В одній з багатоповерхівок Чернігова звичайна жінка об’єдналася зі своїми сусідами, аби допомогти переселенцям у модульному містечку. Одяг, взуття, іграшки, засоби гігієни – все це вдається зібрати завдяки небайдужим, і не обов’язково для цього мати великі статки.
«Перш за все, хочеться гарячого чаю і помитися»
Чернігівка Світлана Ніколаєнко вже сім місяців підтримує жителів модульного містечка, що на лижній базі. Раніше жінка допомагала нашим захисникам, але в листопаді вирішила змінити напрям волонтерської діяльності. Світлана ділиться:
Мені треба було змінити ракурс, розвантажитись психологічно. Коли загинув мій чоловік, то для мене ніби зупинилося все. Ти ніби в глибоку депресію залягаєш, не хочеш нічого робити. Хочеш просто розчинитися в повітрі. Але в той час мені написала знайома в месенджері, що їдуть переселенці з Семенівки, їм треба допомогти ліками, і може, ще чимось.
Вже за кілька днів Світлана вперше навідалася в модульне містечко.
Збирати речі допомагають жителі багатоповерхівки, в якій мешкає волонтерка. Жінка періодично просить сусідів у чаті ОСББ допомогти переселенцям. На початку люди часто приносили навіть продукти та консервацію. Загалом на прохання про допомогу відгукнулися 8 сусідів. Вони пожертвували багато іграшок, дитячі та дорослі речі, постільну білизну, взуття, навіть залишки підгузків.
Коли людина приїжджає, де б це не було, хто б це не був, перш за все, хочеться випити гарячого чаю і помитися. Для цього треба елементарні речі: гігієнічний набір, чай, цукор, чайник, подовжувач. В період цієї адаптації треба обов'язково протягнути руку допомоги.
Ковдри, подушки, постільна білизна, одяг, взяття, речі особистої гігієни, ліки, іграшки – навіть не перерахувати, скільки всього Світлана привезла переселенцям. Навіть якщо це вживані речі, жінка ретельно перевіряє, аби вони були в хорошому стані.
«Віддавати – легко, а просити – це відчувається ніби жебрацтво»
Волонтерка виготовляє та продає букети з атласних стрічок. За виручені кошти іноді вдається закрити потреби людей. Також фінансово підтримує сусідка Марина, але про неї трішки пізніше. Звісно, звичайній людині не під силу закрити потреби на холодильники, мікрохвильовки тощо, проте жінка активно допомагає менш вартісними, але необхідними речами.
Коли я приїхала, то вони казали, що не вистачає холодильника, я пообіцяла, що, може, вживаний знайду. Через тиждень приїхала, а в них уже стояв додатковий холодильник. Тобто хтось у місті гарно працює. А стосовно інших потреб: якщо, наприклад, дідусю треба ліки вартістю до 1000 грн, то це можна вирішити, – розповідає жінка.
Якось Світлану попросили привезти велосипед для дитини. Купити новий – дорого, а збирати на нього можна довго, а дитина хоче кататися зараз. Тоді жінка поділилася зі знайомою переживаннями, що не зможе допомогти, і подруга написала про потребу в одній зі спільнот Чернігова у Facebook.
Наступного дня відгукнулася переселенка, котра приїхала у Чернігів раніше, – говорить Світлана. – Вона пояснила, що хоче віддати велосипед цій дитині, бо й сама ВПО, але вона вже обжилася.
Жінка говорить, що жителі модульного містечка часто соромляться приймати допомогу, особливо мами з дітьми.
Віддавати – легко, а просити – це вже відчувається ніби жебрацтво. Коли я приїжджала, вони соромилися. Мами з дітками часто питали, чи можна якусь річ узяти. Я кажу: «Ви беріть не одне, бачите самі, що вам потрібно, і беріть, скільки треба». Ти ж не можеш взяти всі свої пожитки і вкласти в одну валізу. Інколи вони відвертають очі. Напевно, для них це принизливо, але такі обставини, – ділиться волонтерка.
Кожен переселенець має власну історію, іноді вона приголомшує. Серед таких Світлана згадує велику родину, в якій 9 дітей, чоловіка, який може втратити зір, якщо не зробить операцію, жінки, чий 3-річний племінник називає її мамою.
У тієї мами одна дитина біологічна, а друга – син її рідної сестри. Вона приїхала з прифронтової зони, рятуючи не лише свою дитину. Цей хлопчик вже давно називає її мамою. Його залишила мама, коли зовсім маленький був, такий її вибір. Зараз хлопчику 3 роки, він має вроджений діагноз. Вона не могла поставити хлопчика на облік, бо не є мамою за документами. Позбавити батьківських прав дуже тяжко, та й це ж рідна сестра. Але вона обрала цей шлях, і зараз займається судовою справою, щоб отримати офіційне опікунство над дитиною.
«Звичайний шампунь і зубна щітка – необхідні»
Раніше жінка щотижня навідувалася до переселенців, але у квітні зробила паузу, допомагала ЗСУ. За цей період їй все одно вдалося назбирати чимало речей, і вже цього місяця Світлана передала їх переселенцям, а наші журналісти долучилися до цієї поїздки.
Цього разу жінка приїхала не сама, а разом із сусідкою Мариною Кравченко. Легковий автомобіль Світлани повністю завантажений допомогою. Поки чернігівки заносять речі до модульного будинку, комендантка скликає тутешніх мешканців.
Пані Марина вперше приїхала до модульного містечка, однак жінка й раніше допомагала переселенцям. Світлана говорить:
Вона спочатку не готова була це бачити, тому що важко морально. Ти можеш приїхати й заплакати, а люди можуть подумати: мені тут самому гірко, а ти приїхала й плачеш. Вона не могла собі цього дозволити. Але цього разу була вже психологічно готова, тому зібралися, й ми поїхали.
Марина допомагає іншим, адже їй також довелося відчути на собі, як це – бути переселенцем. З початку повномасштабного вторгнення вона з дітьми виїхала до Львова, а згодом - у Німеччину.
Я пам'ятаю, як мені в Німеччині було. Просто звичайний шампунь і зубна щітка – це дуже важливо на перший час. Я вперше сюди приїхала, мені легше було передати, ніж бачити це особисто… Я сама мама двох дітей, і знаю, як це важко, – ділиться Марина, дістаючи чергові пакунки з автівки.
Чернігівки привезли мешканцям модульного містечка і посуд, і постільну білизну, і засоби гігієни, і сезонний одяг для дітей і дорослих, іграшки, а також маленькі дитячі набори.
«Обстріли не закінчуються, навіть якщо відбій тривоги»
Одні з перших, кого побачила й покликала комендантка, – Марина та її маленька донька Варя. Спочатку молода мама не поспішала брати дитячі речі та іншу допомогу. Вона здавалася розгубленою, але це й не дивно, адже жінка лише шість днів тому залишила рідний дім.
Я з Сумської області, місто Білопілля, – ділиться Марина. – Там все дуже погано, зараз всі евакуюються: батьки з дітьми, люди старшого віку, тварин теж вивозять. Нас вивозили на броньованій машині під час обстрілів. У нас там обстріли не закінчуються ніколи, навіть якщо відбій тривоги.
Марина з Варею вже евакуювалася раніше до Сум, однак в місті стало гучно, а вдома - затихло, тому вирішила повернутися. Проте цього разу довелося залишити свій регіон. У Чернігові родину прийняли добре, надали необхідну допомогу, однак, як і в кожного переселенця, вдома залишилися речі, яких зараз не вистачає. Матуся говорить:
У нас з дитячого транспорту зараз нічого немає. Змоги купити не маємо, а везти далеко. В нас вдома і велосипед був, і самокат, і скейт...
Вже понад місяць 68-річна пані Ніна вимушена жити в модульному містечку. Жінка приїхала з Семенівської громади разом зі своїм чоловіком, однак в кінці квітня він помер.
Я їздила додому на похорон, там побула, документи зробила, - і назад. На 40 днів буду знову їхати. Квартира стоїть - замкнула її та й усе. Якщо вдома повністю затихне, поїду назад, а як ні, то страшно повертатися. Раніше ми й не думали виїжджати, а тепер мусимо.
Пенсіонерка Олександра Григорівна живе у модульному містечку з січня 2025 року, також приїхала з Семенівщини. За час проживання у Чернігові пенсіонерка лише раз побувала вдома. ЇЇ село розташоване за 10 км від кордону, тож повертатися дуже небезпечно. За допомогу пані Олександра дякує:
Вже не вперше приїжджає Світулька, ми дуже вдячні їй. Вона уважна, привозить усе необхідне, нікого не обділяє. Сьогодні мені дала постіль, гігієнічний набір.
Пані Тетяна також виїхала з Семенівки у січні. Жінка має трьох дітей: старша - студентка, молодший - школяр, а найменший йтиме до садочка. Найбільше бажання – повернутися додому, однак життя змушує будувати плани в іншому місті.
Якщо за літо нічого не закінчиться, і не буде відкрита в нас школа, будемо переводити дитину в Чернігів, бо вже три роки на онлайн навчанні, та й молодшому в садочок також треба, – пояснює жінка.
Родину добре прийняли у Чернігові, проте Тетяна зізнається, що жити у великому місті складно, хочеться в рідну Семенівку. Та ризикувати життям дітей жінка не готова.
«Молоді мами не чекають, що з неба щось їм буде падати»
Світлана Ніколаєнко про травневу поїздку в модульне містечко говорить, що це було трішки хаотично, але результативно.
Мені порадувало, що молоді мами не чекають, поки їм з неба щось буде падати, – ділиться волонтерка. – Вони влаштувалися на роботу, влаштували своїх дітей у дитячий садок. Приємно бачити такі зрушення.
Світлану мотивує вчинок загиблого чоловіка. Він захищав нашу країну, цивільне населення, тож жінка вирішила теж боротися за людей, але в інший спосіб. Світлана називає це взаємодопомогою, що не дає їй зійти з глузду після великої втрати. До того ж, вона зауважує, що на місці цих переселенців може опинитися кожен з нас.
Наступну поїздку до модульного містечка чернігівка планує на червень. До Дня захисту дітей вона хоче привезти подарунки наймолодшим мешканцям. Жителі Чернігова також можуть долучитися та передати олівці, які дуже швидко закінчуються, пластилін, фломастери, книги тощо. Окрім цього, жінка продовжує збирати допомогу для дорослих.
У ці важкі часи так важливо підтримувати одне одного, тож якщо у вас виникло бажання допомогти жителям модульного містечка, сміливо пишіть Світлані Ніколаєнко у Facebook: https://www.facebook.com/svetlana.nikolaenko.25332
