banner

Записки з еміграції. Папірець #1

Сьогодні я прокинулася із відчайдушним бажанням і рішучістю взятися за написання книги. Ні, не просто так, не для галочки. І не задля підтримання модного тренду. Для себе. Для своїх дітей. Для того, аби зберегти в пам’яті те, що і так навряд чи забудеться. Той час, коли життя поділилося на "до" і "після".

З більшим акцентом на час «до», спогади про який гріють душу. І якщо моїм дітям таки не судилося побачити місця маминої сили та щастя, хочу, щоб вони прочитали про них, побачили на фото і — полюбили…

Хочеться зберегти усю палітру емоцій, почуттів, переживань. Закарбувати в пам’яті обличчя та імена людей, місця, події, увесь той досвід, який (боюся сказати це вголос) перетворив найстрашніший і найскладніший час війни на подорож. Тут і біль, і сум, і горе, і радість, і відкриття, і нові здобутки, і старі нездійснені мрії. Як у стрічці Інстаграму — один день живемо життя, наступний — прощаємося із ним…

Вже третій рік повномасштабної війни, і, вір чи не вір, а час трохи лікує, трохи притуплює біль. Тож намагаюсь не забувати «жити життя», не дивлячись ні на що. Живемо, не відкладаємо. Про що це я? Ага, про книгу. То ж вирішила зібрати докупи всі свої думки й записати. Тому це радше щоденник, а не книга. Ба, навіть не щоденник — а зібрані докупи записки на окремих стікер-папірцях.

Для кого? В першу чергу для себе і своїх рідних, бо між нами тепер океани та різні часові пояси… А ще для тих, хто був зі мною "до" і хто лишається зараз. Для тих, із ким я пила каву у "Фотелі", гуляла по Валу, кого навчала і з ким навчалася. Для всіх, із ким провела дитинство у селі й "відірвану" юність (if you know what I mean). Для покоління, яке стрибало під "Скрябіна" та "Океан Ельзи", у кого ім’я Віктор Павлік чи "Аква Віта" викликає посмішку. Для тих, хто пив "Золоту Амфору" і думав, що то майже "божоле". Для тих, хто, читаючи «Зачаровану Десну», бачить свою бабусю і своє село. Хто знає смак домашніх квашених яблук і шкварчання смажених карасиків, що зловив дід… Для тих, у кого слово «Монарх» асоціюється не лише з людиною, а й із місцем…

Господи, так, реально є про що писати. Ще, чого доброго, у кілька томів не влізе. Ну, то пишу. А ви читайте. Не стримуйтесь 😊

Папірець 1

Більшість із нас, хто поїхав із міста і досі не повернувся, не мали можливості попрощатися з Черніговом. Намилуватися ним, находитися його древнім Валом, надивитися на дерев’яне мереживо його будинків, надихатися тим рідним повітрям, запаху якого вже не знайдеш у жодному куточку світу, куди б не подався. Попрощатися зі своїм Че я змогла. У мене така можливість була, хоча й не свідомо. Тоді я прощалася з ним 23 лютого…

Чи бували у вас віщі сни? Такі, від яких кидає в холод? Від яких кров стигне у жилах і стає лячно? У мене таке було лише двічі. Перший раз за один день до смерті мами. Вона наснилася мені молодою і гарною, не змученою хворобою, а вбраною і заквітчаною. Вона прибирала хату, все мила підлогу й чекала на гостей. Наступного дня мама пішла від нас… назавжди.

Другий раз віщий сон прийшов того лютого… 23-го, вночі, мені наснилося бабусине подвір’я, і такий страшний шум довкола. Я біжу з хати на город, а там величезні вирви від бомб. Саме такі, які пізніше я побачила на світлинах стадіону Гагаріна… Мабуть, занадто багато розмов про можливе вторгнення… Можливо, перенапруга… Хтось із друзів вже залишив місто, «пересидіти десь на всяк випадок», хтось глузував: «Та яка війна? Менше читайте»…

Тієї ночі 23-го я більше не могла заснути й о п’ятій ранку пішла гуляти Валом.

Вал прокидався повільно. Червоне небо було тривожним і напруженим, хоча й, як завжди, гарним. Я довго гуляла, насолоджувалася тишею й красою. Вал став місцем сили для багатьох містян. І для мене теж. Добре тобі, погано, сам ти чи з друзями, чи з дітьми, — завжди на Вал…

Я першою зайшла до Спасо-Преображенського собору. Здивована працівниця свічного ящика лише сказала: "Приходь, але я буду зараз мити тут". Було десь близько 6 ранку. Кілька хвилин розмови з Богом — і відчуття безпеки розлилося по тілу. Стало так добре й затишно, як щораз у храмі після літургії. З чим би не прийшла я сюди, завжди виходила зі спокоєм.

У місті вже було людно. І все ж — було якось інакше. Щось незрозуміле висіло у повітрі. Незрозуміле чекання. Я зробила свій останній довоєнний допис в Інстаграмі: Псалом 23: «Госпо́дь просвеще́ние мое́ и Спаси́тель мой, кого́ убою́ся? Госпо́дь Защи́титель живота́ моего́, от кого́ устрашу́ся?».

То була моя остання прогулянка Валом, останній земний уклін Богородиці у моєму Спаському, останній спокійний ранок вдома…

Більшість із нас залишали місто поспіхом, напружено, нервово. Тримаючи телефони, відстежуючи групи: куди їхати, де стоять пости, де вже окупанти, де є пальне, де зупинитися на ніч… Хтось кидав у месенджер маршрут… Їхали всі однією довжелезною тягучкою. Про прощання з містом ніхто не думав, хотілося скоріше залишити його, бігти туди, де безпека, немов кожен кілометр далі від міста наближав нас назад у минуле, де «все як колись, щасливе і безтурботне життя "до"»…

А ось зараз, провівши майже три роки далеко від дому, я йшла б до нього пішки, через гори та океани, аби подивитися, помилуватися, подихати…

Подобаються тексти на PECHERA.info? Долучайтеся до спільноти сайту!

приєднатись

Проєкт здійснюється за підтримки European Endowment for Democracy (EED)

Здійснено за підтримки програми «Сильніші разом: Медіа та Демократія», що реалізується Всесвітньою асоціацією видавців новин (WAN-IFRA) у партнерстві з Асоціацією «Незалежні регіональні видавці України» (АНРВУ) та Норвезькою асоціацією медіабізнесу (MBL) за підтримки Норвегії.

Здійснено за підтримки Асоціації “Незалежні регіональні видавці України” та Foreningen Ukrainian Media Fund Nordic в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа.

Погляди авторів не обов’язково відображають офіційну позицію партнерів програми.