Сьогодні я прокинулася із відчайдушним бажанням і рішучістю взятися за написання книги. Ні, не просто так, не для галочки. І не задля підтримання модного тренду. Для себе. Для своїх дітей. Для того, аби зберегти в пам’яті те, що і так навряд чи забудеться. Той час, коли життя поділилося на "до" і "після".
З більшим акцентом на час «до», спогади про який гріють душу. І якщо моїм дітям таки не судилося побачити місця маминої сили та щастя, хочу, щоб вони прочитали про них, побачили на фото і — полюбили…
Хочеться зберегти усю палітру емоцій, почуттів, переживань. Закарбувати в пам’яті обличчя та імена людей, місця, події, увесь той досвід, який (боюся сказати це вголос) перетворив найстрашніший і найскладніший час війни на подорож. Тут і біль, і сум, і горе, і радість, і відкриття, і нові здобутки, і старі нездійснені мрії. Як у стрічці Інстаграму — один день живемо життя, наступний — прощаємося із ним…
Вже третій рік повномасштабної війни, і, вір чи не вір, а час трохи лікує, трохи притуплює біль. Тож намагаюсь не забувати «жити життя», не дивлячись ні на що. Живемо, не відкладаємо. Про що це я? Ага, про книгу. То ж вирішила зібрати докупи всі свої думки й записати. Тому це радше щоденник, а не книга. Ба, навіть не щоденник — а зібрані докупи записки на окремих стікер-папірцях.
Для кого? В першу чергу для себе і своїх рідних, бо між нами тепер океани та різні часові пояси… А ще для тих, хто був зі мною "до" і хто лишається зараз. Для тих, із ким я пила каву у "Фотелі", гуляла по Валу, кого навчала і з ким навчалася. Для всіх, із ким провела дитинство у селі й "відірвану" юність (if you know what I mean). Для покоління, яке стрибало під "Скрябіна" та "Океан Ельзи", у кого ім’я Віктор Павлік чи "Аква Віта" викликає посмішку. Для тих, хто пив "Золоту Амфору" і думав, що то майже "божоле". Для тих, хто, читаючи «Зачаровану Десну», бачить свою бабусю і своє село. Хто знає смак домашніх квашених яблук і шкварчання смажених карасиків, що зловив дід… Для тих, у кого слово «Монарх» асоціюється не лише з людиною, а й із місцем…
Господи, так, реально є про що писати. Ще, чого доброго, у кілька томів не влізе. Ну, то пишу. А ви читайте. Не стримуйтесь 😊
Папірець 1
Більшість із нас, хто поїхав із міста і досі не повернувся, не мали можливості попрощатися з Черніговом. Намилуватися ним, находитися його древнім Валом, надивитися на дерев’яне мереживо його будинків, надихатися тим рідним повітрям, запаху якого вже не знайдеш у жодному куточку світу, куди б не подався. Попрощатися зі своїм Че я змогла. У мене така можливість була, хоча й не свідомо. Тоді я прощалася з ним 23 лютого…
Чи бували у вас віщі сни? Такі, від яких кидає в холод? Від яких кров стигне у жилах і стає лячно? У мене таке було лише двічі. Перший раз за один день до смерті мами. Вона наснилася мені молодою і гарною, не змученою хворобою, а вбраною і заквітчаною. Вона прибирала хату, все мила підлогу й чекала на гостей. Наступного дня мама пішла від нас… назавжди.
Другий раз віщий сон прийшов того лютого… 23-го, вночі, мені наснилося бабусине подвір’я, і такий страшний шум довкола. Я біжу з хати на город, а там величезні вирви від бомб. Саме такі, які пізніше я побачила на світлинах стадіону Гагаріна… Мабуть, занадто багато розмов про можливе вторгнення… Можливо, перенапруга… Хтось із друзів вже залишив місто, «пересидіти десь на всяк випадок», хтось глузував: «Та яка війна? Менше читайте»…
Тієї ночі 23-го я більше не могла заснути й о п’ятій ранку пішла гуляти Валом.
Вал прокидався повільно. Червоне небо було тривожним і напруженим, хоча й, як завжди, гарним. Я довго гуляла, насолоджувалася тишею й красою. Вал став місцем сили для багатьох містян. І для мене теж. Добре тобі, погано, сам ти чи з друзями, чи з дітьми, — завжди на Вал…
Я першою зайшла до Спасо-Преображенського собору. Здивована працівниця свічного ящика лише сказала: "Приходь, але я буду зараз мити тут". Було десь близько 6 ранку. Кілька хвилин розмови з Богом — і відчуття безпеки розлилося по тілу. Стало так добре й затишно, як щораз у храмі після літургії. З чим би не прийшла я сюди, завжди виходила зі спокоєм.
У місті вже було людно. І все ж — було якось інакше. Щось незрозуміле висіло у повітрі. Незрозуміле чекання. Я зробила свій останній довоєнний допис в Інстаграмі: Псалом 23: «Госпо́дь просвеще́ние мое́ и Спаси́тель мой, кого́ убою́ся? Госпо́дь Защи́титель живота́ моего́, от кого́ устрашу́ся?».
То була моя остання прогулянка Валом, останній земний уклін Богородиці у моєму Спаському, останній спокійний ранок вдома…
Більшість із нас залишали місто поспіхом, напружено, нервово. Тримаючи телефони, відстежуючи групи: куди їхати, де стоять пости, де вже окупанти, де є пальне, де зупинитися на ніч… Хтось кидав у месенджер маршрут… Їхали всі однією довжелезною тягучкою. Про прощання з містом ніхто не думав, хотілося скоріше залишити його, бігти туди, де безпека, немов кожен кілометр далі від міста наближав нас назад у минуле, де «все як колись, щасливе і безтурботне життя "до"»…
А ось зараз, провівши майже три роки далеко від дому, я йшла б до нього пішки, через гори та океани, аби подивитися, помилуватися, подихати…
