Повітряна тривога вдень — це одна історія. Купа справ, звуки, люди. Тривога ніби вбудовується в день. Але ніч — це інше. Уночі, коли все навколо тихе, ти чуєш кожен рух, кожен звук. І ти не знаєш, що, де і з якого боку летить.
Спочатку я сприймала тривоги як якусь фонову інформацію. Щось десь сталося.
Та одного разу в районі, відносно неподалік від мого дому, впало п’ять шахедів.
Те гудіння… А потім дві ракети. Будинок хитався, як при землетрусі. На перший погляд — усе обійшлося. Але я дивлюсь на руки — а вони тремтять.
Я почала моніторити телеграм-канали, вступила в чати. Там, де всі так само лякалися, запитували: "Де летить?", "Чи чули ви вибух?", "Це наш район?". Хтось писав: «дуже страшно», хтось — матюкався. Але згодом я повиходила з усіх цих груп. Бо зрозуміла: це не підтримка — це спільна істерика. Це як отара, що тремтить, де усі біжать, збиваючись до купи.
Почалися нічні марафони в підвал. Немає сну.
А потім — заспокійливі від лікаря. А потім — антибіотики, бо в сирому підвалі застудилася.
Життя перетворилося на ритуал реакції: тривога → підвал → безсоння → стрес → нова тривога. А ще нова система сповіщення, яка просто під вікнами кричить, як сирена з фільму жахів.
А потім я зупинилася.
Одна ніч — і я зрозуміла: якщо я зараз не зупинюся — просто не витримаю. Організм зламається, психіка зламається. Я — зламаюся.
Це не означає, що я перестала боятися. Боятися — нормально. Неможливо бути спокійною, коли щодня гинуть люди. Але я поставила собі запитання:
Ірино, це що, твоє життя?
Це і є твій сенс — чекати, слухати, ховатися?
Невже страх — це все, що залишилося?
Я й далі бігаю в укриття. Можливо, єдина з під’їзду. Але тепер — не з панікою. Без телеграм-чатів, без нескінченного моніторингу. Просто з холодним розумом: окей, тривога. Укриття. Потім повертаюся до себе.
Моє життя — це я. І я вирішую, як мені жити.
