десяток колективів, можна було б говорити про якусь тенденцію. Але навіть у своїй маленькій бульбашці я розумію, що повинен працювати так, ніби в місті просто шалена конкуренція. Повинен максимально віддаватися по акторській школі, по справжності існування акторів на сцені, по цікавим темам, сучасним жанрам і так далі.
- А як щодо давніх шанувальників «Молодіжки»? Чи так само вони люблять театр Тихомирова, як колись – театр Касьянова? Чи, можливо, якась частина не сприйняла ваш підхід до роботи?
- Скоріш за все, якась частина не сприйняла. І це сто відсотків нормально. Люди всі різні. Якби всі мене сприймали, то в мене було б відчуття, що, може, я сплю чи збожеволів. Люди не зобов’язані попри все любити мене й те, що я роблю. Але, за моїм відчуттям, вже з'явилися глядачі, яким цікавий саме такий театр. І він, все ж-таки, в найкращих своїх проявах, недалеко відійшов від кращих вистав театру Касьянова.
«У «Молодіжці» ніколи не було й не буде одноосібного царства жорстокого керівника»
- Що важливого вам вдалося зберегти, а що ви принесли своє?
- Студійність, яка була при Касьянові, робота на по-справжньому творчий результат, повна самовіддача – думаю, це нам вдається зберігати і зараз. Ми дуже прискіпливо ставимося до наших вистав, як і він колись. Я точно знаю, що Геннадій Сергійович проходив через ті ж проблеми, бо певні речі не змінюються десятиліттями в Чернігові. Але він цінував творчу свободу, запрошував різних режисерів до співпраці. Йому завжди було цікаво створювати нові проекти з новими людьми. Так само й ми сьогодні вільні й відкриті для пропозицій та співпраці.
У «Молодіжці» ніколи не було при ньому й не буде при мені одноосібного царства жорстокого керівника. Коли я приходив сюди, сказав, що працюватиму п'ять років і все. І я не змінив рішення. За два роки планую піти з Молодіжного театру і хочу за час, що залишився, зробити максимум, аби про мене хоча б якийсь процент людей казав, що це було цікаво.
- А чому не хочете лишатися довше, ніж на 5 років?
- Я ж не Брежнєв і не хочу тут померти з почестями (сміється). Мені це не цікаво. Я від самого початку говорив, що заходжу на п'ять років. Всім це казав. Можливо, люди не вірять. Але я думаю, що цього достатньо, аби якусь планку підняти. І задати вектор руху. А потім треба рухатись далі. Всім: і мені, і театру.
- Що би ви хотіли встигнути за період, який ще плануєте очолювати театр?
- Я хотів би, аби всі актори театру зіграли у моїх виставах. Щоб ми знайшли цікаву художню мову. Хотів би, аби ми попрацювали ще з декількома режисерами, яким я довіряю, про яких я знаю, що це висока якість режисури. «Річарда ІІІ» поставити. Там є одна ідея, дуже класна й абсолютно хуліганська, й якщо вона спрацює, буде потужно. А ще в роботі історія, яку я пишу сам. Зараз вона називається «Калита». Це парафраз на «Тіні забутих предків», пластична вистава на основі українських пісень. Це в чомусь концерт, але там не буде слів, які говоритимуть актори. Тільки пластика, танці, вокал. Щось таке 100% перформативне. Те, що подобалося Касьянову, але не дуже подобається мені.
- Тобто, хочете вийти з зони комфорту, якщо беретеся за те, що вам не подобається?
- Я просто думаю, що я це зможу зробити якісно. І мені це цікаво перевірити. Я впевнений в собі, як завжди. Це іноді боком виходить, особливо на вулицях, якщо треба битися (сміється). А тут може спрацювати, мені здається.
- Як взагалі виникла ідея створити навчальну студію при театрі?
- Студія була й при Касьянові колись, та й я мав такі плани раніше. Ми не давали великої реклами. Коли до нас прийшло 20 людей, вирішили, що більше не треба. На другу студію ми взяли всього чотирьох дівчат і хлопця. Брали тих, в кому бачимо можливість швидкого розвитку та шанс за рік-два вийти на сцену. Студійці першої студії вже грають в основному складі. Сергій Тимощук та Ярослав Сінчук уже актори театру. Паша Коморний зіграв велику роль Кролика у «Алісі». Алісу, в одному зі складів, грає Віка Коровкевич. Їй 16 і ще зарано говорити про 100% результат, але це вже цікаво. 13 років Кароліні, яка грає головну роль в «Поліанні», а ще – тітоньку Мей у «Побачимо, хто з нас псих!».
Але якими б обдарованими вони всі не були, театральні університети не просто так 4-5 років готують акторів. Це серйозна робота. Тож студійцям треба посилено працювати, бо ми розраховуємо на них в наступних прем’єрах: «Річарді ІІІ», «Душі» за Огієнко, «Легкій закусці» Лозьє…
Ще в планах - «Академія сміху» - японська п’єса з Олександром Щукіним та Мирославою Витриховською; «Дві Жінки» - сучна українська п’єса з Юлією Матросовою та Любов’ю Веселовою; проєкт зіркового режисера Костянтина Томільченко «Дон Жуан». Словом, роботи вистачить на всіх.
- Коли плануєте випустити «Річарда III»?
- Кінець сезону. Якщо Томільченко нам не завадить (сміється). Для нього, якщо він скаже: «Ігорьок, у мене, щоб приїхати, є час лише наприкінці сезону» я, звичайно, все зупиню. Він відпрацює, і потім ми будемо продовжувати. Але я думаю, що до завершення сезону ми повинні випустити дві-три потужні вистави.
«Для мене немає Чернігова, як маленького міста. Немає Києва, як великого міста. Все вирівнялося. Заповнилося сценою»
- Щодо Томільченка та інших київських зірок. У «Молодіжному» останнім часом часто грають столичні театри. Ви самі киянин. Чи не дорікали вам, бува, що возите своїх?
- Слухайте, в мене ж свої такі, що немає на що жалітися (сміється). Коли Льоша Вертинський кожен рік може до нас в Чернігів приїжджати, це завжди цікаво. Костя Томільченко той самий. Його постановка – моновистава «Суперстар», у нас уже разів п’ять йшла, вона дуже подобається людям. Це дуже міцна робота. Звісно, що я тягну сюди людей, яких знаю і на яких я можу покластися. У нас в репертуарі є «Фієста», яку ми поставили з киянами разом. І там грає Катя Варченко, її не треба зайвий раз представляти, і там головна роль у Роми Покровського. І коли є такий симбіоз, і ти просто розумієш, що чернігівський актор Роман Покровський є актором не менш якісним, ніж столична зірка та серйозна театральна акторка Катерина Варченко, це розставляє правильні акценти. Я Рому взагалі вважаю одним з найкращих акторів України, щиро.
- Як вам в Чернігові взагалі?
- Мені тут надкомфортно. Якби не війна, я б отримував величезне задоволення від роботи, від життя в Чернігові. Я вже надивився на великі міста. Можливо, це вік. Я в Київ приїхав в 90-му році. Мені вже набридло битися. Я маю на увазі не фізично: битися з великим містом, з якимись глобальними історіями. Мені не подобається департамент культури Києва. Вони це знають, я їм тисячу разів це казав. Маю надію, коли я повернусь, цих чиновників вже не буде. Можливо, з наступними можна буде говорити про щось. А так… Думаю, я трішки зарано з'явився в Чернігові. Можливо, мені було б варто років на 10 пізніше приїхати, і тоді б я вже залишився тут. Тому що місто з його ритмами, з його емоційною складовою, з його людьми, більшість яких мені дуже подобається, мені підходить. Я був дуже молодий, коли приїхав перший раз. Касьянов мене зустрів на залізничному вокзалі, провів по своїх місцях, ми кави попили, прогулялися. Це була осінь. Мені все дуже сподобалось, і з того моменту нічого не змінюється.
- Часто можна почути, що у нас місто дуже спокійне, що це місто пенсіонерів, люди тут важкі на підйом… Стереотипи – страшна штука, словом. А ви - людина зі столиці, з іншим внутрішнім темпоритмом, – що б з цього приводу сказали?
- Тут вся історія в тому, що є люди, які думають і транслюють, що це периферія. І вони тут живуть при цьому, самі себе переконавши, що це болото. Але якщо ти приходиш без відчуття периферійності, з відчуттям центру світу, який тут зараз, навколо тебе, то все змінюється. Там де я не може бути периферії, це мій головний меседж. І для мене немає Чернігова, як маленького міста. Немає Києва, як великого міста. Все вирівнялося. Заповнилося сценою.
Фото з приватного архіву Ігоря Тихомирова
