Про Чернігів існує не так багато книжок, якщо не рахувати наукові історичні праці. Тому кожен з художніх чи документальних (репортажі, мемуари) творів, у яких місто виступає помітним фоном для оповіді – допомагає краще зрозуміти життя людей, які тут виросли.
Одна з таких книжок – біографічний роман Ольги Карі «Компот із патисонів». Він про дитяче та раннє підліткове життя у Чернігові часів пізнього СРСР і перших років Незалежності України. Звісно, більша частина книжки могла бути написана жителькою Полтави, Вінниці чи Запоріжжя, адже вся країна жила за більш-менш однаковими лекалами. Проте в тексті є немало й цікавих саме чернігівських подробиць. З найбільш яскравими з них ми хочемо познайомити читачів pechera.info.
Судячи з тексту, родина авторки жила в районі перехрестя нинішніх вулиць Захисників України та Коваленка, а сама вона відвідувала спершу школу в цьому самому районі, а згодом – школу #1, тож і локалізовані історії переважно «Рокосухою» та центром. Далі – цитати з книжки.
Про традиції
Оце «Што мнє дала ета ваша "нєзалєжность"?» подекуди і досі живить дискурс чернігівського життя.
Чернігів – це місто, де живуть самі «військові, пенсіонери та військові пенсіонери», принаймні так любили у нас жартувати. Хоча хіба то був жарт? Я й сама росла та виховувалася у родині відставного військового лікаря.
... коли вечоріло, весь великодній Чернігів п'яним покотом лежав на паркових лавах та під ними, по газонах, гайочках і сквериках та уздовж квітучих берегів Десни чи Стрижня. Впивалися так, наче то був останній день життя і остання пляшка горілки на планеті.
Колядування було синонімом мало не жебрацтва. Групки гомінливих дітей, які у різдвяний вечір та на Старий Новий рік ходили по сусідах, жодних колядок не співали. Лише скоромовкою промовляли «Щедрик - ведрик - дайте - вареник!» та «...паляниця не така, дайте, дядьку, п'ятака!» і простягали мішечок для цукерок і грошей.
Про електрику
Із присмерком Чернігів вгрузав у синяву ночі. На околицях не працював жоден ліхтар, жодна вітрина крамниці не озивалась світлом до чорних вулиць, а у вікнах похмурих п'ятиповерхівок у скупому й жовтому миготінні свічок розгойдувалися довгі тіні людей.
У центрі міста життя ще трохи жевріло: мешканці принаймні деяких кварталів, особливо тих, що стояли упритул до лікарень, майже не знали задушливої темряви «віялових відключень». За головною площею із Драмтеатром панувала суцільна ніч.
Околиці Чернігова тонули в темряві. Хоч на свята віялові відключення скасовували , милість місцевої ТЕЦ не поширювалась на вуличні ліхтарі.
...світло у Чернігові вимикали щовечора «усього» на кілька годин... У школі відмазка «не було світла, тому я не вивчив вірш/не зробив математику/не прочитав оповідання» цілком мала право на життя - вчителі хоч і кривилися, але приймали виправдання.
Про транспорт
...у центрі перетиналися маршрути громадського транспорту, який хоч так-сяк, але курсував. Хай це були переважно заіржавілі тролейбуси і давно списані чеські автобуси, у яких два довгі салони з'єднувалися «гармошкою», завдяки їм вечори на центральних вулицях ще зберігали атмосферу «всегараздості» й затишку. Але розклад руху вже набув хаотичності й непевності.
Щоб дістатися додому, доводилося спершу добряче промерзнути на зупинці, потім енергійно поштовхатися, аби десь хоч однією ногою примоститися на тролейбусних східцях й учепитися чи то за поручень, чи то за чийсь капюшон...
... тригодинну подорож зі столиці до Чернігова. Тоді між Києвом і Черніговом замість маршруток ще курсували великі червоно-сірі «ікаруси», які заїжджали на зупинку в Козельці - там пасажири могли збігати в туалет і поласувати вуличними пиріжками, які продавали просто на зупинці.
Про хліб та смаколики
На початку дев'яностих у Чернігові стало зовсім скрутно з хлібом... У «Хлєбному» під гастрономом «Сіверський» оголосили: за купони на одну людину даватимуть тільки два буханці хліба. Втім, удвох можна було «окупонитися» на чотири хлібини, а втрьох - на шість. І потяглися в магазин вервечки жінок і чоловіків, що приводили з собою на хлібні закупи мало не всю родину, а головне - дітей, своїх і навіть сусідських...
Хліб привозили після шостої вечора. Або не привозили – як пощастить.
...з одного боку прилавка можна було здати пляшки з-під молока, а з іншого – отримати жменю копійок, морозиво у вафельному стаканчику чи склянку дивовижного березового соку, який насправді був розведеним консервованим напоєм із березового соку та яблучного сиропу... Дорівнятися до нього міг хіба що шипшиновий сік, яким славилося кафе «Гранат» біля універмагу «Сіверський». То був трунок вищого гатунку...
Колись у тому-таки гастрономному кафетерії робили справжні молочні коктейлі з морозива, вершків і сиропу. Та дуже швидко вони зникли з асортименту... Вже на початку 90-х «молочні бари» по гастрономах почали буквально на очах перетворюватися на капосні «генделі» й «наливайки».
На коктейлі ми ходили у справжнє кафе-буфет біля кінотеатру «Перемога»: тамтешні молочні мікси з яблучним сиропом подавали у високих стаканах із соломинками. А ще там смажили смачнющі пончики, які викладали на тарілки, притрусивши цукровою пудрою.
Іноді, але вкрай рідко (тобто майже ніколи), у продажу з'являлося морозиво крем-брюле, теж у вафельних стаканчиках. Славетне ескімо, пломбір у шоколаді, ми бачили хіба що в кіні. У Чернігові, принаймні на його околицях, до кінця вісімдесятих ескімо в глазурі було екзотичнішим за банани чи жуйки «Дональд Дак».
...вже згаданий «Гранат» славився не тільки морозивом, а й сметанним тришаровим желейним мусом, збитими вершками шматочками чорносливу та рубінового кольору гранатовим соком.
«Гранат» був дуже елегантним кафетерієм, чи не в кожної чернігівської дитини, народженої у вісімдесяті, обов'язковими в фотоальбомі були два фото - на гіпсовій жабці з фонтану та на білих візерунчастих сидіннях у кафе «Гранат»...
Та настали дев'яності, і «Гранат» «перепрофілювався» геть на іншу публіку... Відповідно до цільової авдиторії змінилося й меню. У вітрині замість тортів, пісочних корзинок і тістечок вишикувались бутерброди з ковбасою, варені сосиски та інші наїдки на кшталт котлет у тісті й дешевого смаженого мінтая.
Така сама доля спіткала і кафе біля овочевого магазину... За тодішніми мірками це було не просто кафе, а цілий ресторанний комплекс, бо під одним дахом і однією вивіскою «Кулінарія» розміщувалися одразу два заклади. Один займав велику залу і, власне, був «Кулінарією», а ще їдальнею і бенкетним залом... У сусідньому меншому приміщенні облаштувалися невеличке кафе, куди родини з усієї вулиці Одинцова (нинішньої Захисників України) водили дітей на вершкове морозиво, ситро, сметанне желе і помадку, порізану хвилястим фігурним ножем і викладену в креманки... Одну з бічних стін прикрашало величезне карбоване панно за мотивами давніх чернігівських легенд і казок про богатирів...
Аж раптом сталося диво! У Чернігів прийшло морозиво «Пінгвін»! Сама думка, що морозиво може смакувати м'ятою чи бананом і мати жовтий, синій чи фіолетовий колір, була з розряду фантастики... Одного дня ми дізналися, що цей нечуваний «Пінгвін» почали продавати в «Кулінарії» біля овочевого. І того дивовижного, неймовірного «Пінгвіна» там, виявляється, аж ціла вітрина! Десять чи двадцять, а, може, й більше смаків, і кожен смак іншого кольору, а черга сягає на вулицю і тягнеться аж до під'їзду сусіднього будинку!..
Кульки «Пінгвіна» можна було купити в тару «з собою» – нечувана доти розкіш!.. Малинове? Горіхове? Ананасове? Мангове? Бананове? Персикове?.. Їх змітали з вітрини за лічені години. І для тих, хто стояли у самому кінці черги це була неабияка прикрість.
... коли відкривався «Макдональдс» у Чернігові, заклад оголосив акцію - кожен, хто у день відкриття купить гамбургер, отримає другий безкоштовно... ми ходили роздивитися чергу, яка двічі обігнула круглу будівлю «Макдональдса» і тягнулась далі уздовж довжелезної галереї квіткарів аж до самісінького входу на Центральний ринок
Про закупи і базар
«Сіверський» розташовувався на першому поверсі довжелезного напівкруглого будинку, що височів над тодішньою площею Героїв Сталінграда – головною транспортною розв'язкою району Рокосухи, який запозичив свою назву у магістральної вулиці (сьогодні – проспект Лук'яненка. - Прим. ред.).
То був великий магазин, поділений на торгові секції й щільно обплутаний вервечками коротких і довгих черг, у яких повсякчас товклися люди. Хоч би що ти прийшов купувати, голку чи телевізор – черг було не уникнути. Та спершу треба було привернути увагу продавчині, яка, здавалося, найменше у своєму житті воліла помічати таку несуттєву абищицю, як потенційний покупець. Якщо все ж щастило догукатися до неї... знехотя виписувала талончик із артикулом. Із цим талончиком треба було тупцяти в касу, та не в будь-яку вільну, а тільки в ту, що була закріплена за товарним відділом. Вистояти чергу, розрахуватися, отримати чек. Із чеком і талончиком повернутися і знову чатувати, коли неприступна продавчиня ще разок зауважить вашу присутність, нервово висмикне з ваших рук чек і нарешті пожбурить через прилавок вашу покупку, замотану в сірий чи брунатний папір.
Якщо, скажімо, треба було купити труси, гребінець, фломастери та ґудзики, доводилося приготуватися до усіх кіл пекла. Всі ці товари продавалися у різних торгових секціях... На закупи до «Сіверського» доводилось ходити всією родиною. Бабуся розподіляла доручення між усіма членами сім'ї.
Речових ринків у Чернігові було два. Один ліпився до Центрального продуктового, але туди ми майже ніколи не їздили, бо поруч з нашим домом був значно більший інший ринок – «Нива».
Колгоспний продуктовий ринок «Нива»... у дев'яності виповз за межі торгового павільйону. Він розтікся по всьому пустирю, що тягнувся від школи #30 аж до універмагу «Сіверський». Географію речового ринку попервах часто коригували. То він майже упритул наближався до дев'ятиповерхівок на околицях вулиці Пухова (зараз - Коваленка. – Прим. ред.), то перетікав у інший бік, ближче до проїжджої частини й шкіл...
На «офіційному» ринку торгували свіжозавезеними джинсами, светрами, кедами й спідницями, кремами й шампунями, технікою «панафонік» та «сорні»... одяг висів на вішаках або був викладений на торгових столах чи розкладачках. На «блошці» ж торгували переважно з землі, підкладаючи під товар якусь газетку чи шматок церати. Щось розвішували на деревах і кущах... Ту невпорядковану частину торжища ніколи не йменували «антикварним ринком» чи «блошкою», а називали так: «у бабок з рук».
Полювати на якісні речі на базарі було справою марудерю і майже безнадійною. Це був нескінченний ярмарок одноманітних моделей, дешевих тканин, дешевої фурнітури, поганого шиття і геть негрдящого клею. На одну хорошу річ припадало що двадцять ганчірок, які зношувалися за лічені тижні.
Про моду
Хотілося би гарних дівчачих сукенок, а не сплетених бабусею штанів із «шерстянківської» нитки, яка кусалась і кололась навіть через щільні колготи.
У дев'яності запанував український «льодовиковий період», що супроводжувався темрявою, холодом, безгрошів'ям і повальною пристрастю жінок до плетіння...
Вишукані схеми, перекладені на мову грубезної нитки «Шерстянка», що її тоді виготовляла чернігівська фабрика первинної обробки вовни, перетворювали журнальні кашемірові светрики на огидні одоробла. «Шерстянські» нитки годились хіба що на грубезної рукавиці прибиральника снігу чи шкарпетки на лютий мороз, та доводилося носити сплетені з них штани, сукні, светри, кофти.
Найбільше страждань і прикрощів... завдавало взуття, особливо жінкам. Взуття ніколи не бувало вдосталь... нову пару купували, тільки коли остаточно знищувалася попередня... Момент безжального вердикту «на смітник!» намагалися якомога далі відтягнути в часі, раз по раз віддаючи черевики у ремонт. Та хороших майстрів у дев'яності в місті майже не лишилося, а ті що були, тижнями міняли змійку на блискавці, а ставили набійку чи латали підошву – місяцями...
Справжнім святом стала поява в Чернігові перших крамниць «Монарх», де за адекватні гроші почали продавати красиве і зручне взуття.
Про бізнес-процеси
«Човникування»... почало ставати звичним. Каравани «ікарусів» із Чернігова спершу кілька разів на тиждень, а потім мало не щодня рушали в бік польського кордону, напхом напхані людьми й торбами...
Везли все придатне для вивезення, що здавалось придатним для товарообігу: кришки для консервації, свердла, помади, цвяхи, котушкові нитки й дроти, приймачі, пилки, домашні плетені шкарпетки, іграшки, ковдри, сервізи, простирадла, білизну, спиці для плетіння, гумові надувні човни - геть усе!
Везли гітари, цимбали й концертні бандури – дитячі й дорослі – які тоді виготовляла Чернігівська музична фабрика... У дев'яності фабрика й сконала - замовлень ні від державних, ні від приватних чи закордонних музичних колективів не надходило. Півторатисячний колектив скоротився до жменьки працівників, яким довелося швиденько перепрофілюватися. Замість полірованих гітарних дек і лакованих кришок фортепіано на фабриці деякий час виготовляли труни на замовлення якихось італійців, та за кілька років і цьому настав край.
«Човникування» змінювало людей... Попервах багатьом ставало нестерпно боляче від разючих контрастів... на зміну класній кімнаті з пишними айстрами від першокласників чи світленькій ординаторській із білим крохмальним халатом приходили просякнуті смородом застояної сечі й тютюну тамбури електричок і нічних закіптюжених потягів, що курсували між українським Черніговом та білоруським Гомелем. А на кордоні зустрічали похмурі білоруські міліціонери, охоронці й бандюки в одній особі, наділені безмежною владою, які безцеремонно оглядали сумки і брали собі все, на що поклали око.
...тато повіз до Білорусі нерозпродані в Польщі помади й свердла. Та повернувся без подарунків - звідки ж у Гомелі було взятися жувальній гумці та «Пепсі-колі»? Натомість привозив гроші – білоруські «зайчики» були тоді доволі міцною і стабільною валютою. На відміну від купонокарбованців, їх вважали «за гроші» нарівні з рублями й доларами.
Про чорнобильський слід
Першої «післячорнобильської» весни вулицями Чернігова постійно курсували поливальні машини. Потім пішли дощі, й вода в калюжах після них була жовтувато-білою, як розчин гірчичного порошку... Казали, що то були «кислотні дощі» і ще багато років потому осад від квиткового пилу в калюжах лякав примарою «чорнобильських» опадів.
...суниці, чорниці, лісова ожина, яка щоліта буяла біля поромної переправи на Десні... Дорогою на пляж ми зазвичай обносили ожинові кущі, збираючи ягоди жменями і кидаючи просто в рот. А тепер увесь ожиновий врожай лишався в'янути на сонці. Полуниця, малина, порічки теж були під питанням... Аж до появи у продажу перших консервованих шампіньйонів гриби на нашому столі лишалися під тотальною забороною.
Перші роки після Чорнобиля не їли вдома й рибу, тим паче виловлену із сусідніх річок та озер, відмовилися від дичини, не брали жодної городини у селян на ринку. Не можна, не можна, не можна, надто близько Чернігів тулився до Чорнобиля!
Я не пригадую, щоб у моїй школі влаштовували урочисте вшанування чорнобильських роковин. Ми носили квіти на афганський меморіал, дарували квіти ветеранам Другої світової, ходили всім класом дивитися на вічний вогонь на Болдиній горі... натомість жодних чорнобильських «виховних» годин не проводили, ліквідаторів на урочистості не запрошували, жертв не вшановували...
...у середній школі ми всі мали спеціальні жовті «корочки» - посвідчення «чорнобильців»... Вони давали право безкоштовно користуватися громадським транспортом. Утім, насолоджуватися пільговим проїздом випало недовго – вже у середині дев'яностих «лавочку» з безкоштовним катанням у тролейбусах і автобусах почали прикривати... Ще коли у чернігівському міському транспорті не було постійних кондукторів, а квитки купували в кіосках на зупинці, контролери час від часу влаштовували рейди на «зайців». Одного разу вони ледь не відібрали у мене ту «чорнобильську» посвідку.
Про символи нового життя
За рік-два до чернігівського універмагу «Дружба» завезли величезну партію «Барбі»... Тоді ще ніхто не вживав словосполучення «китайська підробка», хоч насправді ті «Барбі» з «Дружби» були нічим іншим, як дешевими «болванками», відлитими із другосортного пластику... ноги її не згиналися, а біляве волосся підозріло нагадувало коси моїх старих ляльок.
Згодом і справжня «Барбі» примандрувала до Чернігова. За універмагом «Дружба», дорогою до готелю «Градецький» знаходився «Будинок побуту»... На першому поверсі відкрилася крамниця, де товар продавали або за долари, або в цінах, перерахованих згідно з курсом долара. Тут торгували радіотелефонами, пропонували дорогу каву в жерстяних банках, продавали фени, калькулятори, дорогий алкоголь, косметику, цукерки, перші «Снікерси», трансформерів і машинки на радіокеруванні для хлопчиків, а також Барбі для дівчат. Проте ціни в крамниці були - не підступитися...
Поруч з універмагом «Сіверський», що у дев'яності силкувався перетворитися на торговий центр, працював подарунковий магазин «Вікторія». Він поєднав у собі магазин посуду і крамницю косметики, і там раптом вигулькнув чи не найбільший у місті вибір мініатюрних версій французьких парфумів.
У дев'яності почав мовлення чернігівський міський телеканал, який позбавив нудний ефірний час державних мовників крутезними американськими фільмами в піратських перекладах.
