Сьогодні у нас в гостях чернігівка Анна Жмурко – легкоатлетка, чемпіонка світу з бігу з перешкодами, а також поліціянтка і просто красуня. Таке поєднання вже варте сюжету для фільму. У цій великій розмові дівчина ділиться своїм шляхом: від першого фінішу у своїй біговій карʼєрі - до служби в поліції, від любові до Чернігова - до складних рішень у спорті.
Спорт, який формує характер
- Анно, розкажіть, як у вашому житті з'явився спорт? Чи пам'ятаєте той день, коли вперше прийшли на професійне заняття з легкої атлетики?
- Знаєте, я би сказала, що спорт з'явився в моєму житті якось миттєво. Колись дуже була активна популяризація спорту через шкільні змагання на День міста або день Конституції. І завжди долучали дітей, школярів на такі змагання. Естафети проводили на стадіонах. І на такі змагання вчитель фізичної культури виставив один раз і мене. А загалом залучаються і спортивні школи. Є і тренери професійні, тому десь, можливо, і мене помітили. Потім тренери прийшли до школи розказувати про секції, що є така секція легкої атлетики, запрошували дітей. Звичайно, я пішла з цікавості.
- Скільки вам було років?
- Це десь клас 8-й. Заняття були нерегулярні, мені не сподобалося як дитині, мені було нецікаво. Зараз також дітей дуже важко зацікавити легкою атлетикою. Це має бути такий вік або така свідомість дитини, аби піти й захотіти займатися. Або ж такий достатній вік — 15-16 років. Коли дитина вже розуміє, навіщо це треба. Тоді я проходила десь рік чи два. А потім з'явилася перша конкуренція. І я зрозуміла, що це мені подобається, я можу краще, я хочу бути кращою. Так це з'явилось в моєму житті й триває до сьогодні.
- А як секція переросла в професійний спорт?
- Перша конкуренція вплинула однозначно. Тобто, коли ти виходиш у змагальний сезон, береш участь у змаганнях і розумієш, що ти не перший, не другий, не третій, а ти десь в кінці. І в тебе з'являється мотивація: невже я гірша й не можу претендувати на перше, друге чи третє місце? Ти починаєш себе провокувати на результат, мотивувати. Якщо ти бачиш результати своєї роботи, то ти десь підсажуєшся на це. І мене це якось спонукало, щоб займати призові місця, бути в лідерах. Це також про певні привілеї, наприклад, якщо ти вчишся в школі або в університеті, в коледжі. Це завжди цінується, і таких людей бачать. Це класно.
- А перша перемога, яка вам запам'яталася і дала таку сильну мотивацію йти до олімпійської кар'єри, коли це було?
- Це був 2018-й рік і перший мій відбір на чемпіонат Європи серед юніорів. Там в нас є вікові категорії: юніори, молодь. І коли я вперше поїхала, то бігла 800 метрів. Тоді я вперше побачила, як живуть люди за кордоном, які є спортсмени, яка організація. Це було про масовість, культ спорту. І мене це настільки вразило - така сила, потужність, що я подумала: «Боже, як класно, що ми цим займаємося». Тому що це певна спільнота спортсменів, однодумців. Це об'єднує, і ти розумієш, що хочеш бути тут, робити ще більше, в тебе мотивації з'являється ще сильніша. Це, напевно, такі перші змагання, які мені запам'яталися, досі пам'ятаю.
- Який розпорядок дня у спортсмена? І наскільки важлива дисципліна у досягненні результату?
- Систематичність - це перш за все. Якщо раніше, наприклад, в мене була більш така професійна діяльність: два тренування обов'язково, інколи можна було дозволити один вихідний та одне тренування в тиждень. Загалом 4 дні на тиждень стабільно по 2 тренування було. Зараз одне тренування. Розпорядок вже інший, тому що я працюю на постійній основі, одного тренування вистачає, в принципі. Плюс один вихідний. Я завжди роблю це або в четвер, або в неділю.
В принципі, по харчуванню в мене немає якихось обмежень. Тобто якщо я знаю, що в мене вже критична якась ситуація, що мені треба стати легше, тому що біг – це легкість, то я просто закриваю рот, грубо кажучи, і все.
- А які вимоги щодо ваги, щодо харчування виставляють тренери? Аби ви важили певну кількість кілограмів.
- Так, є таке. Наприклад, для мене є оптимальна вагова категорія. Я знаю свою вагову категорію, і в цій нормі я в гарній формі. Якщо набираю кілограм-два зайві, то розумію, що стала важчою, мені вже складніше даються тренування. Тобто за цим треба слідкувати. Є просто типи людей, які більш худі, є середній тип, є більш схильні до повноти. Тобто треба слідкувати. Звичайно, тим, хто більш схильний до повноти, треба максимально себе урізати в їжі. Мені ж варто трішки коригувати свій раціон.
Кожен день ліні провокує наступний день ліні
- Пам'ятаєте, скільки вклали сил і коштів у міжнародні старти? Якими вони були? Чи важко це для спортсмена-початківця?
- Звичайно, відновлення дуже велику роль відіграє, тому що, якщо ти тренуєшся на постійній основі, треба оптимально підтримувати себе, вживати якісь вітаміни. В зимовий період, коли ми укріплюємося, ходимо в зал. На це треба кошти, якщо немає бази певної. Якщо перевтома, то зараз дуже багато можливостей для відновлення, є кріокамери, масажі. На це теж треба мати кошти. Якщо на сезон підготуватися, вийде до 6-7 тисяч гривень. Тобто це вітамінізація, коктейлі, протеїни - найелементарніше. Ти побігав - тобі треба якось відновити електролітний баланс.
- Чи пам'ятаєте, що відчували, коли виборювали свої перші серйозні перемоги? Гордість, натхнення?
- Перш за все, перемога — це ознака того, що вся робота була зроблена не дарма, є ріст. Звичайно, є гордість, безперечно. Відчуваєш захват. Це коли виділяється естроген, тому це відчуття недовго триває. Після перемоги є ейфорія, і потім через 24 години ти відчуваєш, що не можеш зупинятись, ти повинен працювати далі. Тому що сьогодні - перемога, а завтра може бути поразка. Тобто перемога інколи навіть розслабляє, я б так сказала. Навіть коли я займала третє місце, в мене така була злість, я думала: «Боже, треба ще більше працювати, треба ще додавати!» І потім вже з'являються нові якісь ідеї.
- Наскільки важливу роль відіграв тренер, коли ви починали? Які зараз з ним взаємини? Чи потрібен зараз тренер так, як він був потрібен, коли ви починали?
- Зараз навіть більше потрібен, ніж раніше. Тренер – це перша людина та друга мама, я б так сказала. Зараз я це розумію, адже різні характери в спортсменів. Тренер повинен розумно мотивувати. Тренер знає, що тобі треба. На когось не можна кричати, комусь, як-то кажуть, треба пенделя дати, комусь пояснити, пожаліти. Мені треба, щоб мене тримали в рамках. З цією роботою мій тренер справляється завжди.
- Це було завжди, навіть, коли ви були маленькою?
- Завжди вона заряджала, мотивувала. Постійна провокація від неї йшла. Наприклад, у вихідні вона мене питала: «Добре тобі?». Я кажу: «Добре». А вона: «Ти розумієш, що кожен день ліні провокує наступний день ліні?» Треба відпочивати, але коли ти даєш собі відпочинку занадто багато, ти до цього звикаєш. Тобто потрібно бути кожен день в тонусі. І вона по цей день допомагає мені не розслаблятися. Це дуже важливо, навіть, якщо не в спорті, кожна людина повинна себе мотивувати. Чи то харчуванням, чи то певними заняттями. Ми ж всі різні, не всі зі спорту, правильно? Але я вже помітила тенденцію: коли ти відпускаєш себе, наприклад, даєш волю своїм діям, і зникає оцей контроль - це погано.
- Зараз ви відпочиваєте, у вас є вихідний, так?
- Зараз так, тому що я та людина, котра працює. Тому мені зараз важче дати собі вихідний - один- другий, зменшити навантаження, тому що я завжди знайду виправдання. Це погано.
- Ви не думали про кар'єру тренера?
- Я думала, але не готова до неї, чесно кажучи.
На Чернігівщині фінансування спортсменів - не дуже
- Зараз багато пишуть про Олександра Погорілка, рекордсмена України з Коропщини. Раніше головною легкоатлеткою Чернігівщини вважалася Ольга Бібік, але вона з 2013 року представляла Київщину. Як ви думаєте, чому наші легкоатлети представляють інші регіони?
- Фінансування! Там більше обіцяють, є певні збори. Для спортсмена це дуже велика перевага.
- Ми можемо декларувати, що на Чернігівщині фінансування спортсменів не дуже?
- Не дуже. Але ви знаєте, що Ольга Бібік - голова федерації легкої атлетки. Вона старається цю проблему вирівнювати. Мені навіть надходила допомога від неї особисто. За це я дуже вдячна, тому що раніше було важкувато. Але допомагають, якщо ти на певному рівні в області, в Україні, то десь щось виділяється. Але не так, як в інших областях. Тут знову є умова. Ти теж маєш показувати результат. Якщо не показуєш результат, тебе ніхто спонсорувати не буде, це не вигідно. Навіщо?
- Як ви прийшли до бігу з перешкодами?
- Коли зрозуміли, що дистанції 800 метрів показник не покращується, а стоїть на місці, то вирішили спробувати трошки більші дистанції, трошки довші, тому що витривалість розвивається краще вже в такому віці - після 20-ти. Ми знаємо, що в дітей швидкість у 16-18 років - це максимальні показники. Потім вони їх розвивають, спринт і тому подібне. У мене були середні дистанції. І в якийсь момент просто перестав результат зростати. І тренер вирішила зробити хід конем, я б так сказала. Мені, в принципі, сподобалося, тому що, коли я готувалась на 800 метрів, то бігла і півтора, виступала і в кросах, і мені це просто було близьким. І тому якось так з першого разу пішло гарно, і я показала гарний результат тоді, ближче до кандидата в майстри спорту, напевно.
Але потім, щоб виконати нормативи майстра спорту, знадобилося трошки часу, тому що це технічний вид, і там треба було трошки попрацювати. На 800 м до майстра мені не вистачало багатенько, а от на 3000 м з перешкодами якось так все пішло, пішло, пішло, і в принципі, було непогано. Я просто у міжсезоння стартувала кросові забіги від чотирьох до шести кілометрів, і тому було якось так легше переключитися на три з перешкодами, ніж на 800, тобто комбінувати було легше, тому так от і закріпилось.
- Як це - бути чемпіонкою України з легкої атлетики? Чи є гроші, впізнаваність, контракти з брендами, шанувальники?
- Контракти з брендами — ні, тому що для цього потрібно десь на європейському рівні бути в призовій категорії, в топі. До цього треба дорости. Щодо фінансування, звичайно, була підтримка. Бо до того моменту, як я була просто спортсменкою, я проживала тільки на ставку в збірній в області, і мене це влаштовувало. Звичайно, впізнаваність є, коли навчалася в університеті, коледжі, завжди була в лідерах, і постійно моя думка була вагомою. Звичайно, це певна популярність.
Служба, яка потребує внутрішньої сили
- Як ви наважилися піти працювати до поліції? І як зараз поєднуєте свою кар'єру та професійне спортивне життя?
- В поліції теж є спортивна ланка, і завжди проводили поліатлон, кросфіт, біг по пересіченій місцевості. Ми завжди брали участь у таких змаганнях. Але, щоб брати участь у таких заходах, ти має бути поліцейським. Це у всіх структурах МВС: Нацгвардія, ДСНС, Держприкордонслужба. Тому багато спортсменів залучають до таких змагань.
- Тобто ми можемо вважати, що ваш вступ до поліції – це допоміжний крок у вашій спортивній кар'єрі?
- Я б сказала, що це її продовження. Я знала, що в поліції ти повинен бути активним, свідомим. В принципі, мені за складом характеру підходить служба. Просто завжди хотілося займатися професійно, а коли ти працюєш, то вже не можеш це робити на 100%. Тобто доводиться, я б сказала, сидіти на двох стільцях. Це суперважко. Якщо в тебе, наприклад, є вікно десь, ти використовуєш цей час. Знову ж таки, все залежить від керівника. Якщо він це цінує, то буде тобі надавати певні можливості. І це дуже класно. І завжди є перевага якась.
Чому поліція? Тому що, знаєте, спорт є спорт. Рано чи пізно він закінчується. Кожна людина повинна знайти свій рід діяльності, якийсь профіль, заняття. Тобто, якщо якась травма або нема результату, ти залишаєшся просто ні з чим. І хочеться якось себе підстрахувати. Тобто життя треба жити, проживати. Можна було, звичайно, обрати інший вид діяльності. Але мені це імпонувало.
- А що саме приваблює в тому, щоб бути поліціянткою?
- Мені це з дитинства подобалося. Або лікарняна справа також, або якась військова. На військову кафедру я не пішла, тому що на той час навіть про це якось не подумала. Не подумала, що там ідуть певні показники, звання може рости. Якби це знала, то ще б в університеті цим би активно зайнялася. Я не знаю, що саме приваблює, але в цій професії є якась сила, органічність, дисципліна. Я навіть не можу повністю пояснити.
Біг як стиль життя
- Яким є день чемпіонки з легкої атлетики та поліціянтки? Розкажіть, що ви робите, коли прокидаєтесь у будній день, наприклад.
- Понеділок. Прокидаюся я о 7:20, на роботу біжу, там нарада, зазвичай. Далі розподіляємо, в кого які обов'язки, хто чим займається. В нас є пари майже як в університеті. Ми проводимо поліцейським заняття. Якщо в мене вікно, я не залучена на пару, то можу відлучитись. Наприклад, біля тренінгового центру нашого є ліс, і керівник, якщо погодиться, може мене відпустити на півтори години. Мені цього вистачає, займаюся своєю справою. Є обідня перерва, я можу використати також цей час. Зараз дуже довгий день і не зима, коли темніє о четвертій годині. Тобто я можу, наприклад, і в 19.00 потренуватись. Не проблема. От нещодавно о 20-й тренувалась, закінчую десь о 21:20. Мені нормально.
- Як виглядає ваше тренування - розминка й потім пробіжка?
- Основні тренування в мене на вихідних. Я вихідна, тому можу, в принципі, поспати до восьмої години, якщо не досипаю. Субота-неділя в мене ефективні. Якщо по роботі завантаженість якась, то я біжу, наприклад, в мене є відновлювальний біг, є крос, є стрибкова робота, це займає до півтори години. А якщо це вже спеціальна якась робота, то мені потрібно трошки більше часу. Тобто розминка - десь 3-4 кілометри, сама спеціальна робота - якісь відрізки по 500 метрів, по кілометру, по 800 метрів і заминка, наприклад, 4-3 кілометри. Достатньо.
- Ці вихідні тренування з тренером чи самостійно?
- З тренером. Якщо в мене спеціальна робота, то тренер завжди зі мною. Вона контролює, навіть якщо просто стоїть, то засікає, я вже знаю, що зі мною людина, яка контролює ситуацію, яка буде переживати за мене, підкрикує мені деякий темп, час. Тобто максимально задіяна у мій процес. Я більше себе так мотивую, що я не одна.
- Наскільки у нас велике в Чернігові спортивне ком'юніті, наскільки спортсмени активно спілкуються між собою?
- Маленьке дуже. Наприклад, якщо брати до уваги Київ, зимою я буваю там, від'їжджаю в манеж тренуватися, то там багато спортсменів збирається. Ти можеш подивитись, хто що робить, взяти щось для себе, поспілкуватись. І просто оцей простір - він заряджає тебе на результативність. Тобто ти робиш певну роботу і знаєш, що ти не сам. І ефективність якось зростає.
Тут таке відчуття, начебто ти один і тобі одному це треба. Так, тобі це треба одному, я це розумію. Але коли є компанія, є спільнота спортсменів, тоді набагато краще, легше. У нас дуже мало спортсменів залишилось. Дуже багато виїхали, хтось просто перестав займатися, тому що це зараз неактуально. Не знаю, можу я це казати чи ні, але мій однокласник якось сказав: «Ань, гра не варта свічок». Він займався професійним футболом, був у спортивній школі в Києві, були результати, але перестав займатись. І мені це відгукнулося всередині, тому що я розумію, якщо ти все життя займаєшся спортом, присвячуєш себе повністю тільки йому, ти відкидаєш все на задній план: друзів, всі дні народження, якісь свята. Вся енергія туди, всі сили туди. І якщо ти не стаєш отим найкращим, то морально тебе може просто не бути як людини.
Тут треба розуміти, чи готовий ти, наприклад, до того, що у фінальному результаті можеш залишитися просто як у розбитого корита. Таке може бути. І так закінчили дуже багато спортсменів. Тобто пішли зі спорту, десь були результати, класні результати, але в нашій країні дуже важко саме стати цією одиницею. Щоб стати цією одиницею, потрібно стільки зусиль докласти одному! За кордоном інша ситуація.
Мрію про час для тренувань
- Кого вважаєте в Чернігові топовими спортсменами зараз - як жінок, так і чоловіків?
- Я зараз дуже багато читаю новин про біатлон. Навіть жалкую, що колись не спробувала це заняття для себе. Зараз це дуже популярно, фінансується непогано. У нас Ніна Лемеш цим займається в Чернігові, в області. І я бачу, що там займаються призові місця. Дмитренко, наприклад.
- Може, ще не пізно туди піти?
- Та ні, вже пізно. Є межа певна у віці, це не даремно сказано було дуже досвідченими людьми. Тому, я думаю, що можна займатися спортом після 35-ти. Це не нашкодить. Звичайно, в мене ще є час, але все-таки я знаю, що я працюю.
- Про що ви мрієте у спорті?
- Мрію, щоб у мене був час для того, щоб займатися цим спортом. Якщо працювати на себе, то ти сам розпоряджаєшся своїм часом. Я такого привілею зараз не маю. Тому, якщо би мала завжди час і я це знала, то, в принципі, була би спокійна. Але питання в тому, наскільки це буде професійний рівень. Ми ж знаємо, що для професійного рівня потрібно кожен день, а то і два рази на день займатися. Підтримувати себе, відновлюватись. Тобто, знову ж таки, направити все на спорт.
- Що можна зробити, щоб допомогти нашим чернігівським спортсменам краще розвиватися і досягати результатів?
- Я б могла знову сказати про фінансування, але мені здається, що це так грубо прозвучить. Звичайно, в кого є мотивація, той буде робити свою справу навіть без фінансування. Тому що скільки спортсменів ми знаємо, у кого не було ні фінансів, ні бази, ні стадіону, ні класних кросівок, але люди досягали результатів. І нічого їм не ставало на шляху.
Я думаю, що правильно зараз роблять, коли популяризують спорт через всілякі залучення й розвиток дітей. Оці всі програми, шкільні особливо. Зі школи треба трошки дітей виховувати в плані спорту. Добре, якщо дитина має своє хобі, малювання, музика, спорт, ще щось - це класно. Є діти, які, наприклад, бачать себе тільки в спорті. Все починається зі школи, тільки так.
Щоб було більше спортсменів і більше спільнот, потрібно, щоб були шкільні секції, клуби, більше програм бігових. Наприклад, у нас у Чернігові немає ні одного свідомого бігового клубу. Так, є «Біговий Чернігів», але там така вже своя спільнота, друзі між собою спілкуються. А інші люди? Діти? Якщо раніше, наприклад, у школах були оці змагання по типу олімпійського дня. По всьому місту перекривається трафік, оця естафета триває. І діти всіх класів з 5-го по 9-й, по 10-й, по 11-й - всі залучалися. Там ти міг з кимось познайомитись, там десь тебе побачили. Це дуже класно.
- Чого навчив вас спорт?
- Самоорганізації, самоконтролю, стриманості, терпінню. Я іноді можу десь емоційно відреагувати, але знаю: щоб щось зробити, треба довго й сумлінно працювати, мати мету, йти до цього. Все-таки це зерно спорт посіє. Ти в цьому житті повинен щось робити постійно, чогось прагнути, а не просто проживати життя. Щоб в житті було щось таке, заради чого ти можеш жити. Добре, коли є сім'я, всі здорові, мир, але хочеться, щоб в житті щось ще було. От як спорт, наприклад, і ти туди вкладався, щоб була якась зайнятість. Це людину провокує, щоб вона все своє життя чогось ще прагнула. Це дуже важливо, я вважаю. Тому що ми живемо, поки прагнемо, мріємо та рухаємось.
Спорт - актуальна тема у світі
- Що було для вас найскладніше, коли почали працювати в поліції?
- Те, що певний період я не могла займатися спортом. Я вчилася не в академії, як, наприклад, люди, які свідомо знають, що хочуть йти в поліцію, в структуру МВС, вони йдуть в академію і вчаться. У мене було по-іншому. Я була професійною спортсменкою, потім була першопочаткова підготовка, вона триває пів року. І в цей період я зовсім не могла тренуватись. Я намагалася, але або треба було о 5-й ранку прокидатись, або пізно ввечері бігти, коли ти просто безсилий, тому що сидиш, вдумуєшся, сприймаєш нову інформацію, і це іноді дуже важко. А потім в роботі ти теж собі не належиш. Ти належиш роботі спочатку, а потім вже спорту. І це, звичайно, мене трошки надломлювало, навіть і не трошки. Бо мені здавалося, що в мене щось забирають, щось моє, важливе. Але я ж сама на це погодилася.
- Ми можемо сказати: якби в нас була гідна підтримка спортсменів, то ви б займалися тільки спортом? І що робота в поліції — це вимушений крок, але для того, щоб була якась стабільність.
- Але і в такому випадку приходить фінальна межа в спорті. Все одно прийдеться думати, чим я буду займатися далі, ким я буду. Нехай і до 32 років у спорті, це гарний вік. Але потім що? Якщо я не хочу бути, наприклад, тренером, якщо в мене свої якісь мотиви для цього. Все одно я би шукала собі певний рід занять. Не можу сказати, що це була би не поліція, була би структура якась в МВС. Тут вже можна обирати, будь ласка. Варіантів багато. Але точно це була би якась структура, бо я в тому себе завжди бачила. Бо я бачу, яка це робота тренерська. Це вже не та робота, яка так цінується, як раніше. Час змінився й, в принципі, немає легких варіантів. Тут або ти себе бачиш, або ні.
- Як ви відпочиваєте?
- Вихідній - це мій відпочинок. Субота, неділя, коли я можу прокинутися, не поспішаючи нікуди. Якщо відпустка, звичайно, хотілося би у Карпати з'їздити. Але не без спорту. Відпочинок і спорт поєднуються.
- Тобто спорт — це вже невід'ємна частина вас?
- Так, так і є. Плюс зараз я бачу, що світ змінюється, і спорт – це дуже актуальна тема. Ви подивіться, скільки зараз людей відвідує тренажерний зал. Це, в першу чергу, краса, вигляд, зовнішність. Для жінок, зрозуміло, що це завжди в пріоритеті. Зараз і для чоловіків теж.
- Не було бажання стати персональним тренером, коучем?
- Думки були, але, розумієте, для кожного виду заняття треба вкладатись, треба навчатись. Тому що я не підтримую, коли людина йде, наприклад, у тренажерний зал працювати, не знаючи багато нюансів про цей вид діяльності. Тобто, це має бути навчання, вклад в себе, це робота з людьми. Як ти можеш просто пройти курси за місяць і вже працювати з людьми, які, наприклад, можуть прийти з певною травмою колін або ще чогось? Це ж відповідальність! Я це розумію, наприклад, тому просто так не візьмуся за цю справу. Мені треба підійти серйозно. Мені було би дуже соромно як професійній спортсменці йти розказувати людині те, що я стовідсотково не знаю. Ні, я на це ніколи не піду.
- Що побажаєте спортсменам-початківцям, дітям, які тільки-но починають займатися легкою атлетикою?
- Я скажу одне: не зважаючи на те, займаєтесь ви спортом чи ні, ви завжди повинні знати, що в житті повинно бути навчання. Ще якийсь рід занять. Ви повинні себе страхувати по життю однозначно. Тому що неосвічена людина зараз нікому не потрібна. Тобто спорт – це добре, це класно. Та попри це, навчання в пріоритеті. Якщо ви йдете в університет, у коледж, не забувайте про те, що ви повинні навчатись. І, звичайно, займатися спортом. Тут дуже багато факторів. Все залежить від того, де ти перебуваєш, яке в тебе коло спілкувань, який тренер. Знову ж, від тренера дуже багато залежить. Від твоєї праці - теж, наскільки ти готовий йти на максимум, до кінця, наскільки ти готовий працювати. А що я б радила? Страхувати себе, щоб в кінцевому випадку не залишитись просто без нічого. В мене це сталося, коли я не показувала результат протягом певного часу. І від тебе потім відмовляються всі.
- Як це?
- Наприклад, якщо ти в збірній, то контракт з тобою підписувати не будуть на наступний рік. Ти залишаєшся сам по собі. Немає сенсу тобі виплачувати щось, допомагати зі збором, якщо ти нічого не показуєш. Знаєте, сьогодні ти перший, а завтра - останній. Сьогодні ти здоровий, а завтра в тебе травма. І що далі? Звичайно, що дитина, коли займається, не буде про це думати. І вона не повинна про це думати. Але, наприклад, батьки завжди мені казали: «Вчись». Коли запрошували до школи-інтернату, мій тренер завжди казав: яка ще школа-інтернат, треба вчитись, треба в коледж, щоб освіта була. Ось так і пішло, що треба навчатися, треба бути досвідченим, щоб ти просто потрібен був у цьому соціуму. А не тільки спорт і далі ти нікому не потрібен.
Чернігів - моє місто, воно мене надихає
- Чи стикалися ви з таким упередженням, що спортсмени - тупі?
- Стикалася, є таке, навіть дуже часто. Я ж кажу, що розслаблена мозкова система оця. Тому що спортсменів завжди називають «космонавтами», бо вони в своєму роді діяльності, вони вірші не вчать і багато не читають. Звичайно, є такі спортсмени, але це абсолютна меншість. Зараз вже, можливо, такий час, що освіта і спорт поруч. Тому що всі розуміють, що ти повинен в цьому житті щось ще вміти зробити, крім того, щоб просто бігати чи ще щось.
- В чому секрет олімпійської перемоги?
- У працьовитості, у витримці, у мотивації, у мрії. І от правильно кажуть, що кожен день помалу щось треба робити. Бо якщо ти сьогодні щось не зробив, це вже породження певної ліні. І не факт, що завтра в тебе не буде такого дня. Тобто кожен день ми щось потроху робимо, і це нас приводить до чогось такого глобального. Для мене це так, для іншого, може, щось інакше.
- Погони чи кросівки?
- Кросівки треба!
- Пробіжка на світанку чи «Нетфлікс» опівночі?
- Пробіжка на світанку.
- Перешкода на доріжці чи у житті? Що важче?
- У житті.
- Головна мрія – це?
- Мені зараз дуже важко відповісти на це питання. Колись в мене була Олімпіада. Це найголовніша мрія. Зараз це, напевно, більш глобальна мрія. Жити своє життя так, щоб потім можна було підвести таку лінію і сказати собі, що це все не даремно, і для цього я зробила те і те. Тобто зробити щось глобальне, але що саме - не скажу.
- Якби Чернігів був людиною, що б це була за людина?
- Чернігів, я думаю, - якась мудра людина - така досвідчена, стримана, така екстравагантна якась. Чернігів для мене – це таке старе тихе місто. Це як мудрець для мене. Мені звідси нікуди не хочеться навіть їхати. От настільки комфортно. Може через те, що вже корені тут пущені. Я з тієї категорії людей, котрі не шукають десь там чогось кращого.
- Чи є у вас місце сили в Чернігові і де вого?
- Чесно, на думку одразу прийшла П'ятницька церква. Не знаю, чому саме вона, але є ще й Катерининська церква. Коли я біжу по трасі на Київ і вже повертаюся, завжди бачу цю церкву, і в мене такі мурашки по тілу йдуть. Я біжу і думаю: Боже, яка краса! Мене це надихає. Це моє місто.
А ще в мене було місце сили — автомобільний міст. Зараз він вже новий, я бігала там. Наразі він такий об’ємний, я не можу його прямо так охопити. А коли він був маленький, ще старий, пам'ятаєте? Він такий був зручний. І теж коли по ньому біжиш, то таке відчуття, що ти тут володар.
