Привіт, я - Саша, інструктор з домедичної допомоги, створюю жахливі реалістичні вавки в @army_boobs.ua, багато думаю, але мало про це пишу.
Чому? Бо коли починаю писати, нариваюся на хвилю хейту, а я дівчинка ніжна, мені від цього боляче. Тож, заховавшись в Печері знов спробую подати голос, і попереджаю, буду відбиватися, єслі шо.
Так вже сталося, що першим текстом тут буде не перший, а актуальний, бо він про Великдень, і якщо ми зараз його не розмістимо, то так він і помре.
Мовчання - не золото
Вчора моя максимально інстаграмна подружка ревіла білугою на моїй кухні, за себе і все те, про що ми не говоримо. Завітавши вранці до церкви святити паски вона побачила військових, і цей вигляд сильних і мужніх викликав у неї благоговіння (найбільша, найщиріша повага, шана; безмежна любов - тлумачний словник) та бажання підійти та дякувати.
- Чого не підійшла?
- Не знаю, як це зробити
- Підійди та скажи: "Я хочу Вам подякувати", а далі вже дивись, чи можна обійняти/потиснути руку/чи це все. Але скажи, чому, чому ти не говориш про те, що відчуваєш, ну, в інстаграмі твоєму, наприклад. Так же все виглядає так, наче вся ця війна повз тебе.
- Я так хочу, щоб всі вони повернулися, це так несправедливо, що війна забирає у них стільки життєвого часу плаче схлипуючи. А говорити, ну не знаю, навіщо?
- Бо ти також агент впливу, хай у своїй бульбашці, але ж.
- Знаєш, мабуть я не зможу говорити про це спокійно, от і все. Не зможу просто терпляче розтлумачувати. Я так багато цього всього, цих історій, цих близьких мені людей поховала глибоко в своїй голові, що не зможу говорити спокійно. Я зірвуся на плач чи гнів знов захльобується сльозами
-Госсподи, та так воно і є, я теж не кажу, бо не можу спокійно.
І з таких як ми складається загальна картинка суспільства якому загалом байдуже.
