banner

100 днів з Печерою

Ні, ні, я не про анахаретство та «подвіги» монахів–відлюдників )) Pechera.info – 100 днів! 100 днів, як велика редакція працює над чудовим, цікавим проєктом. Здається, ми в Чернігівській Медіа Групі не просто зрослися з цим онлайн-журналом – у мене відчуття, що він був завжди.

Знаєте, це як парфуми: ознака того, що вони тобі пасують, – це коли ти майже не відчуваєш їх на собі, але всі інші в захваті.

Я редагую або, точніше, є кураторкою рубрики «Погляди». Чому саме кураторка? Бо редагування авторських колонок – мінімальне. У цьому й полягає цінність: читачі відчувають стиль, щирість і справжність кожного автора – відомого чи зовсім ні, юного чи вже досвідченого.

Щось схоже на колумністику було у блогерів на колись популярному чернігівському ресурсі gorod.cn.ua. Авторські колонки виходили в місцевих паперових виданнях, а друзі та знайомі публікували та публікують свої есе в соцмережах.

На Печері ці дописи вже виконують соціальну місію функцію. Майже після кожної колонки мені пишуть або телефонують:

«Як здорово, що Оля про це написала! Я думала, що одна маю такі думки».

«Я читаю те саме, що і Бондар, це мені резонує».

«Анна Чепурна підняла настрій, дякую!»

«Я теж військова, і колонка Ірини мене підтримала».

«Нарешті згадали про Бобровицю та громади! Ми існуємо!»

«Всім колективом обговорювали допис Даші про ресторани».

«Юра торкнув душу своєю розповіддю».

«Ліза не лише про себе, а ніби й про мою доньку пише».

І так далі, і так далі...

Ще п’ять років тому я б із задоволенням брала участь у «срачах»-коментарях. А зараз моє заспокійливе – це трушні персональні історії, написані справжніми людьми. Люди є люди. Люди для людей.

Кожен ранок чи вечір міг би бути чудовим, а ніч – спокійною, але ти чуєш виття сирен, жужання БПЛА (тут мала б бути суто чернігівська лайка зі словом «срака» – ми навіть зробили чудовий матеріал про автентичні сварки), роботу ППО... Прислухаєшся до звуків, не спиш або спиш із зовсім іншими снами, ніж ДО.

У коридорі на шухляді стоять баночки й тюбики з ліками, згадується слово «тахікардія», а рука все частіше тягнеться до лівої частини грудної клітини. Але попри все – ми живемо. П’ємо каву й вино, зустрічаємося з друзями, сміємося й плачемо. Сміливі воюють, відповідальні донатять.


І якщо зараз вам не пишеться, немає ресурсу чи сил – просто пам’ятайте: ваш текст може стати для когось ковтком свіжого повітря. Нагадуванням:

«Я не один. Я не одна. Я живу».