Більшість мене знає як викладачку традиційного співу і як маму двох запальних хлопців. Якщо зі співом в Чернігові все спокійно і послідовно, то зі сприйняттям інакшості не завжди так. Інклюзія. Забаганки чи потреба?
Що таке інклюзія?
Кожне друге посилання в гуглі говорить, що “інклюзія – це процес збільшення ступеня участі всіх громадян у соціумі”. Ми звикли говорити про інклюзію в контексті фізичного громадського простору - тротуари, бордюри, пандуси, відсутність чи наявність тактильної плитки…але, чи насамперед це про це?
Я маю прекрасного Наума, сина, якому 7 років, 4 з яких йому тисне одяг, тисне до болю… Протягом 2 останніх років ми як паломники по лікарях в різних містах. І жодного разу ми не почули твердої відповіді щодо діагнозу, тільки море припущень. Це довгий і складний шлях, я прийняла його повністю і навчилась в ньому бути щасливою. Але зараз трохи про інше…
Ззовні Наум виглядає як звичайний активний хлопчик, а коли йому починає тиснути він може гучно кричати, плакати, падати, можуть приходити хвилі агресії. І самий болючий для мене, але вже цікавий досвід коли це відбувається на вулиці. В образі людей саме за такими ознаками, що описані вище, можна впізнати розбещену дитину, що бавиться і “маніпулює мамою” і саме такі висновки я завжди чую від перехожих. Люди вішають кліше, навіть не даючи секунді роздумам “а може це не так”.
Фрази які я чула: “Я зараз тебе заберу”, “Я тебе здам поліції”, “Як тобі не соромно, так себе поводити”, “Ану заспокойся, ти ж такий дорослий”, “Зараз висаджу з автобуса і підеш пішки”, “Заспокойте свою дитину”... Витримавши драматичну паузу я завжди кажу цим людям “йому погано”, “в нього сенсорний розлад” і у відповідь чую тихе “вибачте, я ж не зна(в)ла”.
Звісно, ми не знаємо про незнайомців нічого, ми оцінюємо людину через призму свого досвіду та своїх цінностей чи суджень. І от інклюзія для мене, насамперед це питання “а може це не так”. Це постійне оновлення і різне ставлення до різних людей. Це про можливість бути різним в громадському просторі та в першу чергу не отримувати осуду за цю різність, а й краще – отримувати прийняття, а вже потім розуміння.
Я не буду підіймати тему ветеранів та військових, які мають ПТСР чи інші розлади, прояви яких ми не звикли бачити на вулиці. І наскільки сильно нам треба оновлюватись, бути більш обізнаними, щоб врешті решт бути більш чуйними один до одного.
