Артем Ракітін став дуже відомий у Чернігові після того, як разом зі своєю командою у березні 2022 року допоміг вивезти з оточеного міста більше 20 тисяч чернігівців. Ми доволі детально розповідали про це у нашому першому відео інтервʼю з ним влітку 2022 року. Пізніше Артем Ракітін доєднався до сил оборони і пройшов цікавий військовий шлях, брав участь в унікальних спецопераціях у складі елітного спецпідрозділу. В одному з боїв на Харківському напрямку Артем отримав важке поранення, яке призвело до втрати ока. Після реабілітації він активно займається громадською діяльністю та благодійністю. Нижче історія самого Артема Ракітіна, яку він розповідає від першої особи.
Я довго займався боксом, маю звання кандидату в майстри спорту з цього виду спорту. Строкову службу я служив в спортроті, там теж займався боксом, за ЗСУ брав участь у змаганнях, служив. Потім працював у сфері безпеки, був охоронцем, бодігардом. Зараз займаюся бізнесом, маю мережу кав’ярень.
Ранок 24 лютого 2022 року – я лежав у своєму ліжку з дружиною, ми почули вибухи. Вже була зібрана тривожна валіза, я евакуював свою родину на Західну Україну і повернувся в наше рідне Місто-герой Чернігів, де продовжив з хлопцями боронити місто. У нас була яка ситуація, ми повинні були боронити місто, якби всередині вже були бої. У нас була зброя, все-все було. І так трапилося, що мені почало багато дзвінків поступати щодо евакуації: як ти виїхав, як ти вивіз сім’ю і так далі. На той час окрім прильотів у Чернігові ще не було бойових дій, і щоб не сидіти в місті, я прийняв рішення і почав евакуювати людей нашою командою. Це було більше 26 тис людей. Це реальні, офіційні цифри.
Я хотів служити з правильними хлопцями, щоб було тет-на-тет, тому що найдорожче, це коли ти побратиму довіряєш життя, один одному довіряєш. Багато мені пропонували щодо служби: і в 93-тю бригаду, і в інші, але я прийняв для себе рішення, що піду служити в Головне управління розвідки спецпідрозділ «Артан». Це наша дружна велика сім’я. Це люди, які самі перед собою вмотивовані, і вони хочуть служити поряд з нами, і це дуже важлива річ для всього суспільства, для всієї України. До рядів нашого підрозділу з вулиці тебе не заберуть. У нас всі вмотивовані хлопці, це один з важливих факторів – мотивація.
Операції, в яких я особисто брав участь – це вже новітня історія України, деталі будуть відомі колись пізніше. Це дуже глибокий тил, я не можу все казати на сьогоднішній час. Це Зміїний, це Вишки Бойка, це наш рідний півострів Крим. Вам не зрозуміти, це така краса! Ці буревії, хвилі, воно настільки рідне, воно заворожує внутрішню будову і дає мотиваційні цілі до збереження цілісності нашої країни. Тебе спонукають думки, що треба поїхати родиною в Крим, відпочити там.
Поранення отримав на Харківщині, Куп’янський напрямок. Це була піхотна задача, ми повинні були виставити лінію фронту, а вночі штурмувати загарбників на нашій рідній ненці-землі. Мій взвод зайшов на позиції, я там командиром був. Ми розставились на спостережні пункти, нас було шестеро, і ще чотири чоловіка – це був суміжний підрозділ. Взагалі до купи нас було десять чоловік. Я розставив всіх по позиціях, а хлопці у нас не дурні, дуже грамотні. Ми розставили кулемети, все важке, всю канітєль, яка має бути. І потім всі почули характерний звук техніки, нас штурмувало 2 БМП і танк. Негідників було до 35 чоловік, і вони почали нашу посадку штурмувати, це відстань близько 30 м.
Почався бій, мій побратим Гера вискочив, з ручного гранатомета втулив в БМП. Я почав працювати гранатометом «Бульдогом» по БМП, був екшн. В цей час по нашій посадці відпрацював ворожий танк, і осколок влучив мені в обличчя. Я втратив свідомість, погрузився в інший світ, я бачив своє тіло, я розмовляв з Пресвятою Богородицею. Жалівся їй, що як же так, я ж молодий хлопець! А мені тільки 30 років виповнилося, і я наступного дня поїхав на завдання. І по старому православному календарю це було свято Покрови Пресвятої Богородиці – 14 жовтня. Так трапилося, що вона завжди поряд зі мною, і для мене це дуже важливо, тому що вона постійно мене оберігає.
Я просто нелюдським храпом хропів, я пам’ятаю цей храп. Занурюватися в інший світ – це класно, ти ні про що не думаєш. Проноситься тисяча картинок: День народження, школа, маленький, діти, якісь весілля, друзі, вся ця картинка швидко прокручується. Ну, як так, я такий молодий хлопець! І я починаю приходити до тями. Я тільки руками тримав обличчя, а через годину лише мені наклали пов’язку, я дуже багато крові втратив, дуже. Я втрачав свідомість. Коли кров не потрапляє до мозку, мозок вирубається, потім ти падаєш, і мозок знов вмикається. Я пам’ятаю, як сиджу, потім брик – «пішов», полежав, мотор покачав, пішла кров, хоп – і я включився. Я цю ситуацію пам’ятаю.
Коли вони пішли нас штурмувати, мій побратим ліквідував бійця, в якого була радійка, Той у дорозвідку з ящиком гранат поліз, щоб закидати нас. Ми забрали цей ящик гранат, бо в нас БК вже дуже-дуже мало було, до того ж нас розбили, і ми метрів на 50 змістили усі позиції. Наше щастя, що в нас була їх станція, рація, і ми почули, що вони їдуть на штурм, на зачистку. Я вже тоді у свідомості був, казав давайте вже кидайте гранати, і хлопці закидали гранати в той напрямок. Ми десь попали гранатою у їхнє скупчення, бо ми чули по рації: «Нам нужен медэвак! Нас посекло! Нас посекло! Чё там, б*ть?» Коротше, кіпіш в них підняли. І нас ця ситуація врятувала.
Я дуже перелякався, коли не бачив на два ока. В мене була така історія: я спочатку бачив, потім мене залило, і я думав, що в мене пропав зір. Це дуже страшна історія була на психологічному рівні. Лежу і думаю: «Чому не руку, чому не ногу, а зір?» Не бачити – це дуже страшно. Потім надійшов в лікарню, і з’явилась думка, що всі побратими живі, що життя продовжується, і треба ще багато робити праці. Я такий завжди дуже активний хлопець.
Якщо в це занурюватися, то можна згоріти. Звичайно, картинка в дзеркалі не та, це адаптація, звикання. Я дуже сильно злюсь, коли я наливаю чай десь в кафе, дивлюсь і тупо ллю мимо. Це мене тригерить, і я такий: «От, fuck, однорукий космонавт!». І дуже багато таких речей. За кермом справляюсь, постійно їжджу, це для мене не проблема. Мені ще кажуть: «негіднику все до лиця», кажуть, що тобі ще брутальніше, ще крутіше. А я на них так дивлюсь… Мою дитину це зовсім не бентежить, абсолютно.
Громадська діяльність для мене, це, насамперед, саморозвиток, емоційна будова внутрішнього світу. Я в цьому розвиваюся, я кайфую від того,, коли роблю людям добро. Я від цього емоційно заряджаюсь, це внутрішній стан, вам не передати. Я позавчора їздив хлопчика Богдачика з ДЦП, і дитятко мене взяло за палець, а в нього дуже важка форма ДЦП, дуже. Ми йому будемо допомагати. Вони з села, в них немає змоги, треба матусю і бабусю навчити, щоб вони реабілітацію взагалі вдома проводили, і це дуже важливі речі. Я вам хочу сказати, добра від добра ніколи не чекай. Якщо хочеш зробити добро, допоможи! Для мене це кайф, я насолоджуюся цим, емоційно насичуюся цим всім. Я знаю, що це карма моїм дітям, що моєму синові не буде соромно за батька за свого.
Цей проєкт у нас більше 9 місяців вже, щовівторка ми годуємо людей. Ви ж бачите скільки людей. Хто може, партнери, друзі передають одяг, своїми силами, своїми особистими коштами я цей проект тягну. Допомагаємо, робимо такі благі справи. В мене дуже багато таких проєктів. Ми допомагаємо і з дронами, і зі зборами моєму підрозділу, допомагаємо людям, хто плете сітки.
Хлопцям, які після поранення, важливо знайти себе в житті. Це дуже важливо. Коли ти знаходиш себе, вимикаються дурні емоції. Давайте реально дивитися, багато хлопців, хто знаходить себе, а хто не знаходить, починає вживати алкоголь, наркотики. Хлопці, рідні, я вам скажу, треба знайти свою нішу: спорт, благодійність, просто приходите годувати котів, ходити на рибалку, збирати сміття в парку, приєднуйтеся до благодійних організацій! Це дуже кльово! Треба спілкуватися, дружити з усіма людьми, кайфувати від життя. Ми всі сильні, тому що ми пішли туди захищати нашу рідну неньку Україну, це дуже сильний вчинок від всіх чоловіків. І ми всі, хлопці, не повинні здаватися, насамперед. Це ще одна сходинка, яку ми повинні переступити!
