29 листопада, у Молодіжному театрі стартували традиційні 38-мі Грудневі театральні вечори. У програмі представлені вистави відомих київських театральних колективів, акторський тренінг, а також цьогорічна прем'єра господарів фестивалю — комедія “Побачимо, хто з нас псих!”
Фестиваль відкрила моновистава зірки столичної сцени, актора Олексія Вертинського, “Синій автомобіль”, яку чернігівський глядач мав змогу побачити вже втретє. Прем'єра “Синього автомобіля” відбулася в далекому 1998 році, але глядацька любов до цього відвертого експресивного монологу про долю та творчі шукання митця не вщухає й до сьогодні. А сам Олексій Вертинський неодноразово перемагав з ним на українських та європейських фестивалях.
Журналістам Чернігівської Медіа Групи вдалося поспілкуватися з Олексієм Вертинським (далі в тексті - О.В), а також поставити декілька запитань художньому керівнику Молодіжного театру, Ігорю Тихомирову (І.Т).
- Чим би ви пояснили таку палку глядацьку любов до “Синього автомобіля”? Чому ця вистава “чіпляє” вже 25 років?
- (О.В) Хоч вбийте мене, не знаю. Для мене це незрозуміло, бо мені коли вперше дали прочитати п'єсу, я читав та думав: “Ну і? Ну шо це за галіматья?” Нічого не розумів, навіть відмовлявся, але хто ж мене там слухав. Дано? Давай, працюй. Але потім, коли я вже почав отримувати нагороди (все почалося з “Київської пекторалі”), подумав: “Мабуть, таки в цьому щось є!” Знаєте, я ж може справляю враження дорослої, розумної людини, а насправді – це геть зовсім не те. Я навіть не намагаюся когось обдурити. Моя задача актора грати лише ті задачі, які мені режисер ставив. А якщо я буду гратися безпосередньо як мала дитина, це як раз влаштовує режисера. Мені не подобається бути критичним до себе. Абсолютно. Раз режисер хоче саме таку лялечку мати — тримайте, будь ласка. Якщо всім сподобалося — я гордий, щасливий. Хоча насправді мені мільйон разів здавалося, що я б так не робив. Тут стільки протиріч, власне, як і саме явище театру. Ну що це таке? Бог зна. Якась химера.
- (І.Т) Я не знаю, як можна диктувати Вертинському. Ми три вистави поставили разом, я жодного разу нічого не диктував. Я такий: Льоша, треба те й те зробити, давай я тобі завтра покажу... А там величезна вистава, 30 людей на сцені, і я дивлюся й розумію: о, все, цього вже не треба робити, воно вже пішло, дякую, Льоша, красавчик!
- (О. В) Бувають такі режисери, з якими комфортно працювати, вони недовго мені розжовують, що від мене вимагають. А бувають такі багатослівні, що я нічого докупи зібрати не можу. Це все такий хаос, який раптом, несподівано в одну мить може перетворитися на чудо, а може на пшик.
- (І.Т) Ще й тому розпочинаємо з “Синього автомобіля”, що я думаю про творчу якість, перш за все. Тут випадкових вистав точно не лишилося, проєкти артівські по-справжньому, і звичайно, “Синій автомобіль” один з найперших.
- За яким принципом компонувалася програма цьогорічного фестивалю?
- (І.Т.) 30 ми граємо благодійну виставу, комедію “Побачимо, хто з нас псих” й збираємо гроші на амуніцію для наших акторів, Руслана Бугая та Костянтина Слободенюка, які нині в ЗСУ. Зараз є соціальний запит на комедії, це одна з останніх наших прем'єр. 1 листопада у нас “Театр на Печерську”. Ігор Рубашкін, Григорій Бокланов та інші актори у виставі “Покоління Пепсі” за творами Сергія Жадана, і вже солд аут, нема жодного вільного квитка. Потім театр “Сузір'я”, народний артист України Анатолій Ященко, Ірина Мельник, заслужена артистка, вистава “Куди я з вами не піду”. Це хоч і понеділок, але теж дуже великий попит на виставу. А потім, 3-го грудня у нас курс Дмитра Богомазова зі своєю першою виставою “Татуйована троянда” за Теннессі Вільямсом. Краса! Вони круті, вони малі, але ця вистава вже в репертуарі Київського театру Лесі Українки. І взагалі курс Богомазова — це такий знак якості. На наступний день вони зроблять свій тренінг для усіх охочих.
- Олексію, якщо говорити про ваш досвід спільної роботи з Ігорем Тихомировим як постановником, можете поділитися чимось цікавим? Це була для вас зона комфорту, чи якісь виклики як для актора?
- (О.В) Це завжди комфортно. З Ігорем з самого першого слова, з напівслова все створювалося. Зазвичай це: “Льоха, я там без тебе все зроблю, а ти мені вже згодом будеш потрібен”. І я вже вмонтовувався в те, що він собі нафантазував і встиг зліпити. Звісно, кожного разу по-різному, але вистава “Ефект Ба” - це найміцніша наша бомба така, мені вона страшенно подобається. Вона важка, вона надважка, але мені страшенно до вподоби.
- (І.Т) Ми грали прем'єру у Палаці спорту в Києві. Ми там на підлозі поставили нову сцену, побудували залу на 400 глядачів, завезли туди світло, звук і таке інше. То була моновистава Льошина, у цьому просторі. Виходив він біля Палацу спорту з метро й побачив здоровенну рекламу на весь фасад (сміється)...
- (О.В) Я ледь свідомість не втратив, аж коліна затрусилися. Думаю, що ж ти за артист? Кажеш, що любиш грати, а злякався власної морди, ну! (сміється)
- Вам як актору комфортніше працювати з партнерами, чи у форматі моновистави, коли ви на сцені один?
- (О.В) Я безумовно люблю, коли нас багато. Я взагалі не зовсім серйозно ставлюся до моновистав, монофестивалів, мені здається, що це не зовсім театр. А з іншого боку, це така “перевірка на вошивість”, коли ти один на один з глядачем і треба примусити їх годину тебе слухати, вірити, сприймати це все. Тому спочатку у мене завжди був мандраж. В день, коли у мене ця вистава, я прокидався з зіпсованим настроєм. А коли багато людей по сцені бігає, то за когось сховаєшся і все складеться більш-менш-гармонійно. Бачте, я не спеціаліст з театральної справи, моя задача — творити диво, от і все. І я цим і займаюсь.
- Я так розумію, що за стільки років у професії ви не перестали отримувати задоволення від акторства?
- (О.В.) Знаєш, це той випадок, коли мало того, що займаєшся улюбленою справою, так тобі за це ще й гроші платять. Це дуже елегантно.
