На сцені Чернігівського театру ляльок ім. О. Довженка розпочалися перші репетиції новоствореного «Театру ветеранів». Ідейним натхненником театру став драматург і професійний військовий Юрій Вєткін, акторами - воїни, що пройшли або досі проходять реабілітацію після тяжких поранень, члени їх родин.
Журналістці Чернігівської Медіа Групи вдалося побувати на репетиції «Театру ветеранів», поспілкуватися з командою, яка працює над постановкою, і трошечки підглянути творчі плани хлопців (спойлер: їх ДУЖЕ багато).
«Ідея в тому, щоб ветерани грали ветеранів»
Естафетну паличку щодо cтворення цього мистецького проєкту Юрій Вєткін підхопив у колег з Києва. У столичному «Театрі ветеранів» він навчався драматургії, там вперше поставили його п’єсу. Сам Юрій у 2015 році брав участь в АТО у складі 95 десантно-штурмової бригади, а у 2022 захищав Чернігів у складі 1-ї танкової. Під час обстрілу 6 березня втратив ногу. П’єса «Госпітальна рапсодія», над якою зараз працює команда, написана на основі власного досвіду пана Юрія.
«У п’єсі йдеться про події, що відбувалися під час облоги Чернігова в березні 2022 року, - розповідає Юрій Вєткін. – Це історія про одну палату важкопоранених військовослужбовців. Усі хлопці, задіяні в постановці, мають схожий досвід. Всі – військові, які зазнали тяжких поранень, лежали у шпиталях і знають те, про що йдеться у тексті, не з чуток. Ідея в тому, щоб саме ветерани грали ветеранів. Тож у нас задіяні ветерани спільноти "Серцевір" та члени їх родин. Наприклад, одну з ролей виконує дружина загиблого воїна Вікторія Калмикова».
Мистецьких ініціатив для ветеранів має бути більше
Для дебюту обрали формат перформативної читки. Оскільки ветерани вперше на сцені і всі вони аматори, їм непросто звикати до сцени й глядача. Читка, на думку постановниці, режисерки Чернігівського обласного академічного українського музично-драматичного театру ім. Т.Г. Шевченка Анастасії Кузик – оптимальне рішення. Анастасія, чий чоловік актор Сергії Лефор нині в лавах ЗСУ, вперше працює з ветеранами. Зізнається, що для неї це новий унікальний досвід:
«Юрій запросив мене доєднатися, розповів, у чому суть проекту, та чого хлопці хочуть. Я подумала й зрозуміла: треба спробувати. Такого досвіду роботи у мене ще не було, але я вивчала це питання, розуміла, який підхід шукати. Ми рухаємось вперед, не поспішаючи, невеликими кроками. Все побудовано на терапії, ми зводимо робочий процес до того, чи людині комфортно. Перед тим, як почати репетиції, у нас були майстер-класи, ми розбирали матеріал. І хай актори не мають досвіду, натомість вони мають велике бажання самореалізації».
На думку Анастасії, мистецьких ініціатив для ветеранів має бути більше: від гончарного кола до власне театру: «Чим більше буде пропозицій для ветеранів, щоб у них була причина виходити з дому, тим краще».
«Це приємне хвилювання, набагато приємніше, ніж воювати»
Актор «Театру ветеранів» Микола на позивний «Флінт» розповідає, що до трупи потрапив випадково: все почалося з розмов у ветеранському просторі «Серцевір», що було би добре організувати таку справу, а потім…
«А потім все закрутилося, мені подобається, і я ні про що не шкодую. Дружина моя Ріта рада, що я зацікавився й тепер не сиджу вдома. Вона теж приходить, на першій читці їй було тяжко слухати та й досі нелегко. Власне, сьогодні я вмотивував її прийти зі мною, сказавв, що мені самому важко ходити, нога болить. А я… Я вже через це все пройшов, пережив, пережував. Та й тут я серед своїх хлопців, а гуртом… воно ж завжди легше. У нас власні жарти, чорний гумор, так набагато простіше. Я ж чому Флінт тепер? Бо втратив ногу на війні. То мої хлопці зі взводу подарували мені папугу, тепер він у нас вдома живе, - розповідає ветеран. - Взагалі не уявляю, як це – виступати перед глядачами, але мені вже зараз дуже цікаво. А прем’єра… Напевно, буде страшно, а може, навпаки. В будь-якому випадку, це хороша нагода показати людям, через що ми пройшли, що відчули, через що переступили».
Олег на позивний «Князь» служив у 72-й окремій механізованій бригаді і теж не має акторського досвіду, але так само налаштований дуже позитивно:
«Юра Вєткін нас буквально вмовив на цю авантюру. Ми такі: «Та ну, Юро, та відчепися, ну, який театр! Ми всі військові, про що ти говориш!?» Але якимось дивом йому вдалося це зробити. І це дуже добре, тому що театр відволікає від різних недобрих думок, які, я впевнений, приходять не лише до мене після повернення з передової.
Для мене це все в новинку, ніколи раніше не грав на сцені, але у нас на репетиціях панує дружня атмосфера, ми багато жартуємо, пропонуємо свої ідеї режисерці, і вона дослухається до нас. Звісно, маю певні хвилювання, як воно все відбуватиметься перед глядачами, але після передової це все - дрібниці. Це приємне хвилювання, набагато приємніше, ніж воювати».
Ще один з учасників, Олександр на позивний «Сєдой», з посмішкою ділиться, що все ж акторський досвід має, і дуже солідний:
«Було таке, аякже. У першому класі в піонертаборі, майже 50 років тому. А зараз мене запросив на репетицію побратим, щоб я спробував: раптом сподобається? І мені сподобалося, отримав невелику роль. Взагалі це дуже цікаво: спілкування, нові люди, та й взагалі щось нове в житті, якісь позитивні зміни. Сцени я начебто не боюся, а от коли прийдуть глядачі… Що ж, сподіваюся, світло зробить свою справу й я нікого не побачу (сміється. – Авт.)».
Зі сцени хлопці переповідають історії, в яких фактично, колись опинилися самі
Сила театрального мистецтва в тому, що людина вивільняє свої емоції та внутрішні страхи. І це надважливо для ветеранів, які дивилися в очі смерті і бачили такі речі, які не повинна бачити жодна людина. В цьому переконана Марина Карпенко, психологиня ГО ВСУ «Серцевір»:
«Зазвичай вони тримають це в собі. Лише одиниці розповідають про свій досвід комусь – спеціалісту або близькій людині. А тут зі сцени хлопці переповідають історії, в яких фактично колись опинилися самі, і на них дивляться, їх слухають, ними захоплюються. Ветерани усвідомлюють, що потрібні суспільству. На жаль, зараз велика кількість людей живе ніби в рожевих окулярах, вважаючи, що війна йде десь фоном, і їх не стосується. Сподіваюся, ця вистава допоможе комусь зняти ці окуляри та звернути увагу на тих, завдяки кому вони мають змогу зараз нормально жити та працювати. Я сама мама військового і сестра зниклого безвісти, тож знаю, про що кажу».
Дату прем’єри наразі не оголошують: деякі актори зараз проходять службу і не завжди можуть бути присутні на репетиціях. Хтось - на роботі, хтось - як виконавець головної ролі, Руслан Іванов – на змаганнях з футболу… Але команда налаштована серйозно й не збирається зупинятися на читці: хлопці просто фонтанують ідеями. Хтось пропонує заснувати літстудію, хтось – поставити мюзикл, а хтось – зняти короткометражний фільм. І дивлячись на них, усміхнених, з палаючими очима, сповнених натхнення, віриш: далі буде!
Головний режисер Театру ляльок Віталій Гольцов, який відвідав репетицію "Театру ветеранів", був несподівано вражений побаченим:
«Дивлячись на цих заряджених хлопців, у мене виникає думка, що дійсно, український театр врятують лише аматори».
І справді, театрів багато не буває. Цінно, коли за справу беруться аматори. І цю цінність можна множити щонайменше на 10, якщо ці аматори – захисники, яким кожен українець завдячує життям. І хоча журналіст має залишатися неупередженим, авторка цих рядків не може стримати гордість за чудову команду акторів-воїнів і щиро бажає їм успішної прем’єри!
Фото з приватного архіву Юрія Вєткіна
