«Піхота бачить самий виворіт реальності – і не втрачає оптимізму». Ці слова Гліба Бабіча влучно доповнюють образ сержанта Дмитра Миколаєнка на позивний «Шаман». У лютому 2022-го року, маючи 52 роки та третю групу інвалідності, він без вагань добровільно взяв зброю до рук, щоб захистити своїх рідних від окупантів та два роки стримував ворожу навалу на Сході.
Спочатку Шаман служив водієм у складі 72-ї бригади імені Чорних Запорожців, потім понад рік виконував обов’язки командира окремого кулеметного взводу. Брав участь у боях під Бахмутом та Вугледаром, разом з побратимами нищив підрозділи 155-ї бригади морської піхоти РФ, що вразила світ жорстокістю та розмахом воєнних злочинів у окупованих Бучі та Ірпені. Отримав відзнаку Головнокомандувача ЗСУ “Сталевий хрест». І хоча за станом здоров’я міг би працювати в ТЦК, нині є інструктором одного з батальйонів 158 ОМБр і передає досвід бійцям, яких по-батьківськи лагідно називає «хлопчиками».
Ми зустрілися з Шаманом під час його короткочасного візиту до Чернігова та поговорили відверто, чим живе піхота наприкінці третього року повномасштабного вторгнення.
«На війні я став глибше вірити в Бога»
- Ваш шлях воїна почався 24 лютого 2022 року. Що спонукало зрілу цивільну людину взяти до рук зброю й встати на захист України?
- У мене четверо онуків. У мене діти. І на той період ворог був фактично під хатою моєю, тому я навіть не задумувався. Як і будь-який нормальний адекватний чоловік, я був повинен це зробити. Спочатку ми стояли на блокпосту під Києвом. Потім потрібні були добровольці, і всі з нашого блокпосту пішли і потрапили до лав Чорних Запорожців. А далі була Вуглегірська ТЕС, Зайцеве, Горлівка, Нью-Йорк…
На війні я став глибше вірити в Бога. Я навіть сам молитви складав. Заїжджаємо в якийсь населений пункт біля «нуля», стоїть на в’їзді хрест – я перехрестився. Хлопчики спочатку просто дивилися, а через пару заходів теж стали хреститися.
- Тобто, це правда, що на нулі атеїстів нема?
- Нема від слова «зовсім». Кожен вірить, кожен надіється і кожен молиться. Коли шість годин тебе просто без перестану криє, і вже нудить від того, ти не розумієш, куди дивитися, у тебе недопалки не гаснуть – сигарета за сигаретою, ти сидиш і молишся. Була у мене колись бабуся-сусідка. Її давно нема серед живих, і я з її молитов пам’ятав буквально декілька слів, але на основі цього складав власні. Згадував ікони святих, які колись бачив, і молився їм, молився ангелам, щоб зберегли мене.
- Можете поділитися історією вашого позивного? Чому саме Шаман?
- Взагалі від самого початку я обрав позивний «Ворон», але він не прижився, бо все вирішив випадок. Стоїмо ми якось на блокпосту, погода нікудишня, йде дощ. І я беру якусь кришку від каструлі, якусь палицю й починаю як шаман бити в ту кришку й жартома закликати дощ припинитися. І що ви думаєте? Спрацювало! Так воно й пішло далі, я став Шаманом.
«Чогось такого, чого б я не бачив на війні з їхньої зброї, нема»
- Щодо противника, хочу вас відверто запитати як людину, яка на фронті буквально з перших днів. На початку повномасштабного вторгнення у медіа формувався образ такого собі ворога-«чмоні», невмілого та непідготованого. Наскільки далеко це від реальності було тоді і зараз?
- Не потрібно було забувати ані на мить – ні тоді, ні тепер: наш противник – друга армія світу. Так, були там і чмобіки, але були і «вагнери», а більша частина – працюють по накатаній радянській схемі. Якщо це інженери – то вони копають і роблять це якісно, а далі іде «спецура» їхня. Ворог сильний. Ну, і людський фактор. Їх просто достатньо кількісно. Взяти навіть оті недобитки совдепівські, їх багато, дуже багато. У 2022-му було багато, а зараз ще більше. І вони кидають на нас все, що попало. Чогось такого, чого б я не бачив на війні з їхньої зброї, нема. ФАБи, КАБи, міномети, танки… «Сонцепьок» – це така зараза, що все випалює… Гази теж, оцей хлорпікрин - дуже неприємна штука, на собі відчув. І фосфор – красиво, але хорошого мало.
Вони не гребують нічим. І насправді пруть напролом, на смерть. Брали ми полонених, у них є, як ми їх називаємо – «верблюди», що носять на собі БК, їжу, воду. Так ось оці «верблюди» йдуть без броні, а потім в полоні розповідають нам: «У мєня вибора нєту. Заскочіл-вискочіл, авось виживєшь, а так і своі убіть могут». Правда чи ні – не знаю, але так говорять.
«Миші буквально бігали по бороді, забігали під одяг»
- Цивільній людині важко повною мірою уявити умови, в яких воює піхота. Які вони – будні кулементника?
- Найдовше я був на позиції 27 днів. Потім на три дні вийшов і знову зайшов на тиждень. Побратим, який зник безвісти, казав: «Я прийду додому й розкажу Світланці своїй, скільки потрібно платити за воду». Тому що півторалітрової пляшки води достатньо, щоб помитися, попрати і залишається ще на помити берці. Запитують інколи: «Чому ви не голитесь?» Але не знають: бували моменти, особливо у 22-му, якщо я побачу, як хтось водою вмивається, приб’ю його. Не тому, що води в армії не було, ні. Було достатньо. А тому, щоб взяти цю воду, треба пройти по відкритій місцевості три кілометри. І це може коштувати комусь життя, а занести – багато не занесеш. Я зазвичай як ходив: магазин, 4 гранати, рюкзачок на броніку, і там ще пачок 10 патронів. Це тільки робоче. Крім того, ти ще несеш пак води, їжу… Практика показала: коли заходимо на позицію, не варто тягти якісь тушонки, або що. Береш найпростіше й найлегше – мівіна, суха ковбаса, кава, цукор і вода. Балончик газу, маленький пальничок або ж окопні свічки, і таке було. І цього достатньо, якщо це критична точка.
До війни ніколи не думав, що метр на метр плівки – це просто жесть, яка хороша ковдра. Ми тоді були у Павлівці перед Вугледаром, прорив... Зайшли, як зазвичай кажуть, на три дні, але вийшло на 14. А це було 29 жовтня, холодно. Розігнатись щоб зігрітися – нема де, і отой шматок плівки виручав дуже, щоб хоч трохи тепліше стало.
А ще, де б ми не були на позиціях, до мене завжди приходив якийсь котик. Дуже виручало під час навали мишей у 2023-2024 роках. Вони буквально бігали по бороді, забігали під одяг. А ти до них вже так звик, що навіть не гидуєш: миші в тебе Машки, а пацюки – Ларіски. Просто дошкуляють. І от коли котики з’являлися, то миші нас обходили стороною.
«Для нас, військових, дуже важлива підтримка тилу та повага»
- Велика війна триває вже майже три роки. За вашими спостереженнями, що найбільше змінилося: як на полі бою, так і в тилу?
- Ворог змінився. Я багато чому навчився за ці роки і багато чому ще треба вчитися, бо все постійно змінюється, і противник працює по-новому. Раніше вони просто не цінували свій ресурс, в лоб ішли, а тепер змінили тактику, ще з Авдіївки. Народу у них достатньо, тому намагаються вже не в лоб, а взяти в кільце.
Такі шакали, як їхня камчатська 155-та бригада, в полон взагалі не беруть. Коли ми їх перед Вугледаром розбили, залишилося ціле поле їхньої спаленої техніки, просто купа металобрухту. Бо вони просто йшли на нас парадом. На жаль, у нас теж були немалі втрати, але ми доказали, що нам їхні хвалені морпіхи по силах.
Якщо ж говорити про тил, скажу від себе особисто, але думаю, що більшість зі мною погодиться. Мені зараз 54 роки, фізично я в порядку, бігаю і ще побігаю. Буду воювати до кінця, поки ноги мене носять. І багато хто з хлопців - так само. А от моральний дух слабший за фізичний стан, і я не впевнений, що захочу після перемоги одягати військову форму. Тому що багато хто в тилу дивиться зараз на військових як на ізгоїв. Вити хочеться, але це реальність. Якщо у 22-му ти йшов і тобі дякували, посміхалися, то зараз дивляться, як на бозна кого. Хоч чіпляй вивіску: «Я бойовий, а не відсиджуюсь у штабі». Але мені це не потрібно. Для близьких, рідних все й так відомо. Дасть Бог, закінчиться війна, і я залишу все позаду. Мені простіше буде нести добро дітям, проводити час з родиною, сидіти з онуками біля річки й дивитися, як качечки плавають…
Дивно зараз бувати в тилових містах, де війни начебто нема. Власне, я для того й воюю, щоб люди жили спокійно й вільно, але не так, ніби нас не існує взагалі. Для нас, військових, дуже важлива підтримка тилу. Не обов’язково - фінансова, я зараз не про це. От просто йде військовий – і повинна бути якась повага. А її немає. 90 відсотків бойових вам скажуть, що не мають цієї повсякденної поваги й підтримки. І нам дуже треба просте нормальне спілкування.
- Чого краще уникати, щоб не тригерити воїнів? І про що, навпаки, варто з ними говорити, щоб їм було легше?
- Бувають абсолютно тупі питання, які не можна задавати нікому з військових. «Ти багато орків вбив»? – це неприпустимо. Ми не на бойні, тут не ведеться рахунок, а війна не така, якою видається по телевізору: ось ворог, ти його поцілив, убив, він упав – все. Ні. Коли ти просуваєшся, а вони лежать навколо мертві, ти не будеш рахувати: «Ось скільки я набив їх». Це дурня все, але багато таких речей запитують, причому навіть найближчі друзі. І, чесно, після такого закриваєшся. Не лізь в душу. Просто привітайся, просто привітно поговори. Не розпитуй, захоче військовий – сам розговориться.
Втім, навіть коли починаєш говорити про щось позитивне, так чи інакше усі розмови зводяться до війни. Перед повномасштабним вторгненням я працював водієм, але зараз все частіше згадується попередня робота. Я був садівником у досить заможних і відомих людей. Можете уявити, які пишні й гарні у них були сади, які газони, квіти, і я доглядав за цим всім. І ось уже на війні, поблизу шахти Святої Матрони в Торецьку, ми виходимо на передишку, а там біля церкви - троянди. Взагалі у Донецькій області шикарні троянди, я в житті таких прекрасних не бачив, як там. Так ось, я знайшов сікатор і почав підстригати ті троянди. Хлопці питають: «Ти здурів?» А я кажу: «Ви не розумієте, якщо переростуть, то стануть шипшиною, їх треба доглянути».
«На війні два святих правила: дивись і слухай»
- Як в.о. командира та як інструктору вам довелося і навчати менш досвідчених, і нести відповідальність за побратимів. Що категорично заборонено під вашим командуванням? І що ви намагаєтеся донести до тих, кого вчите?
- На нулі не можна пити. Категорично. Мої хлопці завжди знали, що за таке буде від мене суворе батьківське покарання. Я казав: от закінчиться війна, підете село на село битися, – я вам бідон горілки поставлю, напивайтесь, скільки влізе. А на війні два святих правила, якщо хочеш вберегти життя своє й побратимів: дивись і слухай. Коли людина випила, вона стає безконтрольною, втрачає координацію, уважність. Випити для хоробрості – не буває такого. Це так не працює, тут радше «випити, щоб отупіти». Адекватно працювати на нулі можна тільки при тверезому розумі.
Нереально навчити всьому. Доносиш, розжовуєш, вкладаєш, робиш все, що від тебе залежить і що в твоїх силах, але не даєш їм хибної небезпечної впевненості, що вони все знають. Бо це просто неможливо. А ще погана практика – одразу кидати недосвідчених бійців на прорив, це потенційні загиблі, в кращому випадку, – поранені. До речі, у нас досі залишилося в ужитку оце гидке совдепівське «200», «300». Я багатьом своїм кажу: «Ми не передаватимемо по рації «У нас 300». У нас поранений. Крапка. Бо ми не скоти, ми люди. Не треба нумерувати людей.
- Якщо говорити про мрії та дива, чого б вам хотілося найбільше?
- Див я в житті не бачив насправді, але знаєте, якого дива найдужче хочу? Щоб моя банда, мої хлопчики, що зникли безвісти, повернулися. Знаєте, як кажуть: побачити та вмерти? Навіть так готовий. Це не пусті слова, ти просто живеш з цим, ти відчуваєш це за собою. При тому, що я підтримую їх родини, спілкуюся. Завжди кажу: «Вони такі ж божевільні, як я, вони десь гуляють, вони обов’язково повернуться».
Це Рома Топик, «Ромашка» наш, у нього два хлопчики, він не раз казав: «Я в полон не здамся, краще підірвусь». Я відбирав у нього гранати кожного разу. Це Петя «Роса», який братиками нас називав, і я досі чую оце «братики» його голосом… Це «Батя»… Пам’ятаю, як тільки вигрузили нас біля Вуглегірської ТЕС, так і прихід одразу БАБАХ! І я кричу: «Батя!» А він: «Живой!» Розмовляв російською, але двічі нас з такої дупи витягав…Це все така банда… Зараз по одному з хлопців перевіряють ДНК після обміну тілами, і, може, хтось десь чекає, щоб співпало ДНК, а я молюсь, щоб не співпало. Бо це та павутинка, на якій тримається моя віра в те, що він живий.
«Нікого з нас не народили у броніку з кулеметом в руках»
- Як ви, як воїн, що три роки майже нон стоп на передовій, могли би прокоментувати такий наратив – «я не народжений для війни»? І чи можна, на вашу думку, вважати щирими українцями тих, хто досі не взяв до рук зброю?
- Ніхто не народжений для війни, жоден з нас. Чи народжений для війни «Дід», який вже пішов на пенсію, а на війну прийшов у 57 років? Чи «Тренер», який до війни навчав малих дітей рукопашному бою, а потім на моїх очах отримав таку контузію, що його вивертало три дні? Він народжений? Та й я навряд чи. Нікого з нас не народили у броніку з кулеметом в руках.
Я скажу так: не кожен повинен бути на нулі. Але кожен повинен робити те, що у нього добре виходить. Наприклад, зараз в тилу є багато молодих хлопців, які дуже якісно машини ремонтують. Такі були в Кураховому, в Покровську. При цьому вони часто не брали оплату за свою роботу. А дітки маленькі, які нам листи пишуть та малюнки малюють! Намалює дитя прапор, сонечко і солдатика, волонтери той малюнок привезуть, ти розгорнеш – і так тепло на душі. Стовідсотково в кожному солдатському рюкзаку є такий малюнок, і часто від незнайомої дитини. Іноді це замість іконки. Знову ж таки, волонтери. В моєму оточенні нема таких, хто б наживався на війні, усі – справжні бджілки, які буквально цілодобово роблять все, щоб нам допомогти. Тож перш ніж зайвий раз сказати, що президент або ще хтось не такий або щось робить не так, варто спитати в себе: «А сам я такий? А чи все я роблю, що від мене залежить?»
