banner

Чемпіонка з бігу та поліціянтка Анна Жмурко: “Ми живемо, поки прагнемо, мріємо і рухаємось”

Сьогодні у нас в гостях чернігівка Анна Жмурко – легкоатлетка, чемпіонка світу з бігу з перешкодами, а також поліціянтка і просто красуня. Таке поєднання вже варте сюжету для фільму. У цій великій розмові дівчина ділиться своїм шляхом: від першого фінішу у своїй біговій карʼєрі - до служби в поліції, від любові до Чернігова - до складних рішень у спорті.


Спорт, який формує характер

- Анно, розкажіть, як у вашому житті з'явився спорт? Чи пам'ятаєте той день, коли вперше прийшли на професійне заняття з легкої атлетики? 

- Знаєте, я би сказала, що спорт з'явився в моєму житті якось миттєво. Колись дуже була активна популяризація спорту через шкільні змагання на День міста або день Конституції. І завжди долучали дітей, школярів на такі змагання. Естафети проводили на стадіонах. І на такі змагання вчитель фізичної культури виставив один раз і мене. А загалом залучаються і спортивні школи. Є і тренери професійні, тому десь, можливо, і мене помітили. Потім тренери прийшли до школи розказувати про секції, що є така секція легкої атлетики, запрошували дітей. Звичайно, я пішла з цікавості. 

- Скільки вам було років?

- Це десь клас 8-й. Заняття були нерегулярні, мені не сподобалося як дитині, мені було нецікаво. Зараз також дітей дуже важко зацікавити легкою атлетикою. Це має бути такий вік або така свідомість дитини, аби піти й захотіти займатися. Або ж такий достатній вік — 15-16 років. Коли дитина вже розуміє, навіщо це треба. Тоді я проходила десь рік чи два. А потім з'явилася перша конкуренція. І я зрозуміла, що це мені подобається, я можу краще, я хочу бути кращою. Так це з'явилось в моєму житті й триває до сьогодні.

- А як секція переросла в професійний спорт?

- Перша конкуренція вплинула однозначно. Тобто, коли ти виходиш у змагальний сезон, береш участь у змаганнях і розумієш, що ти не перший, не другий, не третій, а ти десь в кінці. І в тебе з'являється мотивація: невже я гірша й не можу претендувати на перше, друге чи третє місце? Ти починаєш себе провокувати на результат, мотивувати. Якщо ти бачиш результати своєї роботи, то ти десь підсажуєшся на це. І мене це якось спонукало, щоб займати призові місця, бути в лідерах. Це також про певні привілеї, наприклад, якщо ти вчишся в школі або в університеті, в коледжі. Це завжди цінується, і таких людей бачать. Це класно.

- А перша перемога, яка вам запам'яталася і дала таку сильну мотивацію йти до олімпійської кар'єри, коли це було?

- Це був 2018-й рік і перший мій відбір на чемпіонат Європи серед юніорів. Там в нас є вікові категорії: юніори, молодь. І коли я вперше поїхала, то бігла 800 метрів. Тоді я вперше побачила, як живуть люди за кордоном, які є спортсмени, яка організація. Це було про масовість, культ спорту. І мене це настільки вразило - така сила, потужність, що я подумала: «Боже, як класно, що ми цим займаємося». Тому що це певна спільнота спортсменів, однодумців. Це об'єднує, і ти розумієш, що хочеш бути тут, робити ще більше, в тебе мотивації з'являється ще сильніша. Це, напевно, такі перші змагання, які мені запам'яталися, досі пам'ятаю. 

- Який розпорядок дня у спортсмена? І наскільки важлива дисципліна у досягненні результату?

- Систематичність - це перш за все. Якщо раніше, наприклад, в мене була більш така професійна діяльність: два тренування обов'язково, інколи можна було дозволити один вихідний та одне тренування в тиждень. Загалом 4 дні на тиждень стабільно по 2 тренування було. Зараз одне тренування. Розпорядок вже інший, тому що я працюю на постійній основі, одного тренування вистачає, в принципі. Плюс один вихідний. Я завжди роблю це або в четвер, або в неділю.

В принципі, по харчуванню в мене немає якихось обмежень. Тобто якщо я знаю, що в мене вже критична якась ситуація, що мені треба стати легше, тому що біг – це легкість, то я просто закриваю рот, грубо кажучи, і все.

- А які вимоги щодо ваги, щодо харчування виставляють тренери? Аби ви важили певну кількість кілограмів.

- Так, є таке. Наприклад, для мене є оптимальна вагова категорія. Я знаю свою вагову категорію, і в цій нормі я в гарній формі. Якщо набираю кілограм-два зайві, то розумію, що стала важчою, мені вже складніше даються тренування. Тобто за цим треба слідкувати. Є просто типи людей, які більш худі, є середній тип, є більш схильні до повноти. Тобто треба слідкувати. Звичайно, тим, хто більш схильний до повноти, треба максимально себе урізати в їжі. Мені ж варто трішки коригувати свій раціон.


Кожен день ліні провокує наступний день ліні

- Пам'ятаєте, скільки вклали сил і коштів у міжнародні старти? Якими вони були? Чи важко це для спортсмена-початківця?

- Звичайно, відновлення дуже велику роль відіграє, тому що, якщо ти тренуєшся на постійній основі, треба оптимально підтримувати себе, вживати якісь вітаміни. В зимовий період, коли ми укріплюємося, ходимо в зал. На це треба кошти, якщо немає бази певної. Якщо перевтома, то зараз дуже багато можливостей для відновлення, є кріокамери, масажі. На це теж треба мати кошти. Якщо на сезон підготуватися, вийде до 6-7 тисяч гривень. Тобто це вітамінізація, коктейлі, протеїни - найелементарніше. Ти побігав - тобі треба якось відновити електролітний баланс.

- Чи пам'ятаєте, що відчували, коли виборювали свої перші серйозні перемоги? Гордість, натхнення?

- Перш за все, перемога — це ознака того, що вся робота була зроблена не дарма, є ріст. Звичайно, є гордість, безперечно. Відчуваєш захват. Це коли виділяється естроген, тому це відчуття недовго триває. Після перемоги є ейфорія, і потім через 24 години ти відчуваєш, що не можеш зупинятись, ти повинен працювати далі. Тому що сьогодні - перемога, а завтра може бути поразка. Тобто перемога інколи навіть розслабляє, я б так сказала. Навіть коли я займала третє місце, в мене така була злість, я думала: «Боже, треба ще більше працювати, треба ще додавати!» І потім вже з'являються нові якісь ідеї.

- Наскільки важливу роль відіграв тренер, коли ви починали? Які зараз з ним взаємини? Чи потрібен зараз тренер так, як він був потрібен, коли ви починали?

- Зараз навіть більше потрібен, ніж раніше. Тренер – це перша людина та друга мама, я б так сказала. Зараз я це розумію, адже різні характери в спортсменів. Тренер повинен розумно мотивувати. Тренер знає, що тобі треба. На когось не можна кричати, комусь, як-то кажуть, треба пенделя дати, комусь пояснити, пожаліти. Мені треба, щоб мене тримали в рамках. З цією роботою мій тренер справляється завжди.

- Це було завжди, навіть, коли ви були маленькою?

- Завжди вона заряджала, мотивувала. Постійна провокація від неї йшла. Наприклад, у вихідні вона мене питала: «Добре тобі?». Я кажу: «Добре». А вона: «Ти розумієш, що кожен день ліні провокує наступний день ліні?» Треба відпочивати, але коли ти даєш собі відпочинку занадто багато, ти до цього звикаєш. Тобто потрібно бути кожен день в тонусі. І вона по цей день допомагає мені не розслаблятися. Це дуже важливо, навіть, якщо не в спорті, кожна людина повинна себе мотивувати. Чи то харчуванням, чи то певними заняттями. Ми ж всі різні, не всі зі спорту, правильно? Але я вже помітила тенденцію: коли ти відпускаєш себе, наприклад, даєш волю своїм діям, і зникає оцей контроль - це погано. 

- Зараз ви відпочиваєте, у вас є вихідний, так?

- Зараз так, тому що я та людина, котра працює. Тому мені зараз важче дати собі вихідний - один- другий, зменшити навантаження, тому що я завжди знайду виправдання. Це погано.

- Ви не думали про кар'єру тренера?

- Я думала, але не готова до неї, чесно кажучи. 


На Чернігівщині фінансування спортсменів - не дуже

- Зараз багато пишуть про Олександра Погорілка, рекордсмена України з Коропщини. Раніше головною легкоатлеткою Чернігівщини вважалася Ольга Бібік, але вона з 2013 року представляла Київщину. Як ви думаєте, чому наші легкоатлети представляють інші регіони? 

- Фінансування! Там більше обіцяють, є певні збори. Для спортсмена це дуже велика перевага. 

- Ми можемо декларувати, що на Чернігівщині фінансування спортсменів не дуже?

- Не дуже. Але ви знаєте, що Ольга Бібік - голова федерації легкої атлетки. Вона старається цю проблему вирівнювати. Мені навіть надходила допомога від неї особисто. За це я дуже вдячна, тому що раніше було важкувато. Але допомагають, якщо ти на певному рівні в області, в Україні, то десь щось виділяється. Але не так, як в інших областях. Тут знову є умова. Ти теж маєш показувати результат. Якщо не показуєш результат, тебе ніхто спонсорувати не буде, це не вигідно. Навіщо?

- Як ви прийшли до бігу з перешкодами?

- Коли зрозуміли, що дистанції 800 метрів показник не покращується, а стоїть на місці, то вирішили спробувати трошки більші дистанції, трошки довші, тому що витривалість розвивається краще вже в такому віці - після 20-ти. Ми знаємо, що в дітей швидкість у 16-18 років - це максимальні показники. Потім вони їх розвивають, спринт і тому подібне. У мене були середні дистанції. І в якийсь момент просто перестав результат зростати. І тренер вирішила зробити хід конем, я б так сказала. Мені, в принципі, сподобалося, тому що, коли я готувалась на 800 метрів, то бігла і півтора, виступала і в кросах, і мені це просто було близьким. І тому якось так з першого разу пішло гарно, і я показала гарний результат тоді, ближче до кандидата в майстри спорту, напевно. 

Але потім, щоб виконати нормативи майстра спорту, знадобилося трошки часу, тому що це технічний вид, і там треба було трошки попрацювати. На 800 м до майстра мені не вистачало багатенько, а от на 3000 м з перешкодами якось так все пішло, пішло, пішло, і в принципі, було непогано. Я просто у міжсезоння стартувала кросові забіги від чотирьох до шести кілометрів, і тому було якось так легше переключитися на три з перешкодами, ніж на 800, тобто комбінувати було легше, тому так от і закріпилось.

- Як це - бути чемпіонкою України з легкої атлетики? Чи є гроші, впізнаваність, контракти з брендами, шанувальники?

- Контракти з брендами — ні, тому що для цього потрібно десь на європейському рівні бути в призовій категорії, в топі. До цього треба дорости. Щодо фінансування, звичайно, була підтримка. Бо до того моменту, як я була просто спортсменкою, я проживала тільки на ставку в збірній в області, і мене це влаштовувало. Звичайно, впізнаваність є, коли навчалася в університеті, коледжі, завжди була в лідерах, і постійно моя думка була вагомою. Звичайно, це певна популярність.


Служба, яка потребує внутрішньої сили

- Як ви наважилися піти працювати до поліції? І як зараз поєднуєте свою кар'єру та професійне спортивне життя? 

- В поліції теж є спортивна ланка, і завжди проводили поліатлон, кросфіт, біг по пересіченій місцевості. Ми завжди брали участь у таких змаганнях. Але, щоб брати участь у таких заходах, ти має бути поліцейським. Це у всіх структурах МВС: Нацгвардія, ДСНС, Держприкордонслужба. Тому багато спортсменів залучають до таких змагань. 

- Тобто ми можемо вважати, що ваш вступ до поліції – це допоміжний крок у вашій спортивній кар'єрі?

- Я б сказала, що це її продовження. Я знала, що в поліції ти повинен бути активним, свідомим. В принципі, мені за складом характеру підходить служба. Просто завжди хотілося займатися професійно, а коли ти працюєш, то вже не можеш це робити на 100%. Тобто доводиться, я б сказала, сидіти на двох стільцях. Це суперважко. Якщо в тебе, наприклад, є вікно десь, ти використовуєш цей час. Знову ж таки, все залежить від керівника. Якщо він це цінує, то буде тобі надавати певні можливості. І це дуже класно. І завжди є перевага якась.

Чому поліція? Тому що, знаєте, спорт є спорт. Рано чи пізно він закінчується. Кожна людина повинна знайти свій рід діяльності, якийсь профіль, заняття. Тобто, якщо якась травма або нема результату, ти залишаєшся просто ні з чим. І хочеться якось себе підстрахувати. Тобто життя треба жити, проживати. Можна було, звичайно, обрати інший вид діяльності. Але мені це імпонувало.

- А що саме приваблює в тому, щоб бути поліціянткою? 

- Мені це з дитинства подобалося. Або лікарняна справа також, або якась військова. На військову кафедру я не пішла, тому що на той час навіть про це якось не подумала. Не подумала, що там ідуть певні показники, звання може рости. Якби це знала, то ще б в університеті цим би активно зайнялася. Я не знаю, що саме приваблює, але в цій професії є якась сила, органічність, дисципліна. Я навіть не можу повністю пояснити.


Біг як стиль життя

- Яким є день чемпіонки з легкої атлетики та поліціянтки? Розкажіть, що ви робите, коли прокидаєтесь у будній день, наприклад.

- Понеділок. Прокидаюся я о 7:20, на роботу біжу, там нарада, зазвичай. Далі розподіляємо, в кого які обов'язки, хто чим займається. В нас є пари майже як в університеті. Ми проводимо поліцейським заняття. Якщо в мене вікно, я не залучена на пару, то можу відлучитись. Наприклад, біля тренінгового центру нашого є ліс, і керівник, якщо погодиться, може мене відпустити на півтори години. Мені цього вистачає, займаюся своєю справою. Є обідня перерва, я можу використати також цей час. Зараз дуже довгий день і не зима, коли темніє о четвертій годині. Тобто я можу, наприклад, і в 19.00 потренуватись. Не проблема. От нещодавно о 20-й тренувалась, закінчую десь о 21:20. Мені нормально. 

- Як виглядає ваше тренування - розминка й потім пробіжка?

- Основні тренування в мене на вихідних. Я вихідна, тому можу, в принципі, поспати до восьмої години, якщо не досипаю. Субота-неділя в мене ефективні. Якщо по роботі завантаженість якась, то я біжу, наприклад, в мене є відновлювальний біг, є крос, є стрибкова робота, це займає до півтори години. А якщо це вже спеціальна якась робота, то мені потрібно трошки більше часу. Тобто розминка - десь 3-4 кілометри, сама спеціальна робота - якісь відрізки по 500 метрів, по кілометру, по 800 метрів і заминка, наприклад, 4-3 кілометри. Достатньо.

- Ці вихідні тренування з тренером чи самостійно?

- З тренером. Якщо в мене спеціальна робота, то тренер завжди зі мною. Вона контролює, навіть якщо просто стоїть, то засікає, я вже знаю, що зі мною людина, яка контролює ситуацію, яка буде переживати за мене, підкрикує мені деякий темп, час. Тобто максимально задіяна у мій процес. Я більше себе так мотивую, що я не одна. 

- Наскільки у нас велике в Чернігові спортивне ком'юніті, наскільки спортсмени активно спілкуються між собою?

- Маленьке дуже. Наприклад, якщо брати до уваги Київ, зимою я буваю там, від'їжджаю в манеж тренуватися, то там багато спортсменів збирається. Ти можеш подивитись, хто що робить, взяти щось для себе, поспілкуватись. І просто оцей простір - він заряджає тебе на результативність. Тобто ти робиш певну роботу і знаєш, що ти не сам. І ефективність якось зростає. 

Тут таке відчуття, начебто ти один і тобі одному це треба. Так, тобі це треба одному, я це розумію. Але коли є компанія, є спільнота спортсменів, тоді набагато краще, легше. У нас дуже мало спортсменів залишилось. Дуже багато виїхали, хтось просто перестав займатися, тому що це зараз неактуально. Не знаю, можу я це казати чи ні, але мій однокласник якось сказав: «Ань, гра не варта свічок». Він займався професійним футболом, був у спортивній школі в Києві, були результати, але перестав займатись.  І мені це відгукнулося всередині, тому що я розумію, якщо ти все життя займаєшся спортом, присвячуєш себе повністю тільки йому, ти відкидаєш все на задній план: друзів, всі дні народження, якісь свята. Вся енергія туди, всі сили туди. І якщо ти не стаєш отим найкращим, то морально тебе може просто не бути як людини. 

Тут треба розуміти, чи готовий ти, наприклад, до того, що у фінальному результаті можеш залишитися просто як у розбитого корита. Таке може бути. І так закінчили дуже багато спортсменів. Тобто пішли зі спорту, десь були результати, класні результати, але в нашій країні дуже важко саме стати цією одиницею. Щоб стати цією одиницею, потрібно стільки зусиль докласти одному! За кордоном інша ситуація.


Мрію про час для тренувань

- Кого  вважаєте в Чернігові топовими спортсменами зараз - як жінок, так і чоловіків?

- Я зараз дуже багато читаю новин про біатлон. Навіть жалкую, що колись не спробувала це заняття для себе. Зараз це дуже популярно, фінансується непогано. У нас Ніна Лемеш цим займається в Чернігові, в області. І я бачу, що там займаються призові місця. Дмитренко, наприклад.

- Може, ще не пізно туди піти? 

- Та ні, вже пізно. Є межа певна у віці, це не даремно сказано було дуже досвідченими людьми. Тому, я думаю, що можна займатися спортом після 35-ти. Це не нашкодить. Звичайно, в мене ще є час, але все-таки я знаю, що я працюю.

- Про що ви мрієте у спорті? 

- Мрію, щоб у мене був час для того, щоб займатися цим спортом. Якщо працювати на себе, то ти сам розпоряджаєшся своїм часом. Я такого привілею зараз не маю. Тому, якщо би мала завжди час і я це знала, то, в принципі, була би спокійна. Але питання в тому, наскільки це буде професійний рівень. Ми ж знаємо, що для професійного рівня потрібно кожен день, а то і два рази на день займатися. Підтримувати себе, відновлюватись. Тобто, знову ж таки, направити все на спорт.

- Що можна зробити, щоб допомогти нашим чернігівським спортсменам краще розвиватися і досягати результатів?

- Я б могла знову сказати про фінансування, але мені здається, що це так грубо прозвучить. Звичайно, в кого є мотивація, той буде робити свою справу навіть без фінансування. Тому що скільки спортсменів ми знаємо, у кого не було ні фінансів, ні бази, ні стадіону, ні класних кросівок, але люди досягали результатів. І нічого їм не ставало на шляху. 

Я думаю, що правильно зараз роблять, коли популяризують спорт через всілякі залучення й розвиток дітей. Оці всі програми, шкільні особливо. Зі школи треба трошки дітей виховувати в плані спорту. Добре, якщо дитина має своє хобі, малювання, музика, спорт, ще щось - це класно. Є діти, які, наприклад, бачать себе тільки в спорті. Все починається зі школи, тільки так. 

Щоб було більше спортсменів і більше спільнот, потрібно, щоб були шкільні секції, клуби, більше програм бігових. Наприклад, у нас у Чернігові немає ні одного свідомого бігового клубу. Так, є «Біговий Чернігів», але там така вже своя спільнота, друзі між собою спілкуються. А інші люди? Діти? Якщо раніше, наприклад, у школах були оці змагання по типу олімпійського дня. По всьому місту перекривається трафік, оця естафета триває. І діти всіх класів з 5-го по 9-й, по 10-й, по 11-й - всі залучалися. Там ти міг з кимось познайомитись, там десь тебе побачили. Це дуже класно.

- Чого навчив вас спорт?

- Самоорганізації, самоконтролю, стриманості, терпінню. Я іноді можу десь емоційно відреагувати, але знаю: щоб щось зробити, треба довго й сумлінно працювати, мати мету, йти до цього. Все-таки це зерно спорт посіє. Ти в цьому житті повинен щось робити постійно, чогось прагнути, а не просто проживати життя. Щоб в житті було щось таке, заради чого ти можеш жити. Добре, коли є сім'я, всі здорові, мир, але хочеться, щоб в житті щось ще було. От як спорт, наприклад, і ти туди вкладався, щоб була якась зайнятість. Це людину провокує, щоб вона все своє життя чогось ще прагнула. Це дуже важливо, я вважаю. Тому що ми живемо, поки прагнемо, мріємо та рухаємось.


Спорт - актуальна тема у світі

- Що було для вас найскладніше, коли почали працювати в поліції?

- Те, що певний період я не могла займатися спортом. Я вчилася не в академії, як, наприклад, люди, які свідомо знають, що хочуть йти в поліцію, в структуру МВС, вони йдуть в академію і вчаться. У мене було по-іншому. Я була професійною спортсменкою, потім була першопочаткова підготовка, вона триває пів року. І в цей період я зовсім не могла тренуватись. Я намагалася, але  або треба було о 5-й ранку прокидатись, або пізно ввечері бігти, коли ти просто безсилий, тому що сидиш, вдумуєшся, сприймаєш нову інформацію, і це іноді дуже важко. А потім в роботі ти теж собі не належиш. Ти належиш роботі спочатку, а потім вже спорту. І це, звичайно, мене трошки надломлювало, навіть і не трошки. Бо мені здавалося, що в мене щось забирають, щось моє, важливе. Але я ж сама на це погодилася. 

- Ми можемо сказати: якби в нас була гідна підтримка спортсменів, то ви б займалися тільки спортом? І що робота в поліції — це вимушений крок, але для того, щоб була якась стабільність.

- Але і в такому випадку приходить фінальна межа в спорті. Все одно прийдеться думати, чим я буду займатися далі, ким я буду. Нехай і до 32 років у спорті, це гарний вік. Але потім що? Якщо я не хочу бути, наприклад, тренером, якщо в мене свої якісь мотиви для цього. Все одно я би шукала собі певний рід занять. Не можу сказати, що це була би не поліція, була би структура якась в МВС. Тут  вже можна обирати, будь ласка. Варіантів багато. Але точно це була би якась структура, бо я в тому себе завжди бачила. Бо я бачу, яка це робота тренерська. Це вже не та робота, яка так цінується, як раніше. Час змінився й, в принципі, немає легких варіантів. Тут або ти себе бачиш, або ні.

- Як ви відпочиваєте?

- Вихідній - це мій відпочинок. Субота, неділя, коли я можу прокинутися, не поспішаючи нікуди. Якщо відпустка, звичайно, хотілося би у Карпати з'їздити. Але не без спорту. Відпочинок і спорт поєднуються.

- Тобто спорт — це вже невід'ємна частина вас?

- Так, так і є. Плюс зараз я бачу, що світ змінюється, і спорт – це дуже актуальна тема. Ви подивіться, скільки зараз людей відвідує тренажерний зал. Це, в першу чергу, краса, вигляд, зовнішність. Для жінок, зрозуміло, що це завжди в пріоритеті. Зараз і для чоловіків теж.

- Не було бажання стати персональним тренером, коучем?

- Думки були, але, розумієте, для кожного виду заняття треба вкладатись, треба навчатись. Тому що я не підтримую, коли людина йде, наприклад, у тренажерний зал працювати, не знаючи багато нюансів про цей вид діяльності. Тобто, це має бути навчання, вклад в себе, це робота з людьми. Як ти можеш просто пройти курси за місяць і вже працювати з людьми, які, наприклад, можуть прийти з певною травмою колін або ще чогось? Це ж відповідальність! Я це розумію, наприклад, тому просто так не візьмуся за цю справу. Мені треба підійти серйозно. Мені було би дуже соромно як професійній спортсменці йти розказувати людині те, що я стовідсотково не знаю. Ні, я на це ніколи не піду.

- Що побажаєте спортсменам-початківцям, дітям, які тільки-но починають займатися легкою атлетикою?

- Я скажу одне: не зважаючи на те, займаєтесь ви спортом чи ні, ви завжди повинні знати, що в житті повинно бути навчання. Ще якийсь рід занять. Ви повинні себе страхувати по життю однозначно. Тому що неосвічена людина зараз нікому не потрібна. Тобто спорт – це добре, це класно. Та попри це, навчання в пріоритеті. Якщо ви йдете в університет, у коледж, не забувайте про те, що ви повинні навчатись. І, звичайно, займатися спортом. Тут дуже багато факторів. Все залежить від того, де ти перебуваєш, яке в тебе коло спілкувань, який тренер. Знову ж, від тренера дуже багато залежить. Від твоєї праці - теж, наскільки ти готовий йти на максимум, до кінця, наскільки ти готовий працювати. А що я б радила? Страхувати себе, щоб в кінцевому випадку не залишитись просто без нічого. В мене це сталося, коли я не показувала результат протягом певного часу. І від тебе потім відмовляються всі.

- Як це?

- Наприклад, якщо ти в збірній, то контракт з тобою підписувати не будуть на наступний рік. Ти залишаєшся сам по собі. Немає сенсу тобі виплачувати щось, допомагати зі збором, якщо ти нічого не показуєш. Знаєте, сьогодні ти перший, а завтра - останній. Сьогодні ти здоровий, а завтра в тебе травма. І що далі? Звичайно, що дитина, коли займається, не буде про це думати. І вона не повинна про це думати. Але, наприклад, батьки завжди мені казали: «Вчись». Коли запрошували до школи-інтернату, мій тренер завжди казав: яка ще школа-інтернат, треба вчитись, треба в коледж, щоб освіта була. Ось так і пішло, що треба навчатися, треба бути досвідченим, щоб ти просто потрібен був у цьому соціуму. А не тільки спорт і далі ти нікому не потрібен.


Чернігів - моє місто, воно мене надихає

- Чи стикалися ви з таким упередженням, що спортсмени - тупі? 

- Стикалася, є таке, навіть дуже часто. Я ж кажу, що розслаблена мозкова система оця. Тому що спортсменів завжди називають «космонавтами», бо вони в своєму роді діяльності, вони вірші не вчать і багато не читають. Звичайно, є такі спортсмени, але це абсолютна меншість. Зараз вже, можливо, такий час, що освіта і спорт поруч. Тому що всі розуміють, що ти повинен в цьому житті щось ще вміти зробити, крім того, щоб просто бігати чи ще щось.

- В чому секрет олімпійської перемоги?

- У працьовитості, у витримці, у мотивації, у мрії. І от правильно кажуть, що кожен день помалу щось треба робити. Бо якщо ти сьогодні щось не зробив, це вже породження певної ліні. І не факт, що завтра в тебе не буде такого дня. Тобто кожен день ми щось потроху робимо, і це нас приводить до чогось такого глобального. Для мене це так, для іншого, може, щось інакше.

- Погони чи кросівки?

- Кросівки треба!

- Пробіжка на світанку чи «Нетфлікс» опівночі?

- Пробіжка на світанку.

- Перешкода на доріжці чи у житті? Що важче?

- У житті.

- Головна мрія – це?

- Мені зараз дуже важко відповісти на це питання. Колись в мене була Олімпіада. Це найголовніша мрія. Зараз це, напевно, більш глобальна мрія. Жити своє життя так, щоб потім можна було підвести таку лінію і сказати собі, що це все не даремно, і для цього я зробила те і те. Тобто зробити щось глобальне, але що саме - не скажу.

- Якби Чернігів був людиною, що б це була за людина?

- Чернігів, я думаю, - якась мудра людина - така досвідчена, стримана, така екстравагантна якась. Чернігів для мене – це таке старе тихе місто. Це як мудрець для мене. Мені звідси нікуди не хочеться навіть їхати. От настільки комфортно. Може через те, що вже корені тут пущені. Я з тієї категорії людей, котрі не шукають десь там чогось кращого.

- Чи є у вас місце сили в Чернігові і де вого?

- Чесно, на думку одразу прийшла П'ятницька церква. Не знаю, чому саме вона, але є ще й Катерининська церква. Коли я біжу по трасі на Київ і вже повертаюся, завжди бачу цю церкву, і в мене такі мурашки по тілу йдуть. Я біжу і думаю: Боже, яка краса! Мене це надихає. Це моє місто. 

А ще в мене було місце сили — автомобільний міст. Зараз він вже новий, я бігала там. Наразі він такий об’ємний, я не можу його прямо так охопити. А коли він був маленький, ще старий, пам'ятаєте? Він такий був зручний. І теж коли по ньому біжиш, то таке відчуття, що ти тут володар.

Подобаються тексти на PECHERA.info? Долучайтеся до спільноти сайту!

приєднатись

Проєкт здійснюється за підтримки European Endowment for Democracy (EED)

Здійснено за підтримки програми «Сильніші разом: Медіа та Демократія», що реалізується Всесвітньою асоціацією видавців новин (WAN-IFRA) у партнерстві з Асоціацією «Незалежні регіональні видавці України» (АНРВУ) та Норвезькою асоціацією медіабізнесу (MBL) за підтримки Норвегії.

Здійснено за підтримки Асоціації “Незалежні регіональні видавці України” та Foreningen Ukrainian Media Fund Nordic в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа.

Погляди авторів не обов’язково відображають офіційну позицію партнерів програми.